Не жаліти, а оточити підтримкою: як правильно допомагати дітям, які втратили рідних через війну

Часто ми боїмося сказати щось зайве або обійняти дитину, яка переживає втрату, спричинену війною. Бо, справді, від наших слів та дій буде залежати, чи змогли ми надати необхідну підтримку, чи навпаки – роз’ятрили дитячу рану ще більше.

ГО “Смарт освіта” й онлайн-медіа “Нова українська школа” випустили фінальний епізод третього сезону подкасту “Дофамін для освіти”. У цьому восьмому епізоді ми поговорили з Наталією Подоляк, сімейною і дитячою психотерапевткою, супервізоркою програми “Діти і війна. Техніки зцілення”, про те, як підтримувати дітей, травмованих війною.

З 2014 року Наталія відвідує прифронтові населені пункти та навчає колег-психологів, як надавати допомогу дітям в умовах війни. Також разом зі співзасновницею ГО “Смарт освіта” Оксаною Макаренко вона стала співавторкою програми підвищення кваліфікації з розвитку психологічної компетентності вчительства “Швидка психологічна допомога онлайн для учасників освітнього процесу“.

Прослухати розмову з Наталією Подоляк можна на сторінці подкасту (там є посилання на інші подкастинг-платформи й на попередні записи) або нижче.

Читайте текстову версію подкасту, якщо вам зручніше працювати з текстом:

• з яких фраз починати розмову з дітьми, які переживають травму;
• як може нашкодити дітям жалість та надмірна опіка;
• які алгоритми дій учителів/-ьок, якщо хтось з учнів втратив маму чи тата на війні;
• як атмосфера в класі впливає на переживання втрати підлітками;
• як, попри війну, налаштувати себе на різдвяно-новорічні свята.

ЯКІ СЛОВА МОЖУТЬ СТАТИ “ЛІКУВАЛЬНИМИ”

• Цього року ми чимало уваги приділяли тому, як війна впливає на українську освіту, зокрема на реформу НУШ, також обговорювали, як долати освітні втрати та розриви, як покращити навички запам’ятовування та загалом залишатися в тонусі, попри нестабільний сон через повітряні тривоги.

Завершити третій сезон хочемо темою, яка не є насправді святковою, бо живемо в часи великої війни. Це означає, що поруч із нами є багато дітей і дорослих, які втратили на війні рідних і близьких або пережили інші травматичні події, пов’язані з війною. Напередодні свят цим родинам може бути значно важче переживати свою втрату. До того ж ми отримали чимало запитів від вчительок/-ів, як їм підтримувати дітей, які втратили рідних на війні чи через війну.

Це дійсно складна тема, у якій є тонка межа, щоб не нашкодити дітям. Водночас треба зробити так, аби вони не відчули самотності під час своїх переживань.

Для молодших дітей (не для підлітків) важлива фізична присутність і стабільна діяльність – це допомагає їм не почуватися самотньо. З цим допоможуть прості фрази й дії:

можна тебе обійняти або можна я побуду з тобою.

Якщо дитина підходить до дорослих і щось запитує, то в них не має бути такий вираз обличчя, від якого всі розплачуться. Але це й не має означати, що нам настільки весело, що хочемо заразити дітей цією веселістю.

Краще запитувати – як ти? Це питання означає нашу небайдужість до тих, кого ми про це запитуємо.

Не треба фантазувати, що би допомогло дитині. Важливо відразу запитувати:

• що і як тобі хочеться?
• чим я можу тобі допомогти?
• у який спосіб я можу це зробити?

Бо способи теж бувають різні. Якщо мені підходять обійми, це не означає, що дитині теж. Вона, наприклад, може хотіти чути якісь слова або чекає на якісь вчинки щодо неї.

Тому, щоб не заплутатися в цих інструментах, ми запитуємо про те, у який спосіб дитина хоче отримати увагу або підтримку.

