“Мова – це зброя, а не “какая разніца”: як форматувати уроки мови та літератури і в що конвертувати тривожність

Осінь 2014 року. Окупований бойовиками Стаханов на Луганщині. Гість нового випуску подкасту “Дофамін освіти”, вчитель української мови й літератури, який обрав свій фах у тотально російськомовному середовищі, не приховує своєї проукраїнської позиції. Одного разу до кабінету ввійшли бойовики й наказали зняти зі стін цитати українських поетів, після чого педагог вирішив виїхати на підконтрольну Україні територію, де весь цей час продовжує активно вчителювати.

У третьому епізоді другого сезону нашого подкасту говоримо про вчительські лайфхаки, які дають змогу збільшити цікавість та залучення дітей до мовно-літературного блоку, читання й навіть написання есеїв. Гість ефіру – вчитель української мови й літератури, переможець Global Teacher Prize 2021 року Артур Пройдаков.

Подкаст можна послухати на сторінці (там також є посилання на найпопулярніші подкастинг-платформи та на попередні записи) або нижче.

Читайте текстову версію подкасту, якщо вам зручніше працювати з текстом:

• чому мова – це зброя;
• як змінилися учні та вчителі після 24 лютого;
• лайфхаки для уроків української мови та літератури;
• куди подіти стрес та в що конвертувати тривожність.

ЧОМУ ОБРАЛИ УКРАЇНСЬКУ

– Як вийшло, що в російськомовному середовищі з активною російською пропагандою ви обрали проукраїнську позицію і фах?

Тут спрацювало кілька чинників. Мене завжди надихала українська література та й зарубіжна також, але саме в українському перекладі. Я отримував задоволення й від вивчення мови, брав участь в олімпіадах різного рівня, це було цікаво. Захоплювався українською культурою, музикою, кіно. А ще – футболом, як і багато хто з хлопців.

Я дуже любив дивитися трансляції, аналізувати футбольні матчі, стратегії. Мене надихали україномовні футбольні коментатори. Коли я закінчував старшу школу у 2007 році, мав вибір між англійською та українською філологією. Обрав українську, бо вважав, що це перспективна професія, я зможу в ній розвиватися, реалізовуватися як людина, яка завжди знайде своє місце, свою роботу, свою професію в переважно російськомовному регіоні.

“МОВА – ЧИ НЕ НАЙГОЛОВНІШЕ, ЩО У НАС Є В ЦІЙ ВІЙНІ. МОВА – ЦЕ ЗБРОЯ, А НЕ “КАКАЯ РАЗНІЦА”

– Як ви зараз реагуєте, коли чуєте десь російську мову? Робите зауваження чи просто продовжуєте говорити українською?

Моє оточення переважно україномовне. Я не бачу сенсу робити зауваження в побутових ситуаціях, це історія кожної людини й ми не можемо нікого оцінювати, не знаючи історії. Проте я помітив тенденцію, що батьки маленьких дітей на ігрових майданчиках дедалі частіше почали спілкуватися з малечею українською. Це і свідчить про те, що ми на правильному шляху.

З іншого боку, у публічному та офіційному просторі вважаю обов’язковим вимагати, аби з нами спілкувалися українською. У сфері послуг – освітніх, медичних, державних, мають спілкуватися державною мовою. Це аксіома, яка не потребує мотивації чи пояснення в умовах повномасштабної війни.

– Ви навчаєте української мови й дорослих. Як їм вдається переходити на державну?

У перші тижні після початку повномасштабної агресії росії, я, як і всі ми, шукав напрям, де мої зусилля були б максимально ефективними. На той момент я перебував на Франківщині. І там, за сприяння місцевої влади, ми організували розмовні курси для переселенців.

Цих людей ніхто не змушував відвідувати наші зустрічі, але всі вони приходили на заняття. Ми не проводили навчання, спрямоване на покращення письмових або синтаксичних, пунктуаційних навичок. Ми говорили про слова, про те, як правильно говорити українською мовою, про орфоепію, збагачували словниковий запас. Люди зустрічали ці уроки з усмішкою на обличчі, для них це був потужний імпульс для того, щоби перейти на українську. Вони перестали боятися помилок, почали впевненіше користуватися мовою. Вони ще не знають її ідеально, але вже усвідомлено користуються у своєму побуті та офіційних ситуаціях, а отже будуть постійно вдосконалювати цю свою навичку.

