Напишіть нам

Всі теми

Хоч на мить відволікти від війни: історія канадського директора школи, який проводить уроки для українських учнів

Байрактари, стінгери, джавеліни – така підтримка від інших країн зараз дуже важлива. Та не менш цінна для України підтримка наших дітей, яку надають сотні іноземців. Адже діти – це про майбутнє України і віру в перемогу.

Один із таких іноземців – директор дуже північної канадської школи “Інуксут” Девід Фалконер. Ще на початку березня він долучився до онлайн-уроків, які проводить ГО “Смарт освіта“, а тепер активно залучає до них своїх колег із різних регіонів Канади та організовує віртуальні екскурсії для юних українців.

Розмова з Девідом не схожа на формальну зустріч із директором школи. Він дозволяє собі бути сентиментальним, щиро виражати емоції та вільно висловлюватися. А уроки з Девідом сповнені бажання хоча б на трішки занурити дітей у світ без війни, вислухати всі думки і зробити все ще краще, ще більше й ще захопливіше.

Почасти це тому, що він не вміє не викладатися на максимум. А почасти тому, що він на власному досвіді знає, як це – бути розгубленою дитиною, яка боїться за себе та своїх близьких.

Історію неймовірного Девіда Фалконера і його розповідь про українських дітей читайте в статті “Нової української школи” та УП Життя.

МОТИВАЦІЯ ДЛЯ ВОЛОНТЕРСТВА

Інтерв’ю було призначене на вечір понеділка, і Девід зізнався, що почувається виснаженим, однак задоволеним початком робочого тижня.

Розповідає, що слідкував за подіями в Україні від початку вторгнення рф, співпереживав і роздумував, як підтримати українські родини. Приблизно в той час на його імейл прийшла анкета з пропозицією проводити онлайн-уроки для дітей з України разом із ГО “Смарт освіта”.

Для мене відповідь була очевидною: я хотів стати частиною проєкту, хоча й не до кінця розумів, як саме відбуватимуться зум-презентації. Але я був певен, що дітям буде цікаво дізнатися про те, де я живу, адже наше крихітне містечко розташоване за Полярним Колом”.

Хоч на мить відволікти від війни: історія канадського директора школи, який проводить уроки для українських учнів

Відстань від містечка Кікітарджуаку, в якому живе Девід, до України

Згідно з переписом населення 2021 року, популяція Кікітарджуаку налічує 593 особи. А в школі, яку очолює Девід, навчаються 143 учні.

Тож на першому онлайн-занятті Девід був вражений тим, скільки дітей підключилися до зуму:

На початку їх було 15, і я подумав: непогано! Але вже за кілька хвилин ця цифра зросла до 25, потім до 50… Час від часу я поглядав на цифри: ось уже їх 100, ось – 150, та коли число перевалило за 200, я був просто приголомшений!”

Українські хлопці та дівчата дуже розчулили педагога:

Вони питали мене, чи знаю я, що в них відбувається, чи я люблю Україну… Це прості запитання, які насправді означають: “ми сильно страждаємо, і нам цікаво, чи когось поза Україною це турбує”, – на цих словах Девід ледь стримує сльози. – І я казав їм: “Так, є багато людей, яким не однаково. Мені не однаково!”.

Девід Фалконер поставив собі за мету переносити слухачів у дивовижні місця, де вони могли б побачити айсберг і Північне сяйво, щоби потім, лягаючи спати, діти думали про полярних ведмедів, китів і тюленів замість жахіть війни.

На другому уроці деякі діти впізнавали мене. Я розумів, що їхнє звичне життя зруйноване, більшість із них проходять через важкі втрати: хтось втратив домівку, хтось друзів, сусідів, а хтось батьків. У таких умовах їм потрібна хоча б якась стабільність, щоби дорослі їх не полишали. Я захотів дати їм таку впевненість і продовжувати уроки стільки, скільки буде необхідно”.

Хоч на мить відволікти від війни: історія канадського директора школи, який проводить уроки для українських учнів

Девід Фалконер

Директор також запропонував допомогу в доборі вчителів із Канади для проведення онлайн-занять.