• А якщо людина каже: “Я не знаю?”

З дорослими часто буває, коли вони так відповідають через сум’яття різних відчуттів. Тоді все просто – у відповідь ми говоримо: “Можна я побуду з тобою поруч?”

Або можемо просто сісти поряд із нею і бути поруч, нічого не кажучи. Фізична присутність дає людині відчуття, що вона не сама чи не сам зі своєю бідою.

• Якщо людина відповідає, що їй нормально й більше нічого не говорить?

“Нормально” – це теж уникання. Якщо йдеться про дітей, то важливо дати їм розуміння, що до них ніхто не чіпляється. Водночас створити відчуття відчинених дверей, аби дитина могла завжди звернутися по допомогу до вчительки й вчителя, тобто сказати, що коли тобі буде потрібна допомога, будуть якісь бажання чи потреба, я завжди поруч.

Навіть якщо на цьому етапі дитина не готова говорити або ділитися своїми почуттями, вона цю фразу покладе собі в уявну скарбничку й раптом захоче з кимось поговорити, то знатиме, до кого звернутися.

Це дуже важливо для учнів і учениць початкової школи, у яких основна психічна діяльність – навчальна, а вчитель/-ка є авторитетом. Якраз у початкових класах вчитель/-ка може стати тією особою, з якою дитина буде ділитися сокровенним.

Під час тренінгів із вчителями/-ками я наголошувала, що на них лежить велика місія, тому що діти до них емоційно прив’язуються, визнають як авторитетів, і вони можуть бути першими, до кого підійде дитина. Тому треба бути готовими до того, що з вами можуть поділитися. Найважче – витримати дитячі сльози.

Коли дитина плаче, її починають жаліти – гладять по голові або кажуть, що все буде добре. А жалість у таких ситуаціях не працює так, як ми очікуємо. Відбувається знецінення, коли вчитель/-ка показує, що не може витримати дитячі сльози. Тоді дитина починає жаліти умовну Марію Василівну і всередині себе ставити табу на цей стан, мовляв, “я засмутила вчительку, так і знала, що не треба цього робити”.

Тобто сльози – це не погано. Навпаки, сльози – це чудово в такій ситуації, тому що дитина вивільняється від горювання, яке вона може носити в душі. А завдання вчителя/-ки бути поруч і казати:

• мені прикро, що тобі довелося це пережити, це не мало ні з ким статися;
• це справді велика втрата і велике горе, я дуже вдячна/-ий, що ти зі мною ділишся;
• якщо тобі ще треба буде час, аби ми про це поговорили, підходь, я завжди тебе підтримаю.

ЯК ВЧИТЕЛЬ/-КА МОЖЕ ПІДТРИМАТИ ДИТИНУ, ЯКА ПЕРЕЖИВАЄ ВТРАТУ

• У чому може проявлятися підтримка, крім присутності й слів, що “я поруч”. Якщо змоделювати ситуацію, що дитина підійшла до вчителя/-ки, один раз поговорила, а потім приходить ще раз, то завдання вчителя/-ки слухати й бути поруч?

Діти більше йдуть за своїми імпульсами, ніж дорослі, у них менше захисних і табуйованих механізмів. Вони дуже відверті й безпосередні. Якщо вчитель/-ка дає такий дозвіл дитині, то велика ймовірність, що дитина знову захоче підійти.

Можна придумати для цього секретне слово, наприклад, “ялинка”. Дитина ж може звернутися до вчителя/-ки й щодо навчання. Але якщо учень чи учениця каже “ялинка”, це означатиме, що саме зараз той час, коли дитина хоче, аби вчитель/-ка відреагував/-ла, що треба бути поруч саме в цю мить і саме щодо цієї теми.

