“Немає часу панікувати, жаліти себе і плакати”: як у перші дні війни харківська школа перетворилася на бомбосховище та пункт гуманітарної допомоги

Від самого початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Харків став одним із тих міст, які першими зазнали ворожих бомбардувань.

Уже 24 лютого харків’яни почали масово виїжджати з міста, хто не міг цього зробити – шукали бомбосховище чи укриття. Одним із таких безпечних місць, де порятунок знайшли сотні людей у перші місяці війни, стала Харківська школа № 10. Її двері для всіх охочих відчинила директорка і вчителька української мови та літератури Людмила Таболіна.

Її шлях до роботи – 11 км пішки під обстрілами – тривав дві години. Але відчуття відповідальності за інших людей і свій колектив було сильнішим, ніж страх.

“Нова українська школа” розпитала Людмилу про те, як це – бути директоркою під час війни, як вона з колегами облаштувала в школі укриття за один день та як змінилася поведінка дітей на уроках.

ЖИТТЯ, ЯКЕ ВЖЕ НІКОЛИ НЕ БУДЕ ТАКИМ, ЯК РАНІШЕ

“У переддень війни я була в Харкові. Як зазвичай, була вся в роботі: директорство, вчителювання, різні проєкти. Провела останній свій урок. До речі, тоді вчили поему Олександра Олеся “Ярослав Мудрий”: про постать славетного київського князя, його реформи, розбудову держави, демократичні закони, будівництво шкіл… Так символічно зараз. Потім дала дітям домашнє завдання на 25 лютого – і ми попрощалися. З того часу, на жаль, наживо так і не бачилися”, – пригадує Людмила Таболіна.

24 лютого приблизно о 04:40 вона прокинулася від звуків, схожих на феєрверки. Але коли підійшла до вікна, то побачила, як російські військові вже обстрілювали один із районів Харкова – Салтівку.

“Я одразу глянула в робочий чат – усі мовчали. Потім зайшла у фейсбук і натрапила на допис однієї із журналісток. Там було великими літерами написано слово “ВІЙНА…”. Тоді я першою написала в чат своїм колегам цю погану звістку. Як не дивно, дехто, попри новини, почав збиратися на роботу. Гадаю, вони намагалися за допомогою такої рутини утримати звичне життя, але воно вже ніколи не буде таким, як раніше”, – розповіла директорка.

Тоді на роботу прийшла третина колективу (15–16 людей). Сама ж Людмила Таболіна вже о 7:30 була на робочому місці. Відтоді розпочалась її робоча зміна тривалістю в сім днів на тиждень упродовж шести місяців.

“Після 25 лютого в Харкові перестав курсувати громадський транспорт, тож я ходила на роботу пішки. Цей шлях завдовжки 11 км тривав дві години під обстрілами. Траплялося, що я просто тікала, бігла, неслася дорогами, по склу й по траві, шукала ями для того, аби просто лягти на холодну березневу землю і завмерти, щоб укритися від прильотів.

Іноді навіть сідала в чужі машини, чого в мирному житті ніколи не могла собі дозволити. Але я не могла покинути свою роботу, адже відчувала відповідальність – і за своїх співробітників, і за всіх людей, які знайшли прихисток у школі. Жага до життя і відданість своїй праці перемагає всі болі, негаразди і проблеми”.

БОМБОСХОВИЩЕ В ТИРІ: ЯК ШКОЛА ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА ПРИХИСТОК ХАРКІВ’ЯН

За словами Людмили Таболіної, вона не стала чекати ніяких вказівок, але їх і не було в перші години. Їй потрібно було з усім розбиратися самій і брати відповідальність.

“Ми з учителями повідомили в батьківські чати, щоби діти залишились удома, і намагалися словами підтримки заспокоїти своїх учнів. Потім із колегами почали готувати школу до роботи під час воєнного стану. Хтось бігав по поверхах і збирав журнали, хтось зачиняв вікна, бо багато вчителів залишили їх у режимі провітрювання, хтось збирав особисті речі”.

Документацію Людмила вирішила сховати в сейф. Туди вмістили класні журнали, журнали гуртків, факультативів та індивідуального навчання, особові справи дітей і працівників, трудові книжки, документи на школу, печатки тощо.

