“Мені 91 – тільки навпаки”. Як Ксенія з поганим слухом навчалась у загальноосвітній школі

Ксенії Олійник – 19. Вона часом жартує, що їй – 91, адже дівчина майже втратила слух у дитинстві.

Дівчина змінила три школи і спробувала навчатись у спеціальному навчальному закладі. Відповідно, у нових колективах знову і знову доводилось пояснювати, чому вона погано чує. На це все треба було терпіння не як ушколярки, а як у дорослої.

Втім, вона з легкістю розповідає, як це – носити слухові апарати, чому їй не сподобалось у спеціальній школі, які найбільші стереотипи про тих, хто не чує, та що її вразило, коли за допомогою апаратів вона почала краще чути. Кожне таке пояснення та розуміння в очах співрозмовника Ксюша називає маленькою перемогою.

Нині вона переходить на другий курс у Відкритому міжнародному університеті “Україна” на спеціальності “Кримінальна психологія”. Каже, професія ніяк не пов’язана з її слухом, і жартує, що діагностувала собі відсутність психологічної травми.

Із журналісткою “Нової української школи” дівчина поділилась досвідом навчання в різних школах, а також невдалими і позитивними прикладами спілкування з учителями та однокласниками.

“ВОНА ЯКАСЬ НЕ ТАКА”

Ксюша – киянка. З першого до четвертого класу вона навчалась у навчально-виховному комплексі “Барвінок”. А потім перейшла до 236-ї школи. Там, каже, і почалось несприйняття в колективі.

“Однокласники думали: “Вона погано чує, значить з нею не треба розмовляти, бо вона якась не така”. Мені поталанило, що до цієї школи перейшла моя однокласниця, з якою я навчалась з першого до четвертого класу. Тобто вже була людина, яка мене знає, розуміє, на що я здатна. І мені, звісно, було легше”, – розповідає Ксюша.

Так виглядають внутрішні слухові апарати

Коли однокласники побачили, що Ліля, дівчинка з минулої школи, добре з нею спілкується, то і самі почали знайомитись.

У 8 класі Ксюша вирішила зробити експеримент і перейшла до 18-ї школи для людей, які погано чують. Дівчина пригадує, що з 1 вересня відчувала себе своєю серед учнів. Проте на самостійній роботі в перший тиждень навчання Ксюша зрозуміла, що одна у класі, хто чує нормально зі слуховими апаратами. Пригадує, тоді сиділа на першій парті, коли до вчительки зайшла інша і почала з нею голосно говорити.

“Я вчора купила туфлі”, а інша їй: “А моєму чоловікові не сподобалась моя нова сукня”. Я була шокована і попросила їх вийти в коридор, бо вони заважають мені писати самостійну. Але вони звикли, що їх ніхто не чує, а тому дозволяють собі говорити про все. Тоді вчителька сказала, що я не маю права робити їй зауваження, бо педагог тут вона, а не я. Мовляв, якщо її розмова мені заважає, то вийти треба мені”, – пригадує Ксенія.

У результаті, вчителька поставила дівчині двійку за самостійну і обґрунтувала це тим, що учениця не мала права робити їй зауваження. Наступного дня знову була українська мова і та ж вчителька проводила диктант. Як правило, у школах для людей, які погано чують, учитель повинен зачитувати диктант уголос і дублювати жестовою мовою. Натомість, вчителька Ксюші диктувала тільки жестами.

“Я тоді ще не знала жестової мови, тому попросила вчительку, аби вона говорила голосом. Вона знову поставила мені двійку. Я розповіла мамі про цю ситуацію. Вона зателефонувала їй, бо це, до всього, була моя класна керівниця. Та сказала мамі, що я обманюю, а двійку поставила, бо я погано себе поводила на уроці.

А ще якось вона кричала до мене через те, що я не пам’ятала правило. Я попросила її робити це тихіше, бо я добре її чую, і в мене барахлять слухові апарати. Коли я пояснювала завучці ситуацію, та сказала мені, що я сама винна, бо спровокувала вчительку на крик”.

Мама Ксюші майже не чує. Вона, як ніхто інший, могла донести, що траплятиметься різне.

Також Ксюша згадує про випадок, коли хлопець з молодших класів відібрав у неї телефон, аби пограти у гру. Тоді школярка розповіла про це його класній керівниці. Та не повірила, але Ксюша попросила зателефонувати за її номером. Стало зрозуміло, що дівчина не бреше. Ксенія попросила класну керівницю провести профілактичну бесіду з хлопчиком. Вчителька відмовилась, аргументувавши тим, що він погано чує.