• Це доречно в ситуаціях, коли вчитель/-ка й дитина є тет-а-тет. Якщо ж вчителька/-ль дізнається, що тато чи мама дитини загинули на фронті, як підготувати клас чи цього не треба робити? Якщо це класна керівниця чи керівник, як проговорити це з іншими колегами, батьками? Тобто що має зробити вчитель/-ка для того, аби підготуватися до приходу, скажімо, на наступний день дитини, яка вже переживає втрату?

Я вважаю, що уникати цього точно не потрібно і треба підготувати інших дітей. Можна сказати, що “в нашого Василя чи нашої Марічки сталося велике горе – у нього чи в неї загинув тато на фронті. Наше завдання зараз – дати багато турботи й підтримки, тому що в такі миті важливо, аби наша учениця чи учень не залишилися на самоті”.

Можна проговорити, що іншим варто казати цій дитині, а що – ні. Та якщо це діти 6–8 років, вони дуже безпосередні й прямо можуть запитувати щось таке, що дитину може вводити в різний стан. Тоді треба навчити дітей, якщо вони щось запитують, щоб наприкінці розмови казали, що їм прикро, що це сталося з тобою і твоїм татом. І запитати, чим може допомогти. Дітям такого віку цього достатньо.

• А тепер уявімо, що така дитина вранці приходить у клас – якими б мали бути перші кроки вчителя і дітей?

Хороше питання, бо важливо не ввести дитину в “статус унікальності”. Це теж не ок. Я працювала з групою, у якій було понад 30 дітей і в усіх загинули тата на фронті. Вони всі були зі “статусом унікальності”, запитували, а що ви нам подаруєте? А чому ви нам рюкзаки не даруєте, бо мій тато – герой. Я настільки була вражена, що це було так масово, і це були діти різного віку.

• А що поганого в тому, що в дітей є “статус унікальності”?

Тому що вони ним маніпулюють і користуються – отримують так усе, що хочуть. Я спілкувалася з дівчинкою, чий тато загинув на початку війни. Їй тоді було орієнтовно вісім років. Кажу їй, що мені дуже сумно, що у вашій сім’ї це сталося, запитую, як звати її тата. А вона каже: “А я вже й забула”.

Цей “статус унікальності” починається із сім’ї, коли мами жаліють дітей і огортають її лише жалістю. Хоча діти швидше виходять із цього стану, ніж дорослі. Натомість дорослі підтримують “статус унікальності”, коли кажуть, що в дитини ж загинув тато. А я бачу, що дитина бігає, веселиться, і це її природна нормальна поведінка, але вона рідко згадує про тата чи робить це тоді, коли зовні хтось про це нагадує.

Тож коли дитина заходить у клас, дуже важливо, щоби все було так, як і раніше. Це для неї теж стабільність, що в класі ті самі діти, та сама вчителька чи вчитель, а Петрик так само кидається папірцями. Тобто не має бути мертвої тиші, а діти всі розгублені й не знають, що казати. Так, краще розпитувати про щось дитину камерно, як вона почувається, який у неї настрій. А надмірний публічний статус не варто цьому надавати, бо діти до цього звикають, і йдеться не про горе, а про маніпуляцію.

• Тобто вчительці/-лю не потрібно на початку уроку казати, що зараз ми маємо бути уважними до Маринки, бо в неї сталося горе і вона в стадії горювання?

Сказати про ситуацію, що сталася, дуже важливо. Але наголосити на тому, що наше завдання – підтримувати Маринку різними способами, щоб вона не почувалася самотньою. Хтось може цукерку принести, хтось – поговорити, запропонувати погуляти разом або в гості запросити.

Якщо обговорити це з дітьми попередньо – цього достатньо. А перед тим, як умовна Маринка зайде до класу, не потрібно ще раз звертати на це увагу, бо діти будуть розгублені, а в класі буде тиша. А тиша для дитини, яка втратила когось на війні, буде неприємною і дискомфортною. Вона буде думати, що всі знають про її біду – “а що вони скажуть і подумають, а як мені себе вести, а чи треба лише плакати й не сміятися”. Тобто це підніме багато тривожних питань без відповіді, через які дитина почне переживати.