Коли закінчується кожна зустріч – моє серце розривається, – ділиться вчитель. – Я дуже співчуваю матерям цих дітей, які не мають ані хвилини для себе.

Одного разу, коли ми проводили “магічне шоу” (з фокусами, – ред.), я помітив, що деякі мами теж краєм ока дивляться презентацію: для них це була чи не єдина можливість відволіктися й перевести подих. Тому я запросив їх приєднатися. Мами із задоволенням активно долучалися, відповідали на запитання, і, сподіваюсь, змогли розслабитися хоча б на короткий час”.

У самого Девіда, як у директора школи, щодня купа роботи, планів і завдань. Проте він знаходить час на заняття з українськими дітьми та організацію інших учителів. А секрет у тому, що він уже 33 роки обожнює те, чим займається.

Що ж до волонтерства – це важко передати словами, – відповідає Девід. – Коли я бачу зацікавлені очі дітей, які ще годину тому ховалися в бомбосховищах, коли я бачу їхній ентузіазм, щиру допитливість і відкритість – це дає мені неймовірну мотивацію. Цього не купиш за гроші. Я розумію, що волонтерська робота в ці важкі для України часи надзвичайно важлива”.

МЕТА НАВЧАННЯ

Що, на вашу думку, найважливіше в навчанні дітей і що важливо зараз, з огляду на обставини, давати українським учням під час онлайн-зустрічей?”, – цікавлюся думкою Девіда.

Я хочу, щоб учні дивилися в майбутнє з надією й вірили, що зможуть втілити всі задуми. Дітям, які переживають такі складні часи, важливо повернути хоч якусь рутину, аби вони могли на неї спертися. Їм необхідно знати і відчувати, що дорослі турбуються і дбають про них, люблять і приймають їхні почуття.

Важливо бути поруч, аби спрямовувати їхні думки в майбутнє. Аби перед сном вони мріяли, що робитимуть, коли закінчиться війна, які країни відвідають, яких успіхів досягнуть і ким стануть.

Саме тому ми влаштовуємо онлай-екскурсії до цікавих місць, як наприклад музей динозаврів чи музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Можливо, хтось із них подумає: “Я хочу там працювати” чи “Я хочу стати науковцем, митцем тощо”.

Спонукати дітей обмірковувати і ставити запитання Девід вважає одним із ключових завдань педагога:

Коли діти говорять “я вважаю…” і підкріплюють свої думки аргументами – це круто! Коли питають про щось, чого я не знаю – я дуже радий! Я кажу: “Не знаю, як ми це зробимо, але спробуймо з’ясувати!”.

Такий підхід дає дітям можливість відчути себе частиною команди, співпрацювати, проявляти лідерські якості та поважати одне одного. Та й узагалі, якщо ми хочемо підготувати дітей до життя в сучасному світі, ми маємо навчити їх розмірковувати самостійно, ставити запитання, шукати на них відповіді. Тобто, критично мислити”.

Ще однією метою канадський директор називає надання дітям можливості впливати на навчальний процес:

Я хочу, аби вони переконалися, що їхня думка важлива, що до неї прислухаються, її враховують. Я чекаю, коли вони озвучать те, чого б їм хотілося, про що цікаво було би дізнатися. І коли я отримую такий запит від своїх учнів – це дає мені сили прокинутися о 2-й ночі чи о 4-й ранку, розкрити ноутбук і створити ще одну презентацію”.

ЧИМ ВРАЖАЮТЬ УКРАЇНЦІ

У розмові Девід постійно хвалить українських дітей, тож мимовільно виникає дисонанс: рідко від українського педагога можна почути такий захват усіма дітьми. Зате дуже легко почути про невихованих учнів, які не поважають учителів. До онлайн-уроків не було жодного добору “особливо вихованих дітей”, тому прошу співрозмовника поділитися своїми спостереженнями.

З першого ж уроку вони вразили мене своєю рішучістю, – розповідає Девід. – Я просто дав їм можливість говорити, спонукав ставити запитання, підбадьорював. І я побачив, як сильно вони прагнуть бути залученими, які вони насправді допитливі й жадібні до знань.