“А потім люди говорять, що в тих, хто не чує, немає манер. У тому і справа: якщо їхній стан перебільшують або применшують, то в результаті так і стається. Людина, яка не чує, не має нічим відрізнятись від інших, особливо в тому, що стосується виховання”, – стверджує Ксюша.

Дівчина також скаржиться, що часто в їдальні її ображали старшокласники, а вчителі просто не звертали на це уваги. І зрештою, вчителька, з якою сварилась Ксюша, одного разу сказала, що її треба відправити до школи глухонімих, аби навчати з нуля.

“Я їй пояснювала, що вона не має права мене ображати. Учитель має право виховувати. Після цього вчителька поскаржилась на мене директору. Я не витримала і написала мамі, аби вона забрала документи з цієї школи”.

Дівчині вдалось провчитись там усього тиждень. Нині вона вже зі сміхом каже, що це були одні з найгірших принижень за всі “91”.

ЗІ СЛУХОВИМИ АПАРАТАМИ СКЛАДНІШЕ ЖИТИ

Після невдалого досвіду Ксенія повернулась до своєї колишньої школи. Каже, що всі були раді її поверненню. Утім, у 9 класі однокласники почали її уникати. Сталось це через те, що Ксюша намагалась допомагати вчителям. Наприклад, малювала стінгазети, залишаючись для цього після уроків. Її однокласники подумали, що вона “підлизується”.

“Було таке, що я лягла на 3 місяці в лікарню, а однокласники жодного разу не провідали мене. Тільки вчителі телефонували. Мені було дуже прикро”.

Коли Ксюша перейшла до 10 класу, то свідомо почала відмовляти вчителям, бо не хотіла, щоб однокласники від неї відвернулись. Це спрацювало.

Дівчина також розповідає про друзів поза школою. Було різне: деякі навіть припинили з нею спілкуватись, коли Ксюша почала втрачати слух.

Нещодавно дівчина запитала свою подругу дитинства, чому та досі з нею спілкується. За словами дівчини, подруга відповіла, що, не дивлячись ні на що, Ксюша – така сама людина, як і вона. Після кількох втрачених друзів це запитання довго турбувало дівчину.

“Нещодавно я зустріла Настю, подругу, яка свого часу від мене відвернулась, не витримала і запитала її, чому так сталось. Вона відповіла, що люди, які погано чують, неврівноважені та не вміють спілкуватись. А коли запитувала мене, як я, то зрозуміла, що вона просто хоче дізнатись, чи в мене є друзі. Після розмови я усвідомила, що є такі люди, як я, але є і такі, як вона. І з цим нічого не зробиш”.

Дівчина каже, що в неї тільки одна подруга, яка погано чує, із 18-ї школи. Попри те, що подрузі Ксюші важко розмовляти, вони добре комунікують. Дівчина зізнається, що після того, як вона одягнула апарати, для неї стало відкриттям, що люди люблять пліткувати та обговорювати інших.

“Такі речі говоряться пошепки, тому я цього не чула. Тепер мені буває важко спілкуватись з людьми, які добре чують, стало складніше жити”.

ПОСТІЙНО ХОДИТИ З НАВУШНИКАМИ

Серед однокласників у Ксюші збереглись стосунки тільки з тими, з якими навчалась до четвертого класу. Мовляв, вони з самого початку, ще із садочку, знали, що в неї проблеми зі слухом.

“Спочатку в мене був зовнішній слуховий апарат, який закріплюється на задній частині голови. Його всі бачили. От одногрупники і подумали, що я постійно ходжу з навушниками. Я не хотіла їм нічого пояснювати, бо боялась, що вони від мене відвернуться. Ми з мамою в дуже добрих стосунках і вона пояснювала мені, що такі люди часом траплятимуться в моєму житті”.

До слова, мама Ксюші майже не чує. Утім, за словами дівчини, вона, як ніхто, могла донести їй, що траплятиметься різне.

З часом дівчинка таки розповіла одноліткам, що носить слуховий апарат. Але діти не зрозуміли, що це таке. Тоді вихователька помітила, що навколо Ксюші зібралась чи не вся група, і пояснила все дітям.

“Вона сказала, що я втратила слух, – і тепер чую гірше. Діти краще розуміють і запам’ятовують на все життя інформацію, яку розповідають їм дорослі та впливові на той час люди. Пам’ятаю, вони спочатку просто мовчали. Кожен роздумував. Але після вихідних почали зі мною гратись. Хоча я важко пережила ті вихідні, після їхньої мовчанки. Думала, вони не будуть зі мною спілкуватись”.