АЛЬБОМ СПОГАДІВ ДОПОМОЖЕ ВІДНОВИТИ ВНУТРІШНІ РЕСУРСИ

• Коли ви згадали про відчуття унікальності й важливість балансу, аби діти не почали маніпулювати своїм станом, то в цій історії є другий полюс. Виходить, що потрібно зберігати пам’ять про батьків так, щоб не відбувалося забуття, коли дитина взагалі не пам’ятає, як звати її тата.

Як проживати горе максимально екологічно, щоб, намагаючись забути, не стерти все повністю і водночас не перейти в стан маніпулятивної унікальності?

Важливо врахувати, на якому етапі горювання перебуває дитина – чи це свіжа втрата, чи минуло вже пів року, десять місяців. Бо людська психіка влаштована так, що ми адаптовуємося до будь-яких подій.

Коли минуло трохи часу від події, я раджу хорошу техніку – створити альбом спогадів. Можна зробити захід у класі, де всі діти сумуватимуть своє горе: у когось давно померла бабуся чи дідусь від віку, у когось – собака, бо була старенька чи хворіла. В альбомі можуть бути фото, малюнки, присвячені тим, хто вже не з нами, або написи. Для цього можна взяти альбоми для фотографій, які були популярні раніше.

Створення альбому спогадів допомагає трансформувати їх у ресурси, тобто насправді це буде альбом ресурсів. Навіть якщо він спричиняє сльози, не треба цього боятися. Це нормально, коли ми сумуємо за людьми, яких поруч немає. Бо людина зникає, а любов до неї – ні, вона залишається з нами на все життя.

Можна зробити це в класі як захід любові. Тоді ця дитина може познайомити інших зі своїм татом чи мамою, розказати, які вони були. Коли дитина формуватиме такий альбом, буде ніби копирсатися у своїх спогадах: “от тоді ми каталися на санчатах і тато тааак гепнувся, а ми тааак сміялися”. Тобто вона згадуватиме не лише останні сумні спогади, а і приємні, смішні й лагідні моменти.

• Коли я це уявляю, здається, що розплачуся, бо дитина згадує світлі спогади, але розуміє, що не зможе це повторити.

Тому цей альбом має викликати багато різних почуттів. Це нормально, що вони змішані. Дитині можна сказати, що її спогади ніхто ніколи не зможе розбомбити, захопити, окупувати, ніхто не зможе до них навіть доторкнутися. Бо ти – їхня господарка чи господар, вони належать лише тобі, ти завжди можеш їх вийняти, пригадати, поплакати, посумувати. Адже спогади – це наші ресурси, про які ми забуваємо. Ми можемо сумувати, горювати, навіть якщо біль і смуток залишаються, але вони будуть уже іншими.

• Як вчителю/-ці зрозуміти, на якій стадії горювання зараз дитина? Чи можна це зчитати за зовнішніми ознаками? Бо вчителі ж не терапевти. Та й інші дорослі часто не знають, як взаємодіяти з родиною, яка переживає втрату, вони фактично виключаються з контакту.

Я розумію, що слова “я поруч” і “як ти” – універсальні й працюють на всіх етапах. Можливо, є якісь специфічні речі, які ще можна казати в інші моменти?

Справді, це можна ідентифікувати за зовнішніми ознаками. Наприклад, якщо дитина втратила тата, пройшли тижні, а вона досі не хоче про це говорити. Або якщо є надмірна веселість – це теж тривожні дзвіночки. Бо це дуже важкі почуття, і діти можуть уникати несвідомо певних речей.

Тоді можна просто цікавитися:

• як ти, чим я можу допомогти, як мама;
• або чи можемо ми класом чимось допомогти, знаємо, що ви зараз переживаєте втрату тата – що можемо для тебе зробити.

