Хібукі-терапія в Україні: особливості феномену

Що таке хібукі? Це державна програма Ізраїлю з підтримки дітей, які пережили травматичні події, у тому числі пов’язані з війною. Кожна дитина там отримує іграшкового собаку хібукі в дитячому садочку чи початковій школі, а психологи та психотерапевти вважають її одним із кращих інструментів подолання травматичного та посттравматичного синдрому в дітей.

Україна наразі переймає досвід Ізраїлю, але в нас хібукі вже трансформувалося не лише в повноцінну терапевтичну методику, але й успішно застосовується в школах як психологічний та дієвий педагогічний інструмент, а вже з початку року стане ще й частиною програми СЕЕН.

“Нова українська школа” поспілкувалася з творцями та імплементаторами хібукі-терапії та дізналася, чому українського хібукі називають феноменом?

ЩО ТАКЕ ХІБУКІ-ТЕРАПІЯ

Хібукі – м’яка іграшка, песик із сумними очима. Але це лише на перший погляд. Насправді ж кожна деталь має значення:

• сумні очі дозволяють дитині асоціювати себе з іграшкою та переносити на неї свої страхи й переживання;
• розмір собачки відповідає новонародженому малюкові – дитині легко обіймати й почуватися захищеною;
• собачка м’яка і приємна на дотик, виготовлена із безпечної та стійкої тканини – малюк відчуває тепло й затишок.

Терапія полягає в тому, що дитина переносить на іграшку свої переживання і страхи та, говорячи від імені собачки, насправді проживає власний досвід, не замикається на своїй психотравмі, розповідає про власні переживання та почуття. У дитини формується досвід розуміння свого стану та потреб, піклування про себе через хібукі.

В Україні іграшку супроводжують два книжкових видання – маленька книжечка-комікс та трохи більша, з текстами та картинками про історію хібукі – хто він та звідки, що відчуває і чим може поділитися зі своїм господарем. Ці книжки та додатковий елемент – кишенька на животику собачки – з’явилися спеціально для українських дітей і є додатковими інструментами терапії хібукі.

ЯК МОДЕРНІЗОВАНИЙ ДЛЯ УКРАЇНИ ХІБУКІ ПРИЙШОВ В ОСВІТУ

Історія методики хібукі-терапії сягає 2006 року, часів другої ліванської війни, коли північ Ізраїлю накрило ворожим бомбардуванням. На південь країни потяглися тисячі біженців, там обладнали наметові містечка, які стали тимчасовою оселею тисяч жінок та дітей. З ними працювали психологи. Саме тоді доктор Шай Хен-Галь запропонував використовувати іграшку, як терапевтичний об’єкт, бо це просто і зрозуміло кожній дитині, недорого і швидко у виконанні.

“Ми помітили, що діти, які взаємодіють із хібукі, легше переживають травму і стрес, а ті, які опікуються своєю іграшкою, не страждають на депресію, а їхня травма не переростає на посттравму, – розповідає Дафна Шарон-Максімов, одна з творців ідеї хібукі, засновниця методики хібукі-терапії та координаторка програми на міжнародному рівні та, зокрема, в Україні. – Ми проводимо величезну кількість досліджень ефективності хібукі терапії разом із Гарвардським університетом, Тель-Авівським університетом, а тепер ще й українським університетом менеджменту освіти, які доводять, що іграшка дозволяє пережити травму“.

В Ізраїлі хібукі – державна програма, кожна дитина тут отримує свою іграшку в школі чи дитячому садочку.

“Коли почалася війна в Україні, ми одразу подумали про хібукі. – каже Дафна. – Та річ у тім, що якою б чудовою не була методика, не вийде зробити просто копі-паст. Тим більше, що війни, які ведуться в Ізраїлі, ніколи не тривали так довго. Тому спочатку методика була призначена всього лише на 1–2 сеанси, після яких дитина йшла далі жити зі своїм новим другом“.

В Україні ситуація інша, тому Дафна з колегами доопрацювали методику до повноцінного терапевтичного методу.

“Хібукі ми супроводжуємо книжками, брошурами, коміксом для дітей та їхніх батьків. Відмінність цієї методики від попередньої – її довготривалість, бо вона призначена на 3–6 місяців. Також є окрема програма “Хібукі-школа”, рекомендована на цілий рік постійних занять з іграшкою“.

Спочатку методика була рекомендована для дітей 4–8 років. Зараз вікові рамки застосування хібукі-терапії розширені до 4–17 років, залучені також усі категорії, у тому числі діти з ООП. Хібукі працюють відтепер і в українських ІРЦ, і в дитячих лікарнях із високою ефективністю.