Серед однокласників у Ксюші збереглись стосунки тільки з тими, з якими навчалась з першого до четвертого класу. Мовляв, вони з самого початку, ще із садочку, знали, що в неї проблеми зі слухом.

Після цього, коли до групи приходили нові діти і боялись запитати про апарати, обізнані одногрупники пояснювали їм, що це.

У старших класах Ксюша почала носити внутрішні слухові апарати (майже непомітні ззовні). Однокласники якось попросили поміряти їх. Дівчинка попередила, що їм буде надто гучно, а ще може боліти голова.

“У той момент до нас підійшов іще один знайомий, який привітався, як завжди. Однокласник, в якого були мої апарати, аж підскочив від такого “привіт”. У результаті, у половини мого класу боліла голова. Тоді вчителька запитала, чому всі такі в’ялі, а я – ні. Я їй усе пояснила, посміялись разом”, – ділиться Ксюша.

Також однокласники запитували в дівчини, чи зручніше їй із внутрішніми апаратами, а та їм усе пояснювала. Каже, ніколи не набридало це робити, тому що розуміла, що це може знадобитись їм у житті.

“ГЛУХІ КРАДУТЬ, ГАЛАСУЮТЬ, РОЗМАХУЮТЬ РУКАМИ”

Утім, були і негативні ситуації. Часом діти в молодшій школі пояснювали, що не спілкуються з Ксюшею тому, що глухі крадуть. Мовляв, так їм говорили батьки. Якось мама дівчини вирішила пояснити іншим батькам на батьківських зборах, що люди, які крадуть, трапляються серед будь-яких людей.

“Звісно, у класі була дівчинка, яка, попри пояснення моєї мами, постійно мене ображала і говорила, що я неповноцінна. Я помітила, що так думає і її мама, коли та схопила мене за косичку і почала кричати, щоб я більше не торкалась її доньки”.

Ксюша також пригадує випадок, коли ця дівчинка підставила їй стільчик під час гри. Ксюша впала і забила собі ногу. Та ж натомість, потягнула кривдницю за волосся. Коли батьків викликали до школи, дівчата залишились у класі.

“Вона почала плакати, мовляв, це я винна в цьому. Усі діти зібрались навколо неї, а біля мене не було нікого. Мені було дуже образливо. Бо діти справді думали, що я буйна. Це найбільше поширений стереотип про тих, хто не чує. Це ж не залежить від слуху!”

Ксюша каже, що у таких випадках їй кортить запитати в людей, що вони робили б, якби у них були такі родичі чи близькі друзі. Чи просили б вони тоді інших людей не спілкуватись із ними, чи поширювали б стереотипи?

До того ж, Ксенії болить те, що люди часто не розуміють, що людям, які погано чують або не чують взагалі, важко спілкуватись. Наприклад, роботодавці призначають телефонні співбесіди. Тоді враження складається тільки з того, як людина говорить, а не як працює. Сама ж Ксюша визнає, що часом говорить нерозбірливо, але ніколи не лінується повторити сказане.

“У мене був досвід, коли мій тато, який зовсім не чує, влаштовувався на роботу. Я говорила з різними роботодавцями і пояснювала ситуацію, просила їх, аби вони зустрілись з татом. Більшість відмовлялася, деякі клали слухавку одразу, коли я казала, що тато погано чує”.

Ксенії болить те, що люди часто не розуміють, що людям, які погано чують або не чують взагалі, важко спілкуватись.

Однак якось тато Ксюші влаштовувався кухарем, і донька не сказала роботодавцеві, що він не чує, а просто домовилась про зустріч. Тоді, пригадує, їй зателефонували із співбесіди і запитали, чому дівчина одразу не сказала. Вона пояснила, що всі відмовляли. Того разу тата прийняли на роботу і довго дякували Ксюші, що вона вчинила саме так. Каже, це – ще одна маленька перемога.

Нині таких перемог у Ксюші багато. Вона і гіда, який не хотів працювати із тим, хто не чує, переконала, що його колишні клієнти махали руками і заважали іншим не тому, що невиховані, а через те, що їх вразила екскурсія Києвом. Хоча цього, каже, мусить вчити якраз школа та батьки – не робити висновки, поки не поспілкуєшся з людиною, не стригти всіх під один гребінець і співпереживати.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Усі фото авторки