Гадаю, ця рішучість є особливістю української ментальності, вона закладена у вашій культурі, у вашій історії. Коли я спілкуюся з цими дітьми, то розумію, що в Україні зростають неймовірні лідери, і їх не зупинити. Вони знають, що на них чекають перепони, але готові перестрибнути їх, обійти або пробити”.

Девід не вважає, що йому пощастило зібрати якихось унікально рішучих дітей.

Ні! Через них я знайомлюся з тим, які в них батьки, які українці загалом. У такі важкі часи вони здатні залишатися оптимістами. Я бачу зерна, які проростуть у цих дітях, відчуваю, як наші зустрічі ніби поливають ці зерна. Я гордий тим, що можу відкрити їм найкращі музеї, провести їх коридорами відомих університетів світу.

Упевнений, ці діти зможуть вразити кого завгодно! Для мене мої українські учні є віддзеркаленням своєї країни, прекрасними її представниками. Я мрію, як одного дня зможу зустрітися з ними особисто. Бо вважаю, що Україна – екстраординарна держава, у якій живуть екстраординарні люди.

Хоч на мить відволікти від війни: історія канадського директора школи, який проводить уроки для українських учнів

Девід Фалконер під час уроків

Девід Фалконер також приємно вражений співпрацею з українськими координаторами:

Усі, з ким я спілкувався зі “Смарт Освіти”, – креативні, вмотивовані та рішучі трудоголики. Як і я, – сміється директор. – Вони роблять неймовірну роботу, і я щасливий, що можу допомогти”.

ПІДХОДИ Й МЕТОДИ

Віковий ценз на уроках Девіда доволі широкий – від 10 до 18 років. Як же зустрічі залишаються цікавими для всіх учасників?

Теми, які ми обговорюємо, насправді можуть бути цікавими для будь-якого віку, – відповідає вчитель. – Під час зустрічі з канадським астронавтом Крісом Хедфілдом, яка загалом стосується науки та космосу, шестирічна дитина може запитати про те, як астронавти ходять у туалет, а підліток запитає, що відбувається з м’язами людини в умовах невагомості. І перше, і друге запитання – цікаві”.

Девід спілкується з українськими дітьми лише англійською, тож комусь може бути важко все розуміти та утримувати увагу протягом усієї презентації.

Я знаю, що діти не розуміють усіх слів. Тому, по-перше, сповільнюю мову, намагаюся говорити виразно, експресивно, використовую багато міміки, артикуляції й жестів.

По-друге, зум-зустріч супроводжує координатор або координаторка з України. У разі необхідності вони допомагають із перекладом. А по-третє, я маю в арсеналі багато інструментів і постійно змінюю їх.

Якщо я говоритиму протягом 45 хвилин – це буде нудно. Тому спочатку я щось розповідаю, потім вмикаю відео, показую світлини, потім діти ставлять запитання, а я відповідаю, ми обговорюємо різні теми й жартуємо разом. Так фокус їхньої уваги постійно переміщується з одного на інше, лишаючись при цьому активно задіяним на уроці.

Це вимагає від учителя володіння багатьма інструментами й підходами та вміння їх вчасно використовувати. Моя мета – щоби наприкінці уроку діти подумали, що хочуть прийти до мене знову”.

МАЙБУТНІ ПРОЄКТИ

Досягти мети Девід планує, створивши віртуальне учнівське самоврядування, оскільки дізнався, що не кожна українська школа має учнівський репрезентативний орган. Учнівське самоврядування діятиме серед тих дітей, які долучаються до онлайн-зустрічей ГО “Смарт освіта”.

Співрозмовник упевнений, що коли діти відчують контроль у своїх руках – це дасть їм неймовірну силу.

Розпочати, на думку директора, треба з простих речей, як-то навчити учнів правил ведення дискусії:

Можна запитати, чи всі члени учнівської ради мають говорити одночасно. Діти з легкістю дадуть відповідь на це запитання. Отже, маємо базове розуміння, що на спільній зустрічі треба давати можливість кожному поділитися своїми думками, необхідно вміти слухати одне одного й говорити за порядком.