“Ми навіть не очікували, що методика працюватиме з підлітками ще краще, ніж із маленькими дітьми, – зазначає Дафна. – Терапія – це рефлексія, здатність говорити, відчувати та переживати. Під впливом травматичних подій діти будь-якого віку, як, власне, і дорослі, завмирають, ніби заморожуються, втрачають здатність розвиватись, ані фізично, ні когнітивно, ні морально. Вони можуть тільки регресувати у своєму розвитку. І тому підліток, виглядаючи як доросла людина фізично, може поводитися як дитина 5–7 років“.

ʼ

ОСВІТНІЙ ТРИКУТНИК ІНІЦІЮВАВ ПОЯВУ НОВОЇ МОДЕЛІ

У вересні стало зрозуміло, що навчати лише психологів роботі з методикою замало, бо немає достатньої кількості фахівців, щоби допомогти всім українським дітям, які потребують цієї підтримки. Тоді й згадали, наскільки в Ізраїлі допомагали вчителі.

“Наразі вже розроблена й навчальна програма для педагогів. Це в жодному разі не заміна терапії, але ми навчаємо вчителів того, що таке травма, як із нею працювати, діагностувати.

Нині всі без винятку – і діти, і батьки, і педагоги, і керівники закладів освіти, адміністрацій – перебувають у травмі. Тому ми вирішили запропонувати комплексний підхід: працюємо з дитиною та всіма вчителями, які залучені до навчання в класі в цієї дитини“, – пояснює Дафна.

Терапія, як і раніше, залишається психологам. А завдання педагога – підтримувати легенду. “Основний принцип хібукі – перенесення фокуса уваги із себе на іграшку. І другий – турбуючись про хібукі, дитина турбується про себе. Наприклад, звучить сирена, і дитина не біжить перелякана в бомбосховище, а бере хібукі й рятує його в укритті, заспокоює“.

Уже декілька команд українських освітян та психологів пройшли навчання в Ізраїлі та Європі щодо застосування хібукі-терапії. Проте вони не лише отримують відповідні сертифікати, а і вносять пропозиції з ефективної модифікації методики під українські реалії.

“Через Житомирську область уже наприкінці лютого почалася міграція вимушено переміщених осіб, у тому числі й дітей, – розповідає Ігор Смагін, директор Інституту післядипломної освіти Житомирської області. – Дехто залишався, дехто потребував допомоги. І наші психологи почали шукати дієві методики. Так ми вийшли на хібукі-терапію, всю дієвість якої зрозуміли вже після перших результатів роботи з дітьми“.

На момент очного знайомства житомирських освітян із хібукі-терапією, вони вже мали власне бачення подальшого використання методики.

“Оскільки сертифікованих психологів для роботи за методикою надзвичайно мало (тоді в нас в області їх було лише двоє) і вони фізично не можуть охопити всіх дітей, яким наразі потрібна допомога, – каже Ігор, – ми попросили розробити для нас методичні рекомендації базових принципів хібукі, які могли б використовувати педагоги. І ми домовилися про проведення такого собі експерименту в межах Житомирської області – переведення хібукі з площини виключно психологічної методики в педагогічну“.

У результаті в житомирській команді наразі працюють троє сертифікованих психологів. Одна з них – у дошкільному закладі освіти – займається адаптацією методики для вихователів садочків. Друга психологиня працює в одній із великих шкіл Житомира і, відповідно, готує рекомендації для шкільних педагогів. А третя – розробляє методичні рекомендації для навчання викладачів на курсах підвищення кваліфікації.

“Ми назвали цей підхід трикутником Смагіна, – сміється Дафна. – Він охоплює дитячий садочок, школу, інститут післядипломної освіти, тобто відповідає принципу навчання впродовж життя. Тепер ми запускаємо цю модель саме в такому вигляді, бо вона ідеальна й дає фантастичний ефект“.

На базі Наукового ліцею при Житомирській політехніці запущено ще один масштабний проєкт, пов’язаний із хібукі.

“Цю ідею нам підказала пані Дафна, – каже Ігор Смагін, – коли розповідала про те, як її син зміг оцифрувати собачку хібукі, щоби дітки, перебуваючи, наприклад, в укритті могли спілкуватися зі своїм улюбленцем за допомогою ґаджета. А той – давав поради, заспокоював, веселив, проводив якісь руханки тощо. Ми запропонували вихованцям ліцею розробити електронного хібукі для українських дітей. Це був важливий момент: діти створювали продукт для дітей. Наразі електронний 3D хібукі вже існує, зараз розробники-ліцеїсти вчать його руханкам, щоби вже скоро запустити процес його використання“.

