“Не дитина має прилаштовуватися до шкільних умов, а школа має створити умови, необхідні для дитини”: які зміни чекають на інклюзивне навчання в Україні

Жодна дитина не має відчувати себе іншою та виключеною з освітніх, культурних і соціальних процесів, акцентує Євгенія Смірнова, заступниця міністра освіти і науки України з питань дошкільної та інклюзивної освіти.

Євгенія з командою працюють над впровадженням нової Національної стратегії розвитку інклюзивного навчання на 2023–2030 роки, яка має удосконалити інклюзивну освіту в Україні з огляду на наслідки пандемії та повномасштабну війну. Зокрема, у документі звертають увагу на важкодоступність укриттів для дітей з особливими освітніми потребами, труднощі учнів із дистанційним навчанням та психоемоційну сторону освітнього процесу.

Більше про те, яких змін потребує інклюзивне навчання в Україні, Євгенія Смірнова розповіла “Новій українській школі”.

У матеріалі читайте:

• які проблеми має розв’язати Національна стратегія розвитку інклюзивного навчання;
• хто працював над створенням документа;
• які зміни відбуватимуться в інклюзивній освіті впродовж 2023–2030 років;
• що це означає для шкіл;
• від чого залежить успіх впровадження нових змін;
• яким має бути ідеальне інклюзивне освітнє середовище.

Далі – пряма мова.

ЯК ЗМІНИТЬСЯ ІНКЛЮЗИВНЕ НАВЧАННЯ В УКРАЇНІ

У впровадженні інклюзивного навчання на всіх рівнях освіти зроблено вже досить багато. Ми регулярно займаємося питаннями, які потребують доопрацювань та намагаємося створити систему, де враховані всі потреби дитини. Однак повномасштабна війна в Україні принесла нові виклики, на які потрібно швидко реагувати.

Дітей, яким потрібна особлива увага й підтримка, стає дедалі більше, а часу на пошуки рішень немає.

Війна змусила освітян думати й діяти інакше. Сьогодні педагоги мають дуже швидко пристосовуватися до індивідуальних потреб дітей та адаптувати роботу на уроках до викликів, пов’язаних із безпекою, воєнним станом, вимушеним переміщенням громадян на безпечні території, руйнуваннями інфраструктури.

• Діти, травмовані досвідом війни; діти, які опинилися в складних життєвих обставинах; діти з інвалідністю; діти, які деякий час не мали доступу до навчання через хворобу, війну чи інші причини – усі вони є дітьми з особливими освітніми потребами, яким необхідна увага й підтримка в інтеграції в шкільному середовищі.

Нова Стратегія насамперед спрямована на запровадження єдиної системи та механізмів ефективної державної політики для здобуття якісної освіти всіма, відповідно до їхніх потреб.

Стратегія має допомогти розвʼязати такі ключові проблеми, які й досі є в нашій освіті:

• недостатньо інклюзивне, безбар’єрне та дружнє освітнє середовище, яке не створює належних умов для отримання якісної освіти, соціалізації, підготовки до самостійного життя та професійної діяльності;
• недостатня самореалізація осіб з ООП, у тому числі осіб з інвалідністю, через відсутність якісного доступного інклюзивного навчання в територіальних громадах;
• несприйняття українським суспільством різноманітності: міфи, страхи, стереотипи щодо осіб з ООП та осіб з інвалідністю тощо.

При розробленні Стратегії ми старалися врахувати досвід, отриманий у період дистанційного навчання під час пандемії та повномасштабної війни, зокрема, врахували необхідність розширення послуг для осіб, які отримали травми в період війни (у тому числі психологічні травми), поєднання різних форм навчання, що обумовлено введенням воєнного стану. Основною нашою метою є створення гнучкої системи освіти, яка враховує сучасні суспільні зміни.

Над проєктом Стратегії працювала робоча група, до складу якої увійшло широке коло експертів та освітян: управлінці, директори закладів освіти, вчителі, представники закладів вищої освіти, громадських організацій, науковці, українські та міжнародні експерти, фахівці інклюзивно-ресурсних центрів, батьки здобувачів освіти.