“Я дуже боялася, щоби персональні дані працівників, дітей, їхніх батьків не потрапили до рук ворога, оскільки Харків досить близько до кордону. Тому в сейфі накопичилося стільки документів, що ледве зачинили дверцята. Але вже за годину спільної роботи ми все заховали”.

Того ранку, 24 лютого, разом з іншими працівниками до школи прийшли кілька чоловіків із сусіднього будинку. Вони хотіли позичити лави зі спортивної зали.

“Як виявилось, у них дуже маленьке укриття і доросла людина там не могла стояти в повний зріст, а сидіти на лавах зручніше. А в нас у школі якраз є тир площею 300 м², який розташований повністю під землею. Я подумала, що це буде краще місце для сховища, тож, порадившись із колективом, вирішила приймати туди всіх охочих. У тир ми знесли мати зі спортивної зали, стільці, столи, винесли непотрібні речі й повісили таблички на входах у школу про наявність сховища. Але вже наступного дня ми їх зняли, бо люди дуже боялися диверсійних груп”, – розповіла директорка.

Так, від кінця лютого до кінця червня 2022 року школа не відмовила жодній людині в прихистку. У перші дні повномасштабного вторгнення в бомбосховище приходили по 50–70 людей. А в найважчі дні березня, коли Харків інтенсивно обстрілювали ворожі літаки і знищували будинки поряд зі школою, у сховищі могло перебувати понад 100 людей.

Іноді люди були настільки налякані, що навіть забороняли себе рахувати, бо боялись, що ці дані потраплять до рук ворога. Тоді працівникам школи доводилося довго пояснювати, що ця інформація потрібна для адміністрації району, аби знати, скільки гуманітарної допомоги надати.

“Найстрашнішими в ті дні були російські літаки… винищувачі, які літали рекордно низько з багатотонними фугасними бомбами на борту, прямо над моєю головою, – пригадує Людмила Таболіна. – Потім – кляті іскандери та С-300, звуки яких я не переплутаю ні з якими іншими, адже вони були моїми “будильниками” протягом багатьох тижнів”.

ДИТЯЧІ ВИСТАВИ, ПИРІЖКИ Й БАГАТО МАЛЮНКІВ: ЯК ПРОВОДИЛИ ЧАС В УКРИТТІ

За сприяння місцевої влади до школи приїжджали актори й у бомбосховищі робили мінівистави для дітей. Також клоуни показували фокуси, були і дресирувальники з голубами.

“Ми з дітками писали листи для ЗСУ, а я через своїх знайомих передавала їх на фронт. Згодом сірі стіни нашого бомбосховища діти перетворили на цілі кольорові полотна. Тут – малюнки з написами “Слава Україні”, тут – усміхаються яскраві сонечка й пухнасті котики. Це все піднімало дух не тільки дітям, а й дорослим”, – розповіла Людмила.

Також у школі працювала їдальня, де вікна загородили мішками з піском для захисту від можливих уламків. Там усі разом готували й борщі, і каші, і компоти, і пиріжки, і навіть торти.

Окрім того, Людмила Таболіна разом із колегами приймали в школі гуманітарну допомогу від місцевої влади й роздавали всім, кому необхідно. Люди стояли в живій черзі, першими пропускали сімей із дітьми та людей з інвалідністю. Магазини в Харкові не працювали, тому школа стала одним із тих місць, де люди могли отримати їжу та засоби гігієни.

ПРО ВОЛОНТЕРСТВО: “БАГАТО ЛЮДЕЙ БУЛИ БЕЗ ДОКУМЕНТІВ, ГРОШЕЙ, ОДЯГУ, І ВСІХ ТРЕБА БУЛО ЗАСПОКОЇТИ”

Коли Харків почали інтенсивно обстрілювати в перші тижні березня, Людмила залишалася вдома. Щоби не сидіти без діла і відволіктися від тривожних думок, вона вирішила долучитися до волонтерів із благодійного фонду “Вільних та небайдужих”, який займається евакуацією людей за кордон.

Жінка цілодобово дистанційно працювала з людьми з Харківщини, Донеччини, Київщини, Чернігівщини та інших областей. Зокрема, за допомогою ноутбука та телефона координувала евакуацію родин учнів своєї школи, людей з одного з районів Харкова – Салтівки.

