Фільтрують інформацію та не ведуться на російські фейки: досвід однієї школи, яка завчасно навчала учнів медіаграмотності

Наша співрозмовниця до повномасштабного вторгнення росії працювала директоркою школи. Після 24 лютого 2022 року освітянка 10 місяців прожила в окупації. росіяни пропонували їй співпрацю та обіцяли за це високу зарплату. Не переконавши жінку грішми, спробували застосувати силу – викликали на допити та погрожували, що судитимуть за законами рф. Після цього директорка виїхала на підконтрольну територію України.

Вона пишається тим, що жоден з учителів її школи, залишаючись в окупації, не пішов на співпрацю з ворогом. А учні, які вимушено вчаться в місцевих закладах освіти, однаково зберігають проукраїнську позицію. За її словами, у школі завчасно вчили дітей медіаграмотності (ще до повномасштабного вторгнення). Нині це дає свої плоди.

У цій історії ми не називаємо імен, населених пунктів тощо передусім із міркувань безпеки. Але вважаємо за доцільне поділитися досвідом директорки, яка ще до приходу “русского мира” розуміла, що учнів треба вчити розрізняти фейки та маніпуляції, розвивати в них критичне мислення, бо інакше вони легко стануть здобиччю в інформаційній війні.

У новому матеріалі читайте:

• як війна активізувала впровадження в школі медіаграмотності:
• чому учні мають бути дослідниками;
• три підказки, як розвивати в дітей критичне мислення;
• як неформальні зустрічі можуть навчати батьків;
• як школа об’єднує громаду.

“ЯКЩО НАШІ УЧНІ Й ВІДВІДУЮТЬ ШКОЛИ В ОКУПАЦІЇ, ТО РОЗУМІЮТЬ, ЩО ЦЕ ТИМЧАСОВО, І ЗАЛИШАЮТЬСЯ ВІРНИМИ УКРАЇНІ”

Аби краще зрозуміти, чому в школі робили ставку на розвиток медіаграмотності, наша героїня описує, як працював її заклад освіти до 24 лютого 2022 року. Освітянка очолювала звичайну школу “без гучних статусів та регалій, але з особливою внутрішньою атмосферою”.

“У нашій школі є традиція, яку ми започаткували ще років 14–15 тому: не навчаємо дітей, а разом із ними досліджуємо, чому робимо ті чи ті висновки, – пояснює освітянка. – Зараз учнів цього вчать за програмами НУШ, а ми рухалися попереду реформи, інтуїтивно відчуваючи, чого саме потребують діти.

Аби розуміти контекст нашої школи, ще додам, що вдалим і класним уроком у нас вважалося, коли вчителя не видно в класі. Тобто він є в класній кімнаті, але його не помітно, бо він працює разом з учнями в групах або слухає, як вони дискутують.

А ще – ми ніколи не зачиняли двері в класах, часто проводили уроки на вулиці. Тоді багатьох це дивувало, а зараз сприймається звично”.

Одне з перших глобальних питань, відповідь на яке учні шукали разом з учителями, стосувалося антитерористичної операції у 2014 році. Тоді на фронт пішли випускники школи та місцеві мешканці. Коли діти про це дізналися, почали запитували у вчителів, чому так відбувається.

“Тоді в нас виникла думка, що вчителі, учні та батьки мають вміти фільтрувати інформацію, щоби правильно трактувати різні події”, – додає директорка.

Вчителі історії почали досліджувати разом з учнями, що стало причиною АТО й чому вторгнення росії в Крим, Луганщину та Донеччину у 2014 році назвали саме так. Після дискусій та аналізу різних джерел дійшли висновку, що саме тоді почалася війна в Україні, адже йшлося про захоплення росією українських територій, де почалися бойові дії.

Натомість старшокласники запитували в директорки, а що вони мають робити, знаючи, що в їхню країну прийшла війна? Такі питання від старших учнів були очікуваними. За словами освітянки, у школі панувала атмосфера, де всі розуміли, що патріотизм – це не просто виконання українських пісень, а конкретні дії.

“Я розумію, що зараз під примусом батьки мають віддавати дітей у школи, де окупанти вчать дітей за російськими програмами. Знаю, що замість вчителів уроки проводять техпрацівники. Звісно, є вчителі, які співпрацюють із росіянами, але з-поміж них немає педагогів моєї школи, – описує сьогодення свого краю освітянка. – Так само наші учні, навіть якщо відвідують школи в окупації, розуміють, що це тимчасово, і залишаються вірними Україні”.

ЯК УЧНІ МОЖУТЬ ВЧИТИСЯ Й ДОСЛІДЖУВАТИ ВОДНОЧАС

Коли вчителі з дітьми почали досліджувати, а не просто вчитися, у школі з’явилося чимало цікавих ініціатив, які були пов’язані якраз із протидією фейкам та маніпуляціям.

• Заклад освіти долучався до проєкту з розвитку медіаграмотності від Академії української преси (інформацію про свіжі проєкти АУП можна знайти на “Порталі медіаосвіти та медіаграмотності”).
• Згодом учителі почали впроваджувати елементи критичного мислення в навчання, переглядаючи з дітьми відеоуроки про аналіз інформації, спростування фейків та стереотипів.