Перед тим, як проводити вибори президента, необхідно з’ясувати його роль і обов’язки, якими якостями має володіти людина, аби успішно представляти інтереси учнівства.

Оцінивши себе, діти мають запропонувати свої кандидатури, – продовжує Девід. – Після цього – написати супровідний лист із розповіддю, чому вони висуваються на цю посаду, що готові привнести, що планують реалізувати, чим будуть корисні учнівській громаді. Приблизно такою ж буде процедура висування на посаду заступника президента, секретаря, скарбника та представників різних вікових груп учнів”.

Девід Фалконер уже домовився з представниками приватної школи в Сінгапурі, що ті підтримуватимуть українську віртуальну учнівську раду. Планується що учні зі Сінгапуру проведуть онлайн-трансляцію своєї наради, а українські діти спостерігатимуть, як вона відбувається, які питання на ній обговорюються, як ухвалюються спільні рішення.

Співрозмовник навів кілька результатів діяльності шкільних урядів, якими він опікувався свого часу. Діти змогли зібрати кошти на:

✓ будівництво кількох колодязів у Індії, аби забезпечити водою села, де діти гинули від хвороб, пожеж та нестачі питної води;

✓ спорудження бібліотек у бідних країнах, проведення інтернету та закупівлю комп’ютерів у школи, у яких не було доступу до сучасних технологій;

✓ програму підтримки біженців.

Девід захоплений ідеєю, що українські діти налагодять постійний зв’язок з однолітками з-за кордону, розвиватимуть комунікацію та партнерство, обмінюватимуться досвідом та реалізовуватимуть спільні задуми. Він переконаний, що українські діти втілять у життя найнеймовірніші проєкти.

Серед інших планів на майбутнє він називає онлайн-зустрічі для батьків із різних країн та обдумує можливості професійного розвитку для вчителів з України:

“У нас тут ціла команда, яка готова надати професійний розвиток для вчителів і директорів. Упевнений, від цього виграють також і діти. Є експерти-координатори зі складання навчальних планів, експерти з літератури, математики, науки.

Можна організувати як зум-конференції з окремих предметів, так і конференції з управління поведінкою. Та й узагалі, спочатку варто провести опитування серед українських педагогів, аби зрозуміти їхній запит. Особисто я можу провести воркшоп з оцінювання вчителів і директорів”.

ОСОБИСТА ІСТОРІЯ, ЩО ВМІСТИЛАСЬ У МАЛЕНЬКУ ВАЛІЗКУ

Предки Девіда залишили Європу на початку 1900-х років. Одна частина родини осіла в Нью-Йорку, а інша поїхала в Аргентину та інші країни Південної Америки.

Мої дідусь та бабуся народилися в Європі, батьки – у Чилі, там же народився і я. 1973 року в Чилі стався військовий переворот. Мені тоді було 11, але я пам’ятаю все, як зараз. Обраного тоді президента вбили, його палац розбомбили. Багатьох людей убили просто біля нашого будинку”.

Зараз Девіду 60, але він говорить, що досі потерпає від тих спогадів:

Коли чую звук гелікоптера – для більшості людей це просто гелікоптер у небі, та я автоматично перевіряю поглядом, чи не має в повітрі загрози.

Або запахи – вони негайно повертають мене до стану 11-річного Девіда, який усе ще живе всередині мене. Я пам’ятаю цей терор, як плакала мама і як мої батьки не могли нічого вдіяти, коли наш будинок став для нас пасткою, а з вулиць доносилися постійний кулеметний вогонь і крики людей”.

За три місяці після перевороту ситуація в Чилі продовжувала бути жахливою. За словами Девіда, на той час він побачив і пережив стільки жахіть, які нікому й ніколи не побажає.

І тоді моя мама сказала, що вони з татом вирішили вивезти мене з країни. Вона дала мені маленьку валізку і сказала, щоби я пройшовся будинком і взяв важливі для мене речі. Я міг обрати будь-що, але не більше, ніж поміститься у валізку. Вона також сказала, що ці речі нагадуватимуть мені про дім і батьків, коли я буду далеко й почуватимуся самотнім. У той момент я зрозумів, що вони не їдуть зі мною”.