У такий спосіб ми даємо дитині ниточку для зв’язку з реальністю і не занурюємо її в переживання. Бо, за моїми спостереженнями, мами перебувають у набагато гірших станах, ніж діти. Для дітей школа часто стає порятунком, але вони приходять додому й бачать згорьовану маму.

До того ж діти часто беруть на себе обов’язки дорослих і починають піклуватися про маму. У них з’являється велика сепараційна тривога. Вони не можуть фізично розставатися з мамою, бо ніби мають наглядати за її станом.

Якщо діти розлучаються з мамою, наприклад, коли йдуть до школи, то можуть бути дуже тривожні. Просять подзвонити мамі чи написати їй, щоб дізнатися, чи все ок, чи мама жива. Якщо вчитель/-ка помічає таку надмірну тривожність зі страхом, то може сказати, що він чи вона “з мамою на зв’язку, усе добре, мама, як і обіцяла, прийде за тобою о 14:00”. Прості елементарні фрази допоможуть дитині почуватися спокійно.

• Напевно, можна дати поговорити з мамою.

Так, але це не має бути 10–15 разів на день. Краще домовитися з дитиною, що після другого уроку на перерві вона подзвонить мамі. Не варто підтримувати нездорову поведінку. Наше завдання – знайти золоту середину, тобто не казати “ні”, що отримаєш телефон після уроків, бо дитина не буде навчатися і сприймати матеріал, а постійно думатиме, що робити.

• Тому що найбільший страх дитини – втратити когось із батьків. Якщо вона втратила когось одного, вона панічно боїться втратити другого. Чи є ще інші зовнішні ознаки, до яких потрібно бути уважними, щоб у разі чого відреагувати?

Це може бути незвична поведінка, непритаманна дитині. Наприклад, дитина ніби випадає з уроків – не фізично, а втрачає концентрацію уваги, чого раніше не спостерігалося. Важливо розділяти, якою дитина була до події й після неї, щоб не сплутати симптоми.

Або в дитини змінилися успіхи й результати в навчанні. До речі, у 2015 році ми спостерігали, які зміни були з дітьми, які зі східних регіонів приїхали в Київ. Я спілкувалася з директоркою однієї школи, яка розповіла, що в цих дітей були дуже високі бали, усі почали гарно вчитися. Це теж була незвична поведінка, тому що йшлося про включення в навчання, аби тільки не думати про втрату домівки й всього іншого.

Також може бути тривожність, агресія – коли дитина ніколи не була агресивною, а тепер б’ється, кричить, злиться, обзиває якимись словами однокласників. Так може проявлятися злість на дітей за те, що в них є тата й мами.

ВІД АТМОСФЕРИ У КЛАСІ ЗАЛЕЖИТЬ СПОСІБ ПІДТРИМКИ ПІДЛІТКІВ

• Мені здається, що такі випадки можуть часто траплятися, зокрема й під час онлайн-уроків, тому що в дітей може бути відчуття нерівноцінності втрати. Хтось втратив усе, а хтось не втратив нічого. Тобто порівнюючи втрату мами, тата чи домівки, інші втрати можуть сприйматися як не такі важливі.

Як у цій ситуації вчителям/-кам підтримати дитину, коли вона починає агресувати, цькувати інших дітей або просто лаятися?

Треба дистанціювати й відвести дитину в коридор, в інший клас – туди, де вона не завдасть шкоди ні собі, ні іншим. Але не вдаватися до моралізаторства, не питати, для чого ти це робиш. Це не працює. У цей момент важливо говорити про почуття дитини.

Наприклад: “Я бачу, що ти зараз дуже злишся, тобі хочеться просто побити всіх дітей, я розумію і вірю, що в тебе можуть бути зараз такі емоції”.