“Я телефонувала людям, питала, чи точно вони готові виїхати. Розповідала, коли відбуватиметься евакуація, де знайти автобуси, що потрібно для виїзду, питала, чи є люди з інвалідністю, тварини тощо. А як люди раділи, коли я їм казала, що з тваринками можна перетинати кордон і їм не доведеться розлучатися з ними! Були випадки, коли люди навіть хотіли мені віддячити за роботу і просили номер картки, навіть попри те, що хтось втратив дім і перебував у скрутній ситуації. Я, звісно, відмовляла”, – ділиться Людмила Таболіна.

Вона волонтерила цілий березень. Каже, що так себе відволікала.

“Під час мого волонтерства я чула різні історії: хтось залишився без домівки, хтось загубив усі документи і гроші, хтось втратив рідних… Люди були дуже налякані, іноді телефонували о 23:00, аби просто виговоритись. І я їх слухала, заспокоювала. У такі моменти я розуміла, що перебуваю не в найгіршій ситуації. Ці історії сильних людей, які попри все не здавалися, боролися за життя, мотивували мене. Також мені приходило багато повідомлень від людей, які вижили, евакуювались і опинилися в безпеці. Їхні подяки й побажання гріють моє серце у хвилини суму”, – додає директорка.

НАВЧАННЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ: ЯК ЗМІНИЛИСЯ УЧНІ

З 24 лютого до 11 квітня в школі оголосили простій. Однак педагоги розпочали онлайн-навчання вже 1 квітня.

“Як учителі, так і учні дуже сумували за спільними зустрічами й хотіли якомога швидше побачитися. Жоден учитель не сказав, що не вийде на зв’язок, бо простій і вони можуть не працювати. Звісно, були педагоги, які виїхали за кордон, наприклад, з одним телефоном, не мали хорошого з’єднання чи техніки або волонтерили цілий день. До цього я ставилася з розумінням”.

А ще в Людмили кожен день починався із ранкового ритуалу: обійти територію школи, подивитися, чи все гаразд після нічних обстрілів, й обов’язково надіслати фото школи, стадіону, подвір’я, клумб у вчительський та батьківський чати. Директорка каже, що фото зі школи підбадьорювали всіх до праці, хоч і дистанційної.

“Ми намагалися розрадити дітей, сміялися і плакали разом із ними. Війна зблизила вчителів та учнів. Хтось показував своїх домашніх улюбленців, хтось розповідав, як виїхав за кордон і ходив на акції на підтримку України, тощо. У нас навіть під час пандемії не виходили так багато учнів на зв’язок, як під час війни”, – ділиться Людмила Таболіна.

Вона також зазначила, що від початку повномасштабного вторгнення діти дуже швидко подорослішали, стали слухнянішими та емпатійними, а уроки були для них ковтком свіжого повітря.

ЯК ЦЕ – БУТИ ДИРЕКТОРКОЮ ШКОЛИ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Людмила Таболіна підбиває такий підсумок:

“Десять днів я навіть була директоркою одразу двох шкіл: у Харкові та Києві. Річ у тім, що наприкінці серпня в мене закінчився контракт у Харківській школі № 10 і мені запропонували роботу директорки і вчительки української мови та літератури в одній зі шкіл Києва. Це рішення далося нелегко, але через постійний стрес, у якому я перебувала шість місяців, я вирішила переїхати до Києва. Та навіть зараз я підтримую зв’язок зі своєю вже такою рідною “десяточкою”.

Цей період життя був нелегким. Бути директоркою під час війни важко, відповідально й важливо. Коли ти працюєш, допомагаєш комусь, то це відволікає і надихає. Немає часу панікувати, жаліти себе і плакати. Саме робота не дала мені опустити руки.

Мій життєвий харківський урок, можливо, прозвучить банально: цінуйте життя, цінуйте тих, хто поруч, цінуйте кожну мить, бо немає часу загадувати, треба поспішати жити саме зараз”.

Ірина Троян, “Нова українська школа”

Усі фото надані Людмилою Таболіною

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. “Фонд Фрідріха Науманна за Свободу” – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за покликанням.