I етап Стратегії спільно з урядом впроваджуватимемо із 2023 до 2028 року (перші зміни очікуємо вже на початку 2024 року):

• уряд та МОН удосконалюватимуть нормативно-правову базу у сфері інклюзивної та спеціальної освіти. Далі буде імплементація в регіонах.

Тут хочу наголосити, що інклюзивна та спеціальна освіти не мають конкурувати між собою і сперечатися, хто важливіший. У центрі має бути дитина і відповідно до її потреб ці дві сфери мають доповнювати одна одну.

• Удосконалюватимемо й системи моніторингу розвитку інклюзивної освіти.

Такий моніторинг потрібен, аби забезпечити якість інклюзивного навчання. В Україні Державна служба якості освіти та її територіальні органи є суб’єктами проведення моніторингу й можуть бути ініціаторами такого дослідження. Або ж ініціаторами можуть бути будь-які інші органи.

Для проведення досліджень плануємо розробити інструментарій, програми, рекомендації закладам освіти.

• Також потрібно забезпечити заклади освіти необхідними додатковими фінансовими, людськими, матеріальними ресурсами на рівні громад.
• Працювати над доступністю інфраструктури в громадах, у тому числі й у закладах освіти.

У Стратегії врахували необхідність створення чи облаштування укриттів для маломобільних груп населення. Уся інфраструктура в громаді має враховувати потреби своїх мешканців, щоб кожна людина могла бути повноцінним членом суспільства, включеним чи включеною в життя громади.

Ми розуміємо, що неможливо забезпечити архітектурну доступність одночасно в усіх закладах, до того ж в умовах недостатнього фінансування, адже це питання потребує значних фінансових витрат. Але над цією проблемою потрібно працювати системно – і на рівні держави, і на рівні місцевих територіальних громад;

• Тому також покращуватимемо взаємодію між центральними та місцевими органами влади, місцевого самоврядування, закладами освіти, недержавними організаціями. Плануємо провести й національну інформаційну кампанію для залучення українських недержавних і міжнародних організацій;
• Підвищуватимемо рівень кваліфікації вчителів. Оскільки сьогодні кожна дитина в Україні так чи так зазнала впливу воєнних подій та потребує підтримки в навчанні, підготовка педагогів має змінитися. Важливо знаходити підходи до кожної дитини, розуміти її потреби та вчасно надавати підтримку.
• Також варто провести оцінку потреб здобувачів освіти в додаткових сервісах та послугах, як-от послуги денного догляду, супроводу під час інклюзивного навчання асистентом дитини, довезення до закладу освіти тощо.

Стратегія має пройти погодження з усіма зацікавленими Центральними органами виконавчої влади та бути схвалена Урядом. В оптимістичних планах – готову погоджену Стратегію ми матимемо вже на початку 2024 року.

Водночас триває робота з розроблення плану заходів на 2023 та 2024 роки. Буде чітко визначено завдання, заходи, терміни реалізації, які ресурси необхідні для виконання заходів, хто відповідальний, національні або міжнародні зобов’язання, яка міжнародна технічна допомога може бути надана тощо.

ЩО ЧЕКАЄ ЗАКЛАДИ ОСВІТИ НА ПРАКТИЦІ

Якщо говорити про те, від чого залежить успіх впровадження інклюзивного навчання в закладах освіти, то тут необхідно враховувати

• безбар’єрність,
• якісний менеджмент і стратегічне планування,
• матеріально-технічне забезпечення,
• фінансування, яке забезпечує потреби,
• співпрацю з батьками, вчителями та учнями.

Стратегія враховує такі моменти й в ідеалі це буде налагоджена співпраця між усіма органами виконавчої влади, на регіональному й місцевому рівнях, бо лише спільними зусиллями всіх дотичних інституцій можна досягти формування інклюзивного суспільства.

