Нормальна реакція на ненормальні події: як можливо навчати дітей під час війни

Травматичні події останніх двох місяців сильно вплинули й далі впливають на дорослих і дітей, а вчителям та учням за цих умов потрібно налагоджувати навчальний процес.

Про тонкощі навчання дітей у стресі “Нова українська школа” дізналася в травматерапевтки з багаторічним досвідом Олени Божор, яка зі своєю родиною виїхала з Бучі після двох тижнів, проведених під бомбардуваннями.

ФІЛЬТР, ЧЕРЕЗ ЯКИЙ МИ СПРИЙМАЄМО РЕАЛЬНІСТЬ

“Я “на власній шкурі” відчула, що означає бути з усією сім’єю під прямою небезпекою. Коли після 15 днів у самому епіцентрі воєнних подій з’явилася можливість виїхати з Бучі, то страшно було навіть сісти в машину й розпочати рух”, – пригадує Олена Божор.

Вона є сімейною та дитячою психологинею і психотерапевткою, арттерапевткою та акредитованою EMDR-терапевткою й супервізоркою. Олена має багаторічний досвід роботи з дітьми в груповому, індивідуальному та сімейному форматах, є тренеркою британсько-норвезького проєкту “Діти та війна” та артдиректоркою клубу “Я да Вінчі“.

Провідною темою в практиці Олени є стрес і психологічні травми, що лишають у пам’яті людини травматичні спогади – епізоди різних видів насильства, спогади, пов’язані з ДТП, перебуванням у зонах бойових дій, стихійного лиха тощо. Одним із найефективніших методів психологічної допомоги співрозмовниця вважає EMDR-терапію.

Довідка: EMDR (Eye Movement Desensibilization and Reprocessing) перекладається як десенсибілізація та репроцесуалізація (опрацювання травми) рухом очей. Метод був створений 1987 року докторкою Френсіс Шапіро з Інституту Психічних досліджень у Пало-Альто, США. Це інноваційне клінічне лікування з емпірично встановленою ефективністю, що допомагає людям, які пережили травматичний досвід.

“Я навмисне попередньо не готувалася до розмови, – говорить Олена Божор. – Адже порад і навіть списків практичних вправ у вільному доступі величезна кількість – хоч посібник пиши”.

Олена захотіла бути спонтанною й дати “живі” поради. Для цього уявляє, що на психологічну консультацію до неї прийшов учитель, який скаржиться на проблеми з організацією навчання.

“Насамперед я би потурбувалася про самого вчителя, – говорить травматерапевтка. – Необхідні стабілізація та психоедукація. Перше дає можливість відновити баланс, а друге – зрозуміти, чому саме діти поводяться в ці часи так, а не інакше, перестати звинувачувати себе в неефективності як професіонала та втрачати самооцінку. Дізнатися, як можна діяти і як краще комунікувати з учнями”.

Крок 1: Стабілізація

Потурбуйся про себе. Подумай, як ти, що ти відчуваєш? Віднови баланс, зосередившись на своєму тілі: вирівняй дихання, відчуй стопами тверду поверхню. Можна виконати діафрагмальне дихання: надимати живіт, вдихаючи через ніс, і “здувати”, видихаючи через рот.

Спостерігаючи за тим, як повітря набирається в тіло і виходить із нього, ми повертаємося в “тут і тепер”. Це найпростіше, що можна зробити. Діти, аби скинути зайву некеровану енергію, можуть пограти так: напружувати й розслабляти всі частини тіла.

Більше вправ на стабілізацію можна знайти тут. Можна використати також аудіозапис вправи на заземлення.

Крок 2: Психоедукація

Знання теж стабілізує. Розуміючи, як працює тіло дитини, коли вона переживає травматичні події, вчитель убезпечить себе від хибних реакцій та матиме більше спокою. У ситуації постійного стресу й напруження учні можуть раптово проявляти агресію, бути дратівливими, відволікатися чи й зовсім не слухати саме через те, що насправді мають правильну реакцію тіла не ненормальні обставини. Це критично впливає на сприйняття людиною реальності, фільтруючи її в поточному режимі.

Отримавши невеличку психоедукацію, учитель зможе розрізняти ці реакції й розуміти, чи можна зараз допомогти дитині зосередитися, чи краще відволіктися, перерватися й виконати вправу на розслаблення.