ХІБУКІ МОЖЕ СТАТИ ДІЄВИМ ІНСТРУМЕНТОМ НУШ ТА СЕЕН

“Я багато працюю в тому числі в дошкільній освітній ланці, – розповідає Валерія Шинкарьова, регіональний куратор ізраїльського проєкту “Хібукі-терапія” в Черкаській області, викладачка Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького. – І після початку повномасштабного російського вторгнення, коли ми змогли повернутися до роботи, то помітили, що методики роботи, з якими ми мали справу раніше, уже не працюють – діти стали більше плакати, проявляти агресію чи, навпаки, байдужість, гірше сприймати інформацію, відмовлятися від улюблених занять тощо. Тому ми почали шукати інструменти, які б допомогли нам подолати цю ситуацію насамперед у країнах, які знають, що таке війна“.

На початок осені в Черкаській області вже перебувало понад 42 000 дітей до 18 років, які були змушені переїхати через воєнні дії. Стало зрозуміло, що потрібно якомога більше фахівців, які би могли проводити терапію за допомогою хібукі. Рішення було очевидним – залучати педагогів.

“Ми працювали з дітьми-переселенцями там, де вони на той момент навчалися чи проживали, бо після того, що вони пройшли, ці діти важко пристосовуються до нових умов, тому важливо було проводити терапію там, де вони почуваються в безпеці. Ми отримували інформацію від місцевого департаменту освіти про те, у яких закладах таких дітей найбільше і їхали до них“, – каже Валерія.

Оскільки в регіоні хібукі-терапія використовується й у дошкільній ланці, і в початковій та середній школі з активним залученням учителів, було запропоновано ще один експеримент – імплементування хібукі до програми НУШ.

“Наприклад, наші діти проводять ранкове коло разом із хібукі, обговорюють із ним запитання, роблять вправи тощо. Якщо дитина травмована або закрита і відмовляється, наприклад, говорити, педагог пропонує їй говорити не від свого імені, а від імені хібукі: як він провів вихідний? де був? що з ним відбулося від часу останньої зустрічі? Більшість дітей включаються в цю гру й починають говорити від імені хібукі. Це і є терапевтичним ефектом“.

Діти охоче використовують хібукі на інтегрованому курсі “Я досліджую світ” – іграшка супроводжує їх у процесі навчання. Наприклад, вони беруть її із собою в подорож, яку проходять на уроці. І якщо дитина соромиться виходити до дошки й відповідати, вчитель може запропонувати хібукі вийти й щось розповісти. Є діти, які одягають хібукі на себе і проводять із ним цілий день у школі, в укритті, вдома.

“Ми бачимо чимало дотичностей між використанням собачки-хібукі та розвитком напрямку СЕЕН в Україні, – зазначає Ганна Єфімцева, координаторка проєкту “Школа хібукі” від EdCamp Ukraine. – Раніше хібукі-терапія була виключно інструментом психологів. Але наразі йдеться про надвелику кількість людей, цілу країну, яка піддалася впливу травматичних подій. І фаховим психологам потрібна масштабна допомога. Тому ми спільно з Дафною Шарон-Максімов та її колегами розробили спеціалізований курс для педагогів, який даватиме вчителям основи роботи з методом хібукі-терапії. А також поєднає цей метод із програмою СЕЕН в Україні“.

Навчання планують провести вже в січні. На першому етапі участь у проєкті, за словами Ганни, братимуть 200 педагогів. Зареєструватися можна буде, заповнивши реєстраційну форму на сайті EdCamp. Програма передбачає декілька модулів, на яких учасники ознайомляться з базовими елементами методики, як працювати з різними віковими категоріями учнів. Значна частина буде присвячена супервізійній та методичній підтримці педагогів.

“Ми також ініціюємо виготовлення певної кількості самих іграшок хібукі, які передаватимуться в школи, де вчителі працюватимуть за методикою хібукі-терапії”, – каже Ганна.

Купити чи продати іграшку хібукі неможливо. Дитина отримує її безплатно від свого терапевта або вчителя. І методика, й іграшка захищені авторським правом. Сьогодні в Україні іграшки виготовляються на фабриці в Дніпрі, книжки та брошури друкуються у Львові. Виготовлення іграшок спонсорується меценатами.

“Хібукі – це не іграшка, – підкреслює Дафна Шарон-Максімов. – Це інструмент, з яким можна працювати в школах навіть без терапії, бо він дозволяє швидко й ефективно здійснювати будь-яку адаптацію (переїзд, інша школа, перехід із садочка до школи чи з молодшої школи до середньої тощо, в інший клас)“. Тож навіть після перемоги України хібукі, швидше за все, залишиться дієвим інструментом психологів та педагогів.

Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”

Усі фото: Дафна Шарон-Максімов