Зараз багато публічних осіб, зірок переходять на українську мову й це надзвичайно важливо. Я завжди, коли проводжу вебінар або зустріч, показую фотографію, де в тимчасово окупованому Маріуполі росіяни змінюють табличку на в’їзді, українську міняють на мову окупантів. Мова – чи не найголовніше, що в нас є в цій війні. Мова – це зброя, а не “какая разніца”. Пригадайте історію зі словом “паляниця”, яке на початку війни стало маркером “свій-чужий”. Тому тим, хто боїться говорити українською, бо вважає свої знання недосконалими, хотів би сказати, що зараз саме час почати: коли ж, як не зараз?!

ЯКІ ЗМІНИ ПОМІТИЛИ ПІСЛЯ 24 ЛЮТОГО: “ДІТИ ШВИДКО ПОДОРОСЛІШАЛИ”

– Як змінилося вчителювання після 24 лютого?

Воно змінилося кардинально, тому що змінилися учні, змінився вчитель, змінився навчальний процес на внутрішньому рівні. Коли в нас було відчуття безпеки, то й календарно-тематичні плани реалізовувалися від А до Я. Зараз ми живемо в умовах нової норми – із браком стабільності. Ми не знаємо, коли буде сигнал повітряної тривоги, коли зможемо вивчити тему в повному обсязі, яку раніше проходили за 2 уроки, а тепер на неї доведеться витратити 5 чи більше.

Тому й адміністрації шкіл не мають права вимагати результатів, що були до 24 лютого, і батьки мають усвідомити, що навчання – це не лише про передачу академічних знань, а і про взаєморозуміння, про адаптацію, про конструктивний діалог.

Коли ми з учнями відновили навчання десь у середині березня онлайн, то перші уроки просто спілкувалися: як ми; як доїхали; де батьки. Тут не йшлося про вивчення планових творів, і я вважаю, що вчитель не має права переривати ці розмови, повертаючи учнів суто до теми уроку. Зараз ми мислимо іншими категоріями й наше завдання в тому, щоб учні почували себе комфортно, довіряли вчителеві, щоби ми могли обмінятися думками про свої переживання, емоції. І лише після цього імплементувати елементи навчальної програми в процес.

Якщо ми бачимо, що матеріал “не заходить” учням на 100 %, вони переживають більше за новини, за те, що відбувається, я б радив трохи відійти від програми й просто поговорити, може, пограти в якусь гру, акцентувати на повторі матеріалу, ніж примусово викладати новий.

Потреби дітей змінилися. І насамперед щодо української мови та літератури. Вони почали сприймати ці предмети по-іншому. Якщо раніше, особливо в російськомовному середовищі, це був якийсь збірник правил, які треба вивчати, то тепер вони розуміють, що мова – це зброя, якою треба володіти. Ми тут, перебуваючи у відносній безпеці, повинні вивчати мову, щоби допомагати нашим військовим на передовій.

Зараз відбувається переоцінка всіх цінностей. Дуже хочеться, щоби навчання не мало за мету звітність і бюрократію. Насправді навчання зараз – це діалог між учителем і учнями, до якого долучається адміністрація школи й батьки.

– Які ще зміни, крім прагнення вивчати мову та літературу, ви помітили у своїх учнях?

Діти швидко подорослішали. І тепер, коли ми говоримо про твори з української літератури, вони сприймають їх трохи в іншому контексті. Ми проводимо паралелі із сучасністю, поглиблюємо те, про що я говорив ще до повномасштабної війни: ми маємо аналізувати твори через призму сьогодення.

Бачу також, що діти відчувають стривоженість. Вони приходять до школи й долучаються до онлайн-навчання не лише для отримання знань, запису конспектів, виконання домашніх завдань й отримання оцінок, а і просто, щоб побути в цей час із кимось, обговорити, можливо, перемкнутися від новин, щоденної реальності, відчути себе частиною спільноти, колективу. Учні й батьки, які як ніколи залучені зараз до навчального процесу, є партнерами школи та вчителів.

– Як, за вашими спостереженнями, змінюються когнітивні навички учнів, зважаючи на обставини, у яких їм нині доводиться вчитися?

Вчителю треба бути дуже гнучким. Я, наприклад, перші 3–4 хвилини уроку приділяю адаптації – говоримо з учнями про те, як справи, настрій, чи готові ми до уроку. Потім поступово повертаємось власне до теми уроку. Я спостерігаю за реакцією класу – якщо учні максимально залучені, ми починаємо вивчати новий матеріал. Але коли я бачу, що процес ніяк не запускається, то ми повертаємось до повторення попереднього, зупиняємось, проводимо аналогії. Не варто здійснювати навчальний процес заради виконання плану і програми, вчитель має враховувати потреби учнів.

ЛАЙФХАКИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ

– Як зацікавити підлітків вивчати українську мову й літературу, бо “я розумію, що треба, але ж воно нудно”? Поділіться своїми лайфхаками.

Усе залежить від позиції вчителя. Йому самому має бути цікаво на уроці. Не просто 45 хвилин читати текст, а на наступному уроці продовжувати, а віднайти такі формати, щоби було цікаво почути фідбек від учнів.

Щодо літератури, то я раджу використовувати аналогії із сучасним життям. Наприклад, подивитися, на кого із сучасних героїв схожі персонажі літературної класики. Так, у нас діти якось провели паралель, що Чіпка Варениченко схожий на Джокера у фільмі Тодда Філліпса: мав злидні в дитинстві, недоотримав увагу від рідних і вирішив це зло компенсувати.

Доречно створювати візуалізації: малювати, знімати ТікТок за мотивами твору. Учні та учениці зараз хочуть бачити не просто набір букв, вони краще сприймають картинки, відеоряди, і це варто використовувати.

Щодо української мови, дуже ефективною є методика “помилки навколо в реальному житті”. Ми вчимо орфографію, а ось кав’ярня, де підприємці написали “латте” замість “лате”. Це помилка, тому що подвоєння в словах іншомовного походження і власних назвах не відбувається: піцерія, капучино тощо. Учні фотографують, а я це публікую в Telegram-каналі, можу кинути в сторіс Instagram і тегнути організацію, яка зробила таку помилку. І діти бачать результат не теоретичний, а цілком реальний, коли помилку, яку вони знайшли, виправляють.

Використовуємо музику, пісні, кінофрагменти для вивчення української мови. Наприклад, вчимо наказовий спосіб дієслова. Зазвичай кажуть: “давайте грати”, “давайте писати”, “давайте читати”. Це неправильно, треба казати: граймо, читаймо, пишімо. Беремо пісні, наприклад, Кузьми Скрябіна: “Давай виключим світло й будем мовчати“. Тарас Тополя в “Антитілах” співає: “Давай поговорим“. Ми виправляємо ці помилки, й учні, як дослідники, починають шукати, у яких ще піснях є подібні нюанси, а хто, навпаки, правильно вживає. Учні залучені до уроку, коли вони бачать, як певне правило є не лише в шкільному підручнику, а й за межами школи.

Чи візьмемо, наприклад, написання есеїв. Тут теж можна провести паралель: допис у соцмережах. Беремо українських блогерів, політичних оглядачів, аналізуємо структуру їхніх дописів – в одному абзаці 3–4 речення, в одному реченні не більше 10 слів тощо. Розуміємо, що у 21 столітті люди не звикли читати одне речення на 2 сторінки, якщо це не художня проза.

І, звичайно, тематика есею має бути актуальною. Описи женців, сіна, світанку в полі не сприйматимуться сучасними учнями. А от якщо запропонувати їм поміркувати над перевагами онлайн та офлайн навчання, результат здивує навіть вчителя. Педагоги мають зробити крок назустріч своїм учням. Тим більше, що це не так уже і складно: дітей нині цікавлять ті самі питання, що й дорослих.

– Як ви заохочуєте учнів писати? Кажуть, що українці – не текстоцентрична нація. Може, це від того, що ми погано вчимо писати?

Молодь не любить писати взагалі, особливо ручкою. І це питання глобальне. Думаю, найближчим часом діти в старших класах будуть працювати чи не виключно на гаджетах. Тут справа в іншому – методиках написання текстів. Для 10–11 класів пропоную писати, висловлювати свою думку, аргументувати, як мінімум, двома чинниками й наводити приклади.

Я маю у своїй скарбничці певну кількість власних висловлювань, видруковую на А4, вирізаю окремо кожне речення. І пропоную учням, об’єднавшись у команди, скласти з таких шматочків цілісне висловлювання. Учень працює в команді, шукає, де перша думка, головна теза, де є аргументи (“по-перше”, “по-друге” або “з одного боку”, “з іншого”). У такий спосіб учні формулюють і своє розуміння структури твору. Це допомагає побачити есе з іншої точки зору. А вже потім написати власні висловлювання, навести приклади.

– А ці приклади треба ж ще відшукати – в історії, літературі?