Більше про психоедукацію читайте тут і тут.

Крок 3: Співпраця з батьками

Важко переоцінити роль емоційної підтримки від батьків у ці часи. Якщо вчитель помітив, що дитина поводиться не так, як зазвичай, необхідно поспілкуватися з батьками індивідуально.

Батькам також потрібна психоедукація для розуміння, що можна й чого не можна робити, коли дитина переживає травматичні спогади. Зараз як ніколи важливі тілесний контакт, обійми та емоційна підтримка, безумовна любов. Дитині необхідно відчувати, що її люблять просто так, і цю любов не потрібно заслуговувати, щось комусь доводити.

Емоції та реакції дитини важливо сприймати спокійно, не сварити та не забороняти їх проявляти. Батькам теж варто проявляти свої емоції, не боятися про них говорити. Звісно, панікувати не треба, але плакати й навіть кричати – можна. Цим батьки навчають дітей, що ми не маємо ховати, “заморожувати” те, що відчуваємо. Важливо також показати, як ми заспокоюємося наприкінці та повертаємося до ресурсного стану.

Олена Божор зазначає, що мозок дитини дуже “гнучкий” і рівень пристосування до виживання в умовах війни підвищується багатократно, якщо поряд є люблячі батьки.

“Ба більше, – продовжує психологиня, – достеменно відомо, що евакуювати дітей окремо від батьків, навіть якщо поселити їх у безпечному місці, у найкращих умовах, надавати психологічну підтримку й огортати турботою – травмує дітей набагато більше, ніж коли вони залишаються поруч із батьками, нехай навіть і в поганих умовах”.

ЯК ПРАВИЛА ДОПОМОЖУТЬ НАВЧАННЮ ПІД ЧАС ВІЙНИ

За словами Олени, зараз немає практичної можливості робити головним набуття нових знань, досягнення високих результатів та хороших оцінок. Головне, щоби дитина отримала достатньо підтримки й відчуття захищеності, яке вона втратила через те, що пережила травматичний досвід.

Психотерапевтка радить скоротити тривалість уроків: заняття для молодших школярів має тривати 15–20 хвилин. Залишок часу ідеально використати для спільного чаювання та дружнього спілкування, запропонувати дітям загорнутися в плед, що надасть їм відчуття захищеності.

“Школярі середнього та старшого віку витримають і довший час, – продовжує Олена. – Проте, через 15 хвилин від початку уроку корисно приділити кілька хвилин для розслаблення: відволіктися, пожартувати, посміятися”.

Також травматерапевтка наголошує на необхідності встановити чіткі правила, адже діти почуваються комфортніше, якщо їм показати межі дозволеного. У протилежному випадку вони перевірятимуть, де ці межі.

“Учитель сам формує правила. Але дітям подобається (і корисно) брати участь в обговоренні і прийнятті як самих правил, так і методів покарання за їх порушення. Для підлітків достатньо скласти список із 5–7 правил; молодші школярі краще сприймають зображення, тому для них правила можна намалювати”.

Далі Олена перераховує найбільш ефективні правила для онлайн-уроків:

1. Правило поваги: заборонено перебивати, знецінювати чиїсь почуття, ображати та принижувати.
2. Правило говорити тільки за себе: навіть якщо чиясь поведінка дратує, а чиїсь слова ображають – озвучувати власні почуття з цього приводу. Наприклад, не “Сашко мені заважає слухати”, а “мені не чутно вчителя”. Не “Софія мене ображає”, а “такі слова ранять мене”.
3. Правило дружньої підтримки може реалізовуватися використанням жестів та смайликів у чаті.
4. Правило безпечного прояву агресії. Можна запитати в дітей, як вони собі уявляють безпечний прояв агресії. Обговорити, чи безпечно, якщо ми, наприклад, ламатимемо все навколо? Очевидно, що ні. Водночас стукати кулаками в подушку – безпечно. Намалювати на папері свою злість, а потім зім’яти й розірвати той аркуш – безпечно.
5. Правило “подарунку уваги” означає, що коли хтось почувається самотнім чи потребує підтримки, то можна домовитися, що він чи вона піднімає руку й озвучує це. У відповідь отримує слова підтримки та позитивний відгук від кожного з однокласників і учителя.
6. Правило “вільної ноги” означає, що коли хтось хоче сходити в туалет, то він чи вона може зробити це, нікого не питаючи.