Коли дитина чує, що озвучують їй емоції та відчуття, то градус цих емоцій падає. Якщо на питання, чим я можу тобі допомогти, дитина каже – нічим, тобто далі агресує, можна пройтися з дитиною коридором, бо будь-яке фізичне навантаження знижує рівень агресії й тривоги. Можна йти мовчки або дати дитині виговоритися – треба дати їй вибір.

Як тільки дитина заспокоїлася, знову запитати, чим можемо їй допомогти. Коли ці градуси знизилися, дитина когнітивно може сформувати й сказати, що їй сумно. Або вона злиться, бо в нього є тато. Ми можемо відповісти, що це справді неймовірно сумно, що дійсно можуть бути заздрощі й ревнощі, що в нього є тато. Це нормальна дитяча поведінка. Тобто ми не вмовляємо, а говоримо про почуття дитини. Тоді вона відчуває, що її приймають такою, яка вона є, і із часом ці емоції змінюються.

Також вчитель/-ка може запропонувати допомогу, якщо пізніше ця дитина захоче поговорити з тим, кого ображала. Але це все обговорюється наодинці, не при всьому класі.

• Ми проговорили варіанти дій для вчителів, які працюють у початковій школі. Чи є якісь особливості, якщо йдеться про підліткову аудиторію? Чи техніки, інструменти, слова залишаються ті самі?

Усе залежить від того, у яких стосунках вчителька/-ль із підлітками. Якщо вчитель/-ка ніколи не був/-ла авторитетом для підлітків, то мало що можна зробити насправді. Тому важливо налагодити зв’язок із підлітками, якщо раніше його не було. Якщо був, тоді підлітки можуть орієнтуватися на запропоновану допомогу.

У підлітків формується багато захисних механізмів. Дуже часто в них є дві полярності: сильна агресія або тотальне уникання у свій внутрішній світ. Яскравим дзвіночком, що щось не так, може бути те, що підліток/-ка припиняє спілкування з друзями, однокласниками. Бо в цьому віці для них дуже важлива комунікація з однолітками, це провідна діяльність психіки.

Якщо таке спілкування зникає – це сигнал SOS про важке горювання. У таких випадках знадобиться підтримка психолога.

• Чи відрізняється алгоритм підготовки вчителя/-ки до приходу в клас дитини-підлітка, яка зазнала втрати?

Це залежить від атмосфери в класі. Якщо клас дружній, усі одне одного підтримували, учитель/-ка в контакті з класом, то я би рекомендувала запитати поради в дітей.

У дружньому класі зазвичай підлітки раніше дізнаються про щось, ніж вчитель/-ка оголошує. Тобто вони комунікують між собою і точно дізнаються про такі новини першими. Тому вчитель/-ка може звернутися до них за порадою, як, на їхню думку, можемо підтримувати Марічку чи Петрика, адже ви її чи його краще знаєте.

Хтось може записати пісню Rammstein, яку давно хотіла послухати однокласниця. Це буде суперпідтримкою, бо підлітки мають більше класних варіантів, ніж дорослі.

Якщо це клас, де немає авторитету вчителя/-ки, де були моменти булінгу, наприклад, то це може стати темою цькування цієї дитини. Навіть саркастичні жарти можуть відпускатися, але підлітки це роблять не для того, щоби принизити, а щоби прикрити свій страх, що це може статися і з ними теж.

Якщо в класі виникла така хитка атмосфера, дитина може не захотіти оголошувати публічно про свою втрату. Шкільна психологиня може конфіденційно поговорити з дитиною, сказати, що ми всі знаємо, що відбулося, хочемо тобі висловити великі співчуття, ми готові тебе підтримати й допомогти в той спосіб, який тобі підходить. Дитина сама може сказати, щоби про це не говорити публічно в класі.

• Якщо в школі немає психологів, щоби поставити запитання і поговорити з підлітками відверто, хто може бути замість них – директори, заступники?