Першими за це взялися вчителі української мови та літератури, а далі підхопили й інші колеги.

• Наприклад, учнів вчили, що для перевірки будь-якої інформації треба знайти від 2 до 5 інформаційних джерел, які її підтверджують. Завдяки цьому діти вчилися не довіряти нікому на слово, а ретельно перевіряти почуте чи прочитане.
• Також учням пояснювали, що кожен має право на свою думку, але треба вміти її обґрунтувати.

Аби навчання перетворилося на дослідження, освітянка радить колегам будувати урок на вільному спілкуванні вчителів та учнів.

“У нас вважалося за норму, якщо діти не встають на “Добрий день”, а просто вітаються словесно, хлопці могли потиснути вчителеві руку, – додає вона. – Також у школі був режим керованої свободи – діти не відчували, що за ними слідкують і їх направляють, а думали, що все роблять самі й у них повна свобода дій та вибору”.

По-друге, треба спонукати дітей до міркувань на будь-якому етапі уроку.

“Мені дуже подобається, коли вчителі не самі озвучують тему уроку, а підводять до цього учнів. Наприклад, урок з історії присвячений первісним людям. Учитель просить дітей уявити себе істориками й провести дослідження за допомогою інтерактивної пісочниці. Діти починають розкопувати, знаходять артефакти, викладають їх на білий аркуш, підписують, що знайшли. Далі створюють історію про те, що ж відбулося.

А це вже сторітелінг – крутезний метод, який можна використовувати на будь-якому уроці, – вважає освітянка. – Отже, діти починають розповідати свою історію про знахідки, учитель уточнює, а про який період ідеться, коли це було можливо – от, виявляється, і дізналися тему уроку”.

Для певності учитель може перепитати, чи всі згодні з такими висновками. Хто не згоден, хай пояснить, чому. Тобто коли вчитель чи вчителька каже, що все відбувається саме так, як він/вона каже, а не інакше, у дітей зникає бажання вчити щось нове.

Також директорка пригадує, що вчителі часом використовували різні медіаджерела, які давали змогу порівняти, чому одні й ті ж події по-різному трактують українські та російські медіа.

За словами освітянки, якщо обговорювати дискусійні питання на уроці, разом з учителем розкладати все на полички, з’ясовувати причини й наслідки, робити з учнями відповідні висновки, тоді вдається досягти максимального ефекту. Раптом дитина чутиме ворожі наративи від інших дітей, вона знатиме, чим і чому аргументувати свою думку.

“Я “за” урок свободи й вільного спілкування, коли знання здобуваються в процесі пошуку. Для цього треба сконструювати заняття так, щоб діти самі шукали відповіді на запитання, а в процесі пошуку одне з одним спілкувалися”, – додає директорка.

І підказує, що для розвитку комунікативних навичок можна використовувати формат “Світове кафе”. Він передбачає, що один з учнів є господарем чи господинею столика, до нього підсідають інші учні й обговорюють певну тему.

Такий формат підходить і для онлайн-уроків, коли можна ділити учасників на декілька груп, а вчитель віртуально заходитиме в кожну з них.

Головне, аби 45 хвилин уроку були в русі, наголошує освітянка. А вчителі розуміли, що мають бути разом з учнями учасниками навчального дослідження.

ЯК БАТЬКИ ВЧАТЬСЯ РАЗОМ ІЗ ДІТЬМИ

У школі вчили не лише дітей, а і їхніх батьків. Водночас у закладі жодного разу не проводилися батьківські збори. Замість них були (не)конференції, тренінги, форуми або толоки. Спілкування відбувалося за чашкою кави чи чаю. Теми для розмов були найрізноманітніші, приміром, як досягати порозуміння чи як дітям готуватися до ЗНО.

“У нас була дуже тісна співпраця з батьками. Хоча в перші пів року, коли в усі школи прийшла реформа НУШ, ми, як і інші заклади освіти, відчували шалений спротив. Батьки не сприймали змін і нарікали, що діти постійно граються і нічому не вчаться, – пригадує освітянка.

А коли ми почали запрошувати їх на інтегровані уроки, запропонували батькам провести заняття для своїх дітей, тоді вони зрозуміли, як усе насправді відбувається. Тож усі застереження щодо навчання зникли”.

Аби зв’язки з батьками та громадою ставали ще міцнішими, у закладі освіти мріяли про школу без стін. Йдеться не про стіни як такі чи їхню відсутність, а про діяльність школи, яка розповсюджується на життя громади. А громада у відповідь вливається в життя школи.

“Ми мріяли про багато різних проєктів, – підсумовує директорка, – я думаю, що обов’язково втілимо їх у життя. Також я впевнена, що після деокупації зберуться всі вчителі, учні та батьки, ми будемо гуртом фарбувати школу, мити, готувати її до навчання. От це я точно знаю”.

Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – Produtora Midtrack, pexels.com

Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту “Strategic Media Support Program”. Його реалізує Львівський медіафорум за підтримки National Endowment for Democracy (NED).