Освіта під час війни: як підтримують вчителів із ТОТ та які проблеми мають українські учні за кордоном

Від початку повномасштабного вторгнення росії українська освіта зазнала багатьох трансформацій. Діти навчаються в перервах між повітряними тривогами та стресують у бомбосховищах, на ТОТ окупанти погрожують учителям і змушують їх навчати дітей за російськими освітніми програмами. А українські школярі за кордоном поєднують навчання в іноземних та українських школах.

Про проблеми та позитивні зміни в українській освіті йдеться в другому епізоді другого сезону подкасту “Дофамін для освіти”. Гостем ефіру став освітній омбудсмен Сергій Горбачов.

Подкаст можна послухати на сторінці (там також є посилання на найпопулярніші подкастинг-платформи та на попередні записи) або нижче.

Читайте текстову версію подкасту, якщо вам зручніше працювати з текстом:

• чи вважатимуться всі вчителі, які перебувають на ТОТ, колаборантами;
• які права вчителів порушують найбільше під час війни;
• як держава підтримує освітян, учнів та батьків на ТОТ;
• скільки українських дітей навчаються в іноземних школах;
• як українська влада планує розвʼязати проблему подвійного навчального навантаження на наших учнів за кордоном.

ПРО ВЧИТЕЛІВ-КОЛАБОРАНТІВ І НАВЧАННЯ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

– Ми знаємо, що росія проводить геноцид українців, знищує наші книжки, змушує вчителів переходити на російські програми, а батьків – віддавати дітей до шкіл під окупацією. Чи відомо, який відсоток дітей навчаються на тимчасово окупованих територіях?

Це непросте питання. Достовірної статистики немає, адже ситуація змінюється щоденно й важко отримати доступ до цієї інформації. Але, за попередніми підрахунками, приблизно 100 тисяч дітей зараз перебувають на тимчасово окупованих територіях і мають певний доступ до освіти, зокрема й до української. Однак вести облік дітей, які навчаються за українськими програмами на ТОТ, не дуже обачно, адже ця інформація може потрапити до рук окупантів і призвести до небезпечних наслідків.

– Як багато вчителів пішли на співпрацю з окупантами й чи всі освітяни, які зараз перебувають на ТОТ і працюють у школах, вважатимуться колаборантами?

Велика кількість наших колег залишаються вірними Україні, вони не йдуть на співпрацю з окупантом добровільно. Хоча, на жаль, є випадки, які просто ганьблять професію вчителя і взагалі звання громадянина України. Також я помітив ще одну закономірність. У декількох зверненнях ще до повномасштабного вторгнення порушниками прав та обов’язків якраз були ті люди, які зараз пішли на співпрацю з ворогом.

Відповідальність за колаборацію визначає стаття 111-1 ККУ. Одним із її різновидів, за які освітян також можуть притягнути до відповідальності, є викладання за освітніми програмами ворога і пропаганда наративів країни-окупанта. За це передбачена відповідальність від позбавлення волі й навіть до позбавлення права займатися певними різновидами діяльності. Хоча, на мою думку, тут ще треба уточнити, що в таких випадках заборонено займатися саме педагогічною діяльністю (згідно зі статтею 111–1 ККУ, педагогам-колаборантам загрожує покарання у вигляді арешту до шести місяців, виправних робіт до двох років або позбавлення волі на строк до трьох років без права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від 10 до 15 років, – ред.).

Болючим питанням є й те, як відрізнити людину, яка добровільно погодилася працювати на окупантів і яку примусили працювати під загрозою життю, виселення, арешту тощо.

Тому я не маю морального права щось радити, бо я не піддаюся цим загрозам. Ми не можемо, перебуваючи у відносній безпеці, радити щось цим людям. Єдине, що я пропоную, – це фіксувати факти примусу й тиску. Адже після звільнення тимчасово окупованих територій будуть судові процеси. Навіть уже ми маємо приблизно 20 кримінальних справ проти педагогів щодо колаборації. І в судовому розгляді буде дуже важко довести, що людина не добровільно пішла на співпрацю з ворогом, якщо не мати доказів. Тому варто фіксувати будь-яку переписку в чатах, документи, аудіо-, відеозаписи тощо.

– Ви згадали про надходження багатьох скарг про порушення прав освітян. На що саме скаржаться вчителі з ТОТ?