Водночас необхідно сформувати в людей розуміння: хто вони – діти з особливими освітніми потребами. Адже найчастіше дитина з ООП викликає в навколишніх почуття жалю, що заважає такій дитині бути активною і зменшує спілкування. Тож велике значення для соціалізації таких дітей має те, як їх сприймають дорослі та дитячий колектив.

Також запорукою якісного впровадження інклюзивного навчання є висококваліфіковані та відповідальні педагоги. Наразі не всі вчителі мають уявлення про те, як працювати з учнями з ООП, також не вистачає знань щодо роботи з дітьми, які мають психологічну травму. Тому педагоги мають постійно вдосконалювати свої знання, підвищувати рівень професійності, формувати нові уміння.

Система спеціального навчання є давно в спеціальних закладах освіти. Наразі саме там зосереджені найкращі фахівці в цій галузі. У спеціальних школах забезпечують комплексний підхід у навчанні, розвитку, реабілітації та соціалізації дітей з особливими потребами. Водночас цей потужний кадровий ресурс можна використати для розвитку інклюзивного навчання вцілому. Це може бути безпосереднє надання корекційно-розвиткових послуг вчителями-дефектологами спеціальних закладів, надання консультаційної допомоги в ІРЦ та в закладах освіти. Також варто обмінюватися досвідом, наприклад, у спеціальних освітніх хабах, де, зокрема, дефектологи могли би навчати вчителів.

Тому в Національній стратегії розвитку інклюзивного навчання в Україні на період до 2030 року визначені завдання щодо кадрового забезпечення та підготовки персоналу, зокрема, це:

• перепідготовка кадрів;
• впровадження методичного й супервізійного супроводу;
• розроблення рекомендацій та національної платформи для розвитку;
• проведення тренінгів;
• також важливо забезпечити територіальні громади фахівцями, які зможуть надавати психолого-педагогічний супровід і заняття з корекції та розвитку. Для цього ми визначимо потреби в громадах;
• аби все це працювало, потрібно розробити й фінансові механізми.

Також в умовах війни варто звертати особливу увагу й на психоемоційний аспект і враховувати, що в класах є діти, які втратили через війну домівки чи близьких. Тому варто адаптувати навчальний матеріал так, аби він не травмував дитину, наприклад, коли вивчають теми “Моя сім’я”, “Моя квартира”, влаштовуючи сімейні свята з батьками. Адже згадки про свій будинок, кімнату, рідних теж можуть травмувати.

Звісно, усі учні школи навчаються за певною освітньою програмою. Однак освітній процес важливо організовувати, зважаючи на кожну дитину окремо. Вчителям тут варто аналізувати зміст навчальних матеріалів, домашніх завдань, дискусій під час занять, аби не створювати додаткових травматичних для учнів ситуацій.

Варто пам’ятати й про те, що безбар’єрність це не лише про інфраструктуру, а також і про зміст освіти. У нас мають бути підручники та сайти, адаптовані, наприклад, для незрячих та нечуючих людей. І тут мова не лише про учнів, а і про вчителів та батьків. Маємо зважати на різні категорії.

Загалом у закладі освіти повинна бути сформована культура інклюзивності – середовище в якому сповідується повага до різноманітності. Це й повага до різноманіття фізичного, і до різноманіття поглядів і думок, культурного, історичного та релігійного досвіду тощо.

У школі мають поважати кожного, незалежно від особливостей її/його фізичного чи психоемоційного розвитку. Адже повага до особистості культивується в середовищі, у якому проблемою є не дитина з особливими освітніми потребами, яка не може, наприклад, пересуватися школою на кріслі колісному, а навпаки – проблемою є непристосованість школи, неготовність закладу надавати якісні освітні послуги такій дитині.

Пам’ятаймо – не дитина має прилаштуватися до шкільних умов, а школа має створити умови, необхідні для дитини, аби він чи вона відчували себе комфортно й реалізовувалися як особистості.

Ірина Троян, “Нова українська школа”

Фото: Facebook-сторінка Євгенії