Зазвичай приклади з життя учні вигадують, і це нормально. З історією та літературою складніше – треба шукати, правильно оформлювати, вказувати авторство. Ми намагаємося зробити цей процес максимально практичним, можемо обговорити на уроках, визначити тези та аргументи.

Ми пишемо з учнями чимало робіт у різних стилях. Але я намагаюся використовувати формат публічних обговорень, презентацій. Ця навичка дуже важлива для сучасних школярів, але їй приділяється недостатньо уваги. Зараз треба вміти не лише написати, але і презентувати себе публіці, довести свої ідеї. Один із різновидів роботи для учнів і учениць – написання власного висловлення, а потім – його коротка презентація на публіці (в класі).

ДИВИМОСЯ НА ТЕКСТ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ РЕАЛЬНОСТІ

– Чимало підлітків вважають українську літературу важкою до прочитання, нудною й нецікавою. Як ви даєте цьому раду?

Насамперед намагаюся зламати стереотип, що українська література – це нудно й нецікаво. Тут мені на допомогу приходять сучасні книжкові оглядачі, блогери, інстаграм сторінки, які говорять, що українська література – це круто. Пропоную учням такі посилання, обговорюємо, використовуємо їхній досвід у промоції української літератури.

Але, повторюсь, найголовніше – це настрій самого вчителя. Якщо прийти на урок і сказати: “Зараз ми будемо читати соціально-психологічний роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні”, 4 частини, 400 сторінок, події відбуваються в часи кріпаччини тощо”, бажання читати зникне навіть у книгомана. Але якщо діти почують від вчителя: “Ми зараз будемо читати роман, у якому хлопець мав усе й потім усе втратив, він хотів бути із сім’єю, але в нього не вийшло, бо він виявився слабким у деяких позиціях і не зміг встояти перед спокусами. А чи можете ви встояти перед спокусами?”, то учні будуть залучені до діалогу із самого початку.

Або “Інтермеццо” – це не десь там у полі, а конкретне село Кононівка, де був Коцюбинський, де можемо побувати й ми, а можемо візуалізувати картинки нинішнього села на Google Maps. Чи вивчаємо “Тіні забутих предків”, говоримо про Гуцульщину, річку Черемош і створюємо проєкт “Подорож на Гуцульщину”. Учні досліджують, як можна доїхати з нашого населеного пункту на Гуцульщину, який треба обрати потяг (чи інший транспорт), де жити (готель чи інше помешкання), що там подивитися тощо. Підготовка такого проєкту повністю залучає учнів: для них тепер Гуцульщина й Черемош – не набір букв у тексті, а реальне місце. У моїй практиці навіть були випадки, коли учні реально потім їздили на Гуцульщину.

Завдання вчителя – подивитися на текст української літератури через призму реального життя.

КУДИ ПОДІТИ СТРЕС ТА ЯК БУТИ В РЕСУРСІ

– Як ви та ваші колеги зараз долаєте емоційне навантаження та виклики?

Вчителі – такі люди, як усі. Вони переживають стрес, емоції. У лютому-березні чимало моїх колег долучилися до волонтерства, хтось і нині продовжує цю діяльність і ще не повернувся або не планує повертатися до вчителювання. Хтось змушений перебувати далеко від України. Тому ми починаємо активно підіймати питання про збереження ресурсу вчителя.

Якщо вчитель не в ресурсі, якщо він ладен усе на світі робити, але не здатен конструктивно спілкуватися з учнями, ми маємо дозволити йому виявляти слабкість і говорити про це відкрито. Це нормально, коли вчитель потребує певного часу на відновлення.

Для педагогів важливо бути максимально активно залученим в освітній процес, ми прекрасно усвідомлюємо, наскільки багато в ньому залежить саме від нас та нашої ресурсності. Багато вчителів долучається до онлайн-курсів, проєктів, ініціатив, до викладання для дітей за кордоном, внутрішніх переселенців. Філологи організовують мовні клуби, щоби поширювати знання про Україну, долучаються до національного телемарафону, подкастів, бо це і є наша територія відповідальності, освітня.

Принагідно хочу звернутися до колег – максимально долучайтеся до якомога більшої кількості ініціатив у освіті. Тому що, коли ми зайняті, коли конвертуємо нашу турботу в якусь діяльність, це класний ресурс для вчителя і його самооцінки. Вчителі важливі, і ми маємо це усвідомлювати.

Текст підготувала Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – MillaFedotova, Depositphotos

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. “Фонд Фрідріха Науманна за Свободу” – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за покликанням.