Служба освітнього омбудсмена отримала майже 700 звернень від учителів із тимчасово окупованих територій про порушення їхніх прав. Колеги найбільше скаржаться на умови оплати праці. Є проблеми з виплатами зарплат, які не всюди розвʼязують. На початку повномасштабного вторгнення протягом кількох місяців ми отримували чимало звернень щодо невиплати зарплат. У деяких ситуаціях не вдавалося нарахувати кошти через те, що розбомблено управління чи відділ освіти, знищено всю документацію, бухгалтерські документи, токени, доступ до казначейських рахунків тощо.

В інших випадках не завжди місцеві військові адміністрації вбачали виплати зарплат учителям першочерговим завданням, бо в них були завдання, на їхню думку, важливіші. Я зараз не критикую, а лише констатую факт. Наприклад, були питання оборони, забезпечення життєдіяльності територій. Це можна зрозуміти, але виправдати – ні, бо людям треба було за щось жити. Особливо в ситуації, коли в родині два вчителі й немає іншого джерела доходу. Як тоді їм жити?

Тому я з перших тижнів активних бойових дій пропонував, аби для закладів освіти оголошували простій. Це дало б учителям змогу впевненіше почуватися, мати якісь джерела для існування й позбавило б необхідності працювати на окупантів.

Згодом так і зробили. На територіях, де неможливо було ввести простій за чинними документами, деякі управління освіти просто виплачували якусь стабільну суму, не прив’язуючи її ні до тарифікацій, ні до категорій. Наприклад, усім учителям – по 6,5–7 тисяч гривень, а тех працівникам – по 5 тисяч гривень. А вже після звільнення територій усе це узгоджували згідно зі законодавством. Як на мене, це правильно. Адже складні часи вимагають складних рішень.

– Чого ще потребують наші вчителі на ТОТ, крім матеріальної підтримки?

Зараз освітяни дуже потребують моральної підтримки держави. Нам дуже важливо доносити, що це наші люди, ми про них не забули, ми їх підтримуємо й обов’язково звільнимо. У цьому сенсі я дуже вітаю та схвалюю те, що і президент робить звернення до людей із ТОТ, і голова комітету ВРУ тощо. Відчуття, що ти не покинутий, – надзвичайно важливе для наших колег під окупацією.

– Чи відомо про школи й колективи, які виїхали з окупації й почали працювати онлайн на підконтрольній Україні території?

Так, і їх багато. Я знаю чимало людей, які виїхали зі Запорізької, Херсонської, Луганської, Харківської (до звільнення) областей і почали продовжувати навчання онлайн на підконтрольних Україні територіях.

Їх теж потрібно підтримувати, як і дітей та батьків, які залишилися під окупацією. Я сподіваюся, що найближчими днями буде оприлюднений алгоритм “Шість кроків до української освіти”. Там розписано, як людям під окупацією можна брати участь в українській освіті дистанційно, як зробити це безпечно та знизити ризики.

– У чому цінність цього алгоритму?

Його розробила робоча група, яка складалася з представників Міністерства освіти й науки, Служби освітнього омбудсмена, Міністерства цифрової трансформації. Також туди були залучені керівники закладів освіти з Харківської, Луганської, Запорізької, Херсонської областей. Це люди, які пройшли окупацію і як ніхто розуміють проблеми освіти на ТОТ і як їх треба розвʼязувати. У цьому цінність цього алгоритму, адже його розробили практики.

Нещодавно ми аналізували дані як МОН, так і міжнародних організацій та виявили, що дані нашого міністерства неповні. Його статистика враховує лише дітей у країнах ЄС. А є ще Велика Британія, Туреччина, США, Канада та інші країни, де перебувають українські біженці. Не варто також забувати і про дітей, депортованих у росію.

Тому оцінки дуже різняться: від пів мільйона до 1,5 мільйона дітей. Для порівняння: на початок 2021–2022 навчального року в Україні було чотири мільйони учнів. Зараз майже половина дітей шкільного віку за кордоном. Це дуже багато, і їм також потрібна наша підтримка.

ПРО НАВЧАННЯ ДІТЕЙ, ЯКІ ЗАРАЗ ЗА КОРДОНОМ

– Я знаю, що багато батьків за кордоном перевели своїх дітей на сімейну або екстернатну форму навчання в українських школах. Чи відомо, скільки таких дітей, а скільки з них узагалі забрали документи з українських шкіл?