У дітей завжди є вчителі з якихось предметів, яких вони люблять. Тоді важливо якраз такому вчителю/-ці підійти й поговорити, що ми поруч і готові підтримувати тебе.

ЯК ДОЗВОЛИТИ СОБІ НЕ ЛИШЕ СУМУВАТИ

• З огляду на передноворічний період, який є дуже родинним і в якому підготовка до святкування може бути тригером для дітей, які переживають або пережили велику втрату – як готуватися до святкувань і водночас не поранити, не завдати шкоди цим дітям?

У мене була доросла клієнтка, яка не святкувала Новий рік. У родині була втрата якраз на це свято, і сім’я наклала на нього табу. Це дуже сумно, бо життя скасувати не можна. Життя варто жити, проживати з тим усім, що нам дається. Можна й сумувати, і радіти. А діти ж цілий рік чекають на ці свята. Миколай, Різдво й Новий рік – це для них найчарівніша пора.

Просто треба знати, що в перші роки, можливо, буде нота смутку, що тата немає поруч. Але ж ці діти виростуть і важливо, аби вони принесли свято у свою сім’ю. Нехай дитина з мамою прикрашає ялинку, згадуючи, що тато любив включати гірлянду й дуже порадів би за них зараз. Такими спогадами ми посипаємо гіркоту, наче цукром. Мама й діти можуть разом поплакати.

Гірше, коли всі розбігаються у свої куточки й окремо сам у собі горюють. Через це може виникати затягнуте й гостре горювання, тоді потрібна допомога спеціалістів. Тому краще разом плакати, горювати й згадувати.

Це свято може бути без пісень і танців, але нехай буде ялинка, подарунки, спогади, смуток, усмішка, знову сльози, смуток, усмішка – такий перемішаний коктейль почуттів і емоцій. Це нормальний процес, який має відбуватися.

• Мамам чи татам, які втратили партнера чи партнерку, може бути важко влаштувати свято. Як їм стабілізуватися?

Треба вчитися просити про допомогу, бо доросле покоління так виховувалося, що цього не можна робити – ти ж сильна і впораєшся з усім. Але тут треба самій для себе визнати, що зараз я не сильна. Можна пошукати серед близьких людей того стабільного дорослого (найкращу подружку чи хрещену), які візьмуть на себе роль перекладача. Тобто будуть пояснювати дитині, що мама плаче не тому, що поранилася, прикрашаючи ялинку, і не тому, що дитина щось не те сказала, а тому, що їй сумно й не вистачає тата.

• Якщо дитина уникає свята, ялинки, хоче побути сама в кімнаті, щоб її ніхто не чіпав, чи потрібно якось її переконати, щоб вийшла до загального святкування? Чи облишити її, нехай побуде у своєму кубельці?

Висмикувати в цей світ усе ж треба, бо ми не знаємо, чи справляється дитина з переживаннями. Можна попросити її хоча б 15 хвилин посидіти з мамою або допомогти приготувати салат.

• Упродовж навчального року може виникати багато ситуацій, які можуть спровокувати неочікувану реакцію.

Я пригадала історію, яка трапилася в нашій команді на початку повномасштабного вторгнення. На заняття приєдналася дівчинка з Харкова, який тоді активно бомбили російські терористи. І там була вправа про літачок, крила, ресурс, небо, що це дає нові можливості. А в дитини сталася панічна атака. Ми навіть не могли подумати про такі наслідки й передбачити таку реакцію. Після цього ми підготували посібник із порадами, яких фраз, дій варто уникати.

А які теми зараз можуть тригерити дітей, на що треба звертати увагу вчителькам/-ям? Якщо все-таки якась тема стала тригером, що їм робити?

Ми ніколи не вгадаємо особисті тригери дітей. Це можуть бути гучні й різкі звуки, чоловіки у формі тощо. Дитина сама може не усвідомлювати й не знати, що її тригерить і що це таке.