Вони зі старшим братом, якому було 28 років, змогли вибратися й шукали притулку в Перу. Але ця країна не хотіла мати нічого спільного з тим, що відбувалося в Чилі, тому їм відмовили в біженстві. Повернутися до Чилі було неможливо, у братів закінчувалися гроші, якийсь час вони жили впроголодь.

Одного дня мій брат сказав, що знайшов роботу, – розповідає Девід. – Я дуже зрадів і не звернув особливої уваги на те, що робота була в Амазонських джунглях. В 11 я не дуже розумів, куди ми поїдемо. Я знав, що в джунглях має бути спекотно, але не уявляв, що автобус завезе нас на висоту 5 тисяч метрів над рівнем моря. Я ніби опинився в морозильнику в самих лише шортах і футболці”.

Брати пішки подолали гірський хребет і заглибилися в джунглі. Коли вони нарешті добралися до села “на краю світу” – їх зустрів чоловік. Він сказав, що там, куди вони підуть, немає школи й узагалі нічого, окрім дикого лісу. Тож чоловік запропонував лишити малого Девіда в селі.

Ніколи не забуду першу ніч там… – Девід мовчить із хвилину, перш, ніж до нього повертається здатність продовжувати. – Мене привели в місце, яке нагадувало будинок, але було зроблене з гілок і листя, до людей, яких я не знав (насправді виявилося, що це хороша родина). Мені видали коробку для речей, показали мою “кімнату” й “ліжко”, зроблене з того ж, з чого і стіни”.

Девід пригадує, як швидко опустилася ніч (у джунглях темнішає десь о 6 вечора) і він опинився зовсім сам.

Пам’ятаю брудну лампочку, що висіла на брудному проводі, і павутину, яку вона освітлювала… Раптом я почув шурхіт позаду й не встиг подумати, що б це могло бути, як світло від лампочки почало тьмяніти й поступово зникло. Страшними були не лише шурхіт і непроглядна темінь. Я був зовсім сам. Плачучи, я знайшов коробку, у якій було кілька свічок, запалив одну й подався до своєї валізки”.

Що ж поклав у неї 11-річний хлопчик? Фотографії, речі, які він отримав у подарунок від родичів, і багато жуйок Mentos (їх виготовляють із 1932 року – ред.). Девід тримав цукерки в долонях і в голові його дзвеніли мамині слова про те, що там, у Чилі, є люди, які думають про нього, люблять і згадують у своїх молитвах…

Девід Фалконер прожив у джунглях 1,5 роки, аж допоки за ним не приїхали батьки. Навчання в місцевій школі стосувалося лише землеробстава та виживання. Він має навички користування мачете, збирання кавових зерен та цукрової тростини, пам’ятає, як захиститися від нападу змії…

І ось зараз я тут з усіма спогадами, – завершує свою історію Девід. – Людям, які ніколи не переживали нічого подібного, дуже важко пояснити, який відбиток це залишає. Ті ж, хто пройшов через страшні випробування і втрати, без слів розуміють страждання інших. Тому коли я дивлюся в очі українських дітей – я все це бачу, знаю, відчуваю…”

Девід переконаний, що волонтерство об’єднує людей, дає особливо тісний зв’язок, відчуття майже родинної підтримки і взаємної відповідальності за те, що відбувається у світі.

Коли ми прокидаємось, щоранку повертаючись до свого комфортного життя, буденних справ і турбот, ми забуваємо, як насправді нам пощастило, – говорить Девід. – І саме тому, що нам пощастило, ми маємо спільну відповідальність поділитися тим, чим можемо. Це – той світ, у якому ми хочемо жити: світ добра, де є місце кожному й кожній.

Знаєте, якби Ілон Маск зараз зайшов до мого кабінету й запропонував керувати Твіттером в обмін на відмову від освітньої діяльності, я би вказав йому на двері. Бо коли я дивлюсь на чисті, невинні обличчя дітей – гроші не важливі. Я просто хочу бути поруч, аби принести їм радість”.

Вікторія Макарова, “Нова українська школа”

Усі фото надані Девідом Фалконером

Матеріали за темою

Обговорення