Таку інформацію важко зібрати через різний формат статистичних даних та утруднений доступ до них. Також українці за кордоном не завжди стають на консульський облік. Це означає, що ми не маємо достовірної інформації про кількість наших людей за межами України.

Але тут варто сказати про іншу проблему. Українські діти за кордоном обов’язково мають відвідувати місцеві заклади освіти. У більшості країн ця вимога є доволі суворою. Українське ж законодавство досить м’яке як щодо відповідальності батьків за освіту їхніх дітей, так і до неетичного спілкування вчителя з учнями.

Наприклад, дитина зранку прокинулася з поганим настроєм і мама дозволила їй залишитися вдома. Але тоді виникає питання: якщо дитина не пішла до школи, як школа може виконати свої зобов’язання з надання освіти дитині? У багатьох країнах така ситуаціях просто неприпустима. Якщо дитина не з’явилась у школу та ще й без документального підтвердження, одразу можуть підняти на ноги й поліцію, і службу в справах дітей, і навіть виписати штраф батькам.

І саме глобальна міграція наших дітей шкільного віку спричинила цікаві наслідки. Один із них стосується того, що батьки побачили інакшу освіту. З одного боку, школа ставиться набагато гуманніше до дитини, з іншого – держава постійно контролює батьків щодо того, де їхні діти й чи здобувають вони освіту.

– У будь-якому разі навчання одразу у двох школах (українській та іноземній) – це шалене навантаження на дітей. Чи розвʼязують якось в Україні цю проблему?

Є три варіанти вирішення цього питання:

• надати дітям в іноземній школі протягом навчального дня певну кількість годин (дві-три) для того, щоби займатися дистанційно з учителями з української школи;
• дозволити дітям, які мають офіційне підтвердження, що вони навчаються дистанційно в українській школі, не відвідувати місцеві школи за кордоном, особливо, якщо батьки твердо налаштовані повертатися до України. А таких батьків, згідно з нашим опитуванням за серпень цього року, понад 80 %.
• зарахувати результати навчання в іноземній школі до української освітньої системи.

Останній спосіб досить складний, адже кожна країна має свою освітню систему, кількість років навчання, набір предметів тощо. Однак дещо для втілення цього варіанту вже робиться. Зокрема, МОН підписало договір із Кембриджським університетом, який займається дослідженням освітніх систем і пропонує механізми узгодження оцінювання в різних країнах.

Поки цей механізм розглядатиметься лише для Великої Британії й може бути впроваджений із наступного навчального року. Але я думаю, що треба такі ж рішення ухвалювати і з іншими країнами. Загалом будь-який із цих трьох варіантів був би рішенням, однак поки що ці питання на рівні обговорення.

– Є ще одна проблема – вивчення українського компоненту в закордонних школах. Переважно наші діти там вивчають універсальні дисципліни, але українську мову, літературу, історію, на жаль, ні. Ми в проєкті “Залишаємось з Україною” навчаємо цього компоненту у вигляді онлайн-уроків у вихідні. Що робить держава, щоби стимулювати вивчення українознавчого компоненту для наших дітей за кордоном?

Найбільш очевидний варіант розвʼязання цієї проблеми – використання Всеукраїнської школи онлайн, там є всі ці уроки у вільному доступі. Але виникає питання оцінювання й зарахування цих предметів.

Одним із варіантів є те, про що я говорив раніше, – виділення часу щодня в іноземній школі для вивчення українських предметів або можливість навчатися лише в українській школі. Якщо такий спосіб неможливий, то залишається лише дистанційне навчання. Наприклад, платформи багатьох приватних і комунальних українських шкіл. Знову ж таки, це питання вільного часу дитини і її навантаження.

Також тут мене непокоїть відрив дітей від української освіти та соціуму, що може бути ще більш серйозною проблемою.

– Чи звертаються до освітнього омбудсмена мами учнів, які виїхали за кордон, із заявами про порушення прав їхніх дітей на освіту?

Звертаються, і їх чимало. Українські школи часто пропонують сімейну або екстернатну форму навчання. Іноді це єдиний можливий варіант, хоча не завжди бажаний. Але мене набагато більше непокоїть ситуація, коли школа взагалі виганяє дитину, яка виїхала за кордон, і змушує забирати документи.