На тренінгу “Діти і війна” в нас є блок психоедукації про тригери. Ми пояснюємо дітям, що тригери не завдають фізичної шкоди, не можуть нас вбити й травмувати. Просто мозок так працює, що в певний момент нагадує про страшну подію. Якщо діти про це знають, тоді їхній рівень страху спадає.

Тому вгадати, на що може дитина прореагувати, взагалі нереально. А стабілізувати її стан ми можемо. Передусім завдяки технікам дихання, яких дуже багато.

[Ред. – нагадаємо, що для того, аби взяти під контроль тривогу та прояви стресу, для дітей розробили ілюстровані “дихальні картки“. Вони допоможуть дитині заспокоїтися].

• З маленькими дітьми можна дмухати на метафоричні свічки чи кульбабки.
• Або покласти собі іграшку на животик та лягти горизонтально.
• Також перемикають увагу техніки заземлення: треба подивитися, що є навколо, наприклад, за 5 секунд знайти навколо себе 5 зелених предметів.

Наш мозок працює як помпа: або дуже переживає, або раціонально все аналізує. Дві функції водночас не можуть працювати. А коли ми даємо йому чітке завдання – перемикаємо ці діяльності. Поки ми шукаємо три круглі предмети, наприклад, то мозку вже не до переживань, градус емоцій падає, і він займається зовсім іншим.

Під час панічної атаки виникає відчуття, що це тягнеться безкінечно й ніколи не закінчиться. Тому я раджу дітям, у яких часто трапляються панічні атаки, вести їхній таймінг, можна фіксувати це в якийсь щоденник чи навіть у мобільний телефон. Тоді вони бачать, що атака коротка, то лише за відчуттями здається, що так довго її переживав чи переживала.

Тому що наші відчуття відрізняються від фізичного часу. Коли ми займаємося приємними справами, час начебто минає дуже швидко, ніж коли ми робимо щось нудне й нецікаве. Час однаковий, просто відчуття різні.

Тобто дихання, заземлення і контроль над панічною атакою – це перші стабілізаційні техніки, які ми часто рекомендуємо дітям і дорослим.

• Ми з вами зачепили дуже багато сумних і важких тем. А попереду в нас Різдво й Новий рік. Водночас я розумію, що є дуже багато втоми, дехто навіть не хоче нічого святкувати, бо свята не приносять ніякої радості.

Що б ви порадили тим, у кого немає ресурсу на те, щоби потішитися і порадіти? Як відчувати стан життєвості?

Є приказка, що сам собі не зробиш свята, тобі ніхто його не зробить. Ми часто говоримо про фокус уваги, як його можна тренувати. А його ще можна розділити на дві дуальності: в одній ми можемо погорювати, посумувати, задонатити на ЗСУ, а в іншій – нюхати ялинку й мандаринки.

Треба обирати й те, і те в житті, тренувати свій фокус уваги на приємних речах, навіть примушуючи себе до цього. Якщо зробити це декілька разів – у нас з’явиться усмішка.

Тоді в новорічну ніч ми скажемо собі, що я молодець чи молодчина, що ялинку купили, мандаринок начистили й навіть бокал шампанського випили. Так, я собі це дозволяю, тому що цей Новий рік я лише раз у житті відсвяткую.

• Мені згадалася фраза Едіт Еґер, американської психотерапевтки, що насильство приходить ззовні, ти не можеш на це вплинути, а бути жертвою чи ні – це твій стан, який ти обираєш. Але як перенести це на практику, перестати відчувати себе жертвою, тому що війна прийшла до нас ззовні й ми її не обирали.

Саме тому ми створюємо собі два дуальних світи. Один світ там, де можна поплакати й посумувати, а другий – там, де ми маємо право радіти, відчувати задоволення, милуватися і слухати приємні речі.

Текстову версію підготувала Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – Cosmaa, Shutterstock

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. “Фонд Фрідріха Науманна за Свободу” – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за посиланням.