– Що робити, коли хтось порушує правила?

“По-перше, якщо діти брали участь в обговоренні й затвердженні правил, то вони вважають їх прийнятними, корисними й такими, яких хочеться дотримуватися, – говорить Олена Божор. – По-друге, треба розуміти, що за систематичним порушенням правил зазвичай стоїть бажання отримати більше уваги. А по-третє, покарання у вигляді отримання на одну цукерку менше цілком достатньо для того, щоб усі старалися. Ідеться про менших дітей, звісно”.

– А як бути з підлітками, наприклад, якщо вони цитують відому фразу про “рускій корабль”?

“Тут усе залежить від учителя, – вважає Олена. – Можна, наприклад, ввести правило “стоп-мат”, коли матюки заборонені. З іншого боку, згадана фраза стала легендарною, і навіть втілилась у зображенні на поштовій марці.

Матюкатися взагалі є одним зі способів безпечного прояву агресії, ба більше в умовах, коли окупанти намагаються знищити твою країну, вбивають твоїх сусідів. А для підлітків брудна лайка – це ще і природна частина дорослішання. І як би хто не хотів, які правила б не вигадував – запобігти цьому на 100% неможливо. Тому, насправді, фразу про рускій корабль легше легалізувати, ніж заборонити”.

Психотерапевтка підкреслює, що старші школярі хочуть вчитися лише в того викладача, який може їх зацікавити, розуміє їхні погляди, не знецінює їхній вибір. Водночас самі підлітки частенько можуть знецінювати думку вчителя, “тролити” й видавати дуже гострі жарти.

“Але це їхня вікова особливість. І якщо учитель розуміє і враховує її, то він не ображається, емоційно не травмується й не втрачає самооцінку”.

Останній, але чи не найважливіший момент – дозволяти реакціям відбуватися.

В інтернеті терапевтка натрапила на пораду уникати розмов про те, що діти пережили чи побачили на війні. Хоча насправді все з точністю до навпаки.

Вона пояснює, що страх розмовляти про жахливі події з дітьми є в батьків і вчителів, оскільки вони вважають ці спогади надто травматичними для обговорення. У результаті дорослі вирішують, що краще взагалі нічого не питати, а коли діти починають ділитися самі – зупиняють подібні розмови.

“Цього точно не можна робити, – наголошує Олена Божор. – Особливо, коли дитина готова розповідати про свої стан і емоції, навіть на уроці. Треба розуміти, що, зрештою, саме завдяки тому, що дитина виллє те, що рвалося на поверхню, вона заспокоїться, відчує, що в цьому просторі вона може бути собою, довіритися, отримати підтримку і зцілити своє серце, свою душу. Тому вона буде із задоволенням далі займатися”.

ХТО МОЛОДЕЦЬ? – ТИ МОЛОДЕЦЬ!

Психологиня переконує, що вчителі здатні створити на уроках (у тому числі й онлайн) атмосферу емоційної захищеності, довіри та прийняття.

Вона пояснює, що саме завдяки цьому діти хотітимуть повертатися на заняття й поступово краще включатимуться в навчання. Але спершу їм необхідно дати час, багато підтримки та любові. Приймати не тільки позитивні емоції, але й негативні.

“Нехай там не будуть високі бали, – підсумовує співрозмовниця, – але якщо учні почуватимуться емоційно захищеними, то вчителька вже зробила свою роботу на цей момент. Вона – уже молодець і чудова фахівчиня.

Олена Божор наголошує, що особливо ефективною й навіть цілющою є похвала:

“Хвалити дітей зараз треба постійно, набагато більше, ніж зазвичай. Навіть якщо дитині щось не вдалося чи вона взагалі не виконала домашнє завдання, бо не могла сконцентруватися – похвалити можна за найменші успіхи, за те, що вона намагалася, доклала зусиль. Якщо ж дитина наважилася на уроці розповісти про страшні речі, які вона пережила, то вчителю варто похвалити її за сміливість.

Дорослі й діти переживають зараз втрату звичного життя, – завершує Олена. – Та насправді всім нам – і батькам, і вчителям, і дітям – важливо відчувати, що ми хороші, що ми молодці. У кожного є “внутрішня дитина”, і вона хоче визнання, похвали, прийняття та безумовної любові.

Вікторія Макарова, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – IgorVetushko, Depositphotos

Публікація підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.