– Юридично школа ж не може вигнати дитину, це можна зробити лише за бажанням батьків?

Так, за чинним українським законодавством, відрахувати дитину зі школи неможливо без заяви батьків. Однак є випадки, коли батьків починають пресувати не дуже законними та етичними способами: мовляв, школа не може забезпечити екстернатну чи сімейну форму навчання. Річ у тім, що ці форми навчання передбачають, що певну кількість разів школа має провести атестацію дітей протягом навчального року й по його завершенні. Але просто не всі школи хочуть цим займатися.

– Мені дивно це чути, адже школа також зацікавлена в утриманні кількості дітей. Від цього залежить у тому числі її фінансування.

А якщо, наприклад, дитина все ж навчається дистанційно в українській школі за кордоном. Чи вирішена проблема з педагогічним навантаженням учителів? Адже виходить, що в першій половині дня вчитель працює з одним класом, а в другій – з дітьми, які виїхали за кордон. Як фінансово розвʼязують це питання, чи це просто волонтерство вчителів?

Системного рішення немає. МОН у серпні висловило лише побажання чи рекомендацію організовувати такий освітній процес одночасно онлайн і офлайн, залежно від того, що побажають батьки.

Це правильна ідея, але, як колишній директор школи, я розумію, що для цього потрібно скласти нові нормативно-правові акти: як розподілити навантаження, як оплачувати, як побудувати розклад, як перерозподілити кошти.

Багато директорів шкіл, які готові ухвалювати нестандартні рішення, просто запаковані в ці інструкції. Директор школи не має викручуватися, він має просто організовувати процес, керуючись чинною нормативною базою. А вона, на жаль, поки не сформована повною мірою. Мені здається, що в разі таких нестандартних ситуацій МОН має брати на себе більшу ініціативу щодо видачі наказів. Бо коли видається рекомендація, то директор не має чіткої впевненості, як діяти.

А більшість наших директорів досі мають “КРУфобію”: вони бояться перевірок. У такому випадку треба допомогти керівникам.

ПРО ПОРУШЕННЯ ІНШИХ ПРАВ УЧИТЕЛІВ

– Чи багато вчителів скаржаться на звільнення, зменшення заробітних плат і збільшення навантаження?

Звісно, багато. Ми розуміємо, що воєнний стан передбачає низку обмежень. Але дуже зачіпає, коли замість законних обмежень керівники починають застосовувати свавільні, незаконні, неетичні рішення. Наприклад, вимога до вчителів ходити до школи під час повітряної тривоги. Це незаконно, неетично й означає, що керівник зневажає своїх колег, абсолютно не цінує їхні життя і здоров’я.

– Мабуть, це пов’язано з тим, що в школі можуть бути діти, які прийшли до сигналу тривоги, і керівник хвилюється, щоби вони були під наглядом?

Такий момент теж є. До речі, багато батьків ведуть себе просто безвідповідально, коли відправляють дітей до школи під час повітряної тривоги.

Питання в іншому: якщо діти прийшли до школи й почався навчальний процес, то там уже є вчителі. І викликати додаткових учителів не потрібно. Це питання не лише законів, а й етики та ціннісного ставлення до колег.

– Ми проговорили велику кількість проблем із дотриманням прав у освіті. А які позитивні зміни відбуваються, як справляються освітяни та діти в такий важкий період?

Моя посада передбачає, що я маю більше роботи саме зі скаргами. Але мене дуже тішить, що попри все наша система освіти працює. Ще в травні-червні в мене було відчуття, що ми не почнемо цей навчальний рік. Я бачив неготовність закладів освіти й необладанні укриття. Але потім, завдяки самовідданій праці педагогів та місцевої влади, багато вдалося зробити.

Звісно, можна багато критикувати рівень підготовки укриттів у школах, але те, що багато вже зроблено руками освітян і місцевої влади, і те, що ми навчальний рік почали 1 вересня, – це велике досягнення. І те, що вчителі зараз у цих умовах навчають дітей, підтримують їх, теж є великим позитивним результатом роботи всього українського суспільства, влади й освіти. Тож те, що вже зроблено, заслуговує на повагу та позитивну оцінку. Ми обов’язково переможемо та зробимо все для цього!

Текст підготувала Ірина Троян, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – ArturVerkhovetskiy, Depositphotos

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. “Фонд Фрідріха Науманна за Свободу” – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за покликанням.