Напишіть нам

Всі проєкти

Всі теми

Пані Хелена біжить на роботу: як вчителька початкових класів випередила новий стандарт на вісім років

24-та школа ніяк не вирізняється зі стіни львівських кам’яниць, щільно притулених боками одна до одної. Не виступає вперед, не провалюється в затінений дворик. Незнайомці з легкістю можуть її не помітити, якщо не зачепляться поглядом за дві таблички – польську і українську (це школа з польською мовою навчання), які кожна по-своєму розповідають, що тут вчаться діти.

Але нічого не вказує на те, що тут вчителює Олена Леонідівна, яка вже вісім років працює так, як тільки з наступного року почнуть 22 тисячі вчителів початкових класів: навчає в групах, інтегрує предмети, використовує проектне навчання і сама обирає методики, за якими діти вчаться писати і читати.   

Стати Хеленою

Двадцять п’ять років тому студентка слов’яністики почула слова, які визначили її майбутнє: “Не знаю, ображу тебе чи втішу, але ти – природжений вчитель”. Так після місячної обов’язкової практики в школі Олена передумала бути перекладачкою і несподівано для себе стала вчителькою.

Роботу розпочала наприкінці 80-х, коли про освітні інновації говорити було і рано, і складно. Все, що вдалося, – випросити в директора особливі п’ятниці: раз на тиждень переставляла парти для роботи в групах. Кожна дитина заводила великий п’ятничний зошит, в якому завдання можна було виконувати різними кольорами. Ці зошити Олена не перевіряла, а оцінки ставила лише за активність.

Учні цього класу всього кілька разів сиділи за партами, виставленими у звичайні ряди.

“Не знаю, звідки я це все взяла. Потім виявилося, що я інтуїтивно робила дуже багато речей, описаних у методиках”.

Сьогодні пані Хелена (так ім’я “Олена” звучить польською) працює в четвертому класі за принципами “Лицем до дитини”. Учні цього класу всього кілька разів сиділи за партами, виставленими у звичайні ряди, а особливі зошити-книжечки є в них ледь не на кожну тему.

Навчити думки прилітати

Своє перше слово учні пані Хелени пишуть у першому класі в перший тиждень навчання. Без довгого заучування букв і безперестанного складання їх у склади.

Марічка виймає з мішечка принесені з дому зошити-книжки (їх друкує і оформлює на звичайному папері вчителька)  про міста, пори року, явища природи, кольори. Як і кожен тиждень, ці книжки стосуються вивчення певної теми з погляду різних дисциплін.

Дівчинка показує першу книжечку і перші, ще хиткі і непевні, букви свого імені.

Кожен тиждень ці книжки стосуються вивчення певної теми з погляду різних дисциплін.

“А як ви знали, що писати?” просить пригадати пані Хелена.

“У нас були бейджики!” діти біжать до шафи і за хвилину повертаються з прикріпленими іменами, ніби учасники поважної конференції.

“А ще ми писали казочки. Нам давали тему. Наприклад, “цирк”. І ми мали зробити самі книжечку про те, що знаємо про цирк. Або про якийсь колір складали казочку. Мені це дуже подобалося і пам’яталося. Після цього думки прилітали про те, які ще можна зробити казочки” ділиться один з учнів.

Пані Хелена відкриває “Сині казки”, які народилися з простого розглядання чорнильних клякс. Тут про фіалку, про синю хмаринку-Яринку, синій поїзд, кульку, дзвіночок: “На галявині ріс дзвіночок. Йому було самотньо. Поруч не було жодної квіточки, комашки, чи пташечки…”.

“Я потім це їм видрукувала в окрему книжечку до читання, і вони дуже тішилися. Ті казки вони мені пишуть всюди, постійно і про все на світі” сміється вчителька.

Таких збірок оповідань за чотири роки в класу назбиралося вже більше двадцяти.

“А розкажіть, як ми читаємо” просить вчителька.

Хтось з дітей підхоплює одну з книжечок. Ось, каже, місця, де можна ставити галочку (якщо учень це знає), знак питання (якщо ні, але хотілося б) і знак оклику (якщо інформація захоплює).

Учні ставлять позначки, обговорюють у групах, а невідоме шукають в енциклопедіях і словниках.

“Вони знають, де що лежить” запевняє пані Хелена.

“І нам виходить так цікавіше вчитися, бо по підручниках вчитися трохи “так собі”, – діляться діти.  А коли вчишся по таких книжках – є емоції. Тоді добре запам’ятовуєш”.

Почати

На систему навчання від тексту до букви (тобто не за букварем, а методом цілих слів) пані Хелену вісім років тому намовила Людмила Земба, яка була інспектором школи в РАЙВО.

Вчителька й сама помічала, що дітям нудно, бо поки навчишся читати за букварем – мине кілька місяців, за які інтерес до читання встигне померти. Першачки бачать штучність процесу.

Матеріали готувала і вдень, і вночі, бо підручниками в першому класі не користувалася.

І хоча пані Хелена мала застереження до змін, бо навчає дітей двома мовами (а це таки складніше), на курси вона погодилася. Відвідавши школу “Провесінь” і тамтешній урок, зрозуміла, що точно буде навчати по-новому. Як  ще не знала. Але вже мала таку певність.

Матеріали готувала і вдень, і вночі, бо підручниками в першому класі не користувалася. Треба було розробити книжечки, картки з завданнями, інтерактивні вправи. Ходила по школах, які вже мали такий досвід, радилась, запозичала.

“На початках важко, але творчий вчитель з часом перестає втомлюватися від створення матеріалів, бо це просто його природа – він такий є. Починається ефект снігового кому, коли бачиш, як дітки з першого тижня починають друкувати, мають ці вогники в очах, бажання вчитися і пізнавати”.

А кожен тиждень несе в собі цікавинки: треба принести чи одягнути речі певного кольору. Або принести яблука. Спробувати, порахувати. І коли батьки бачать, що діти швидко і багато дізнаються, то самі пропонують допомогу. Наприклад, з папером для виготовлення книжечок.

Вибудувати ставлення

Пані Хелена розкручує глобус перед ученицею, яка міцно заплющила очі. За мить дівчинка зупиняє планету, у класі звучить тріумфальне “є!”, і команда континенту “Євразія” виходить презентувати проект: на ватмані розкидані малюнки, текст, кишеньки з фотографіями і вмонтовані книжечки для компактного подання інформації.

Проекти потім розвішають у класі, щоб всі могли їх дослідити. Крім того, кожна команда визначає, на скільки відсотків кожен доклався до спільної роботи. Такий спосіб оцінювання учні придумали самі.

“Чи можу я вам зробити зауваження?”, “чи можу вас трішки покритикувати?” впродовж уроку пані Хелена часто ставить дітям ці запитання і завжди отримує згоду.

Пояснює це тим, що до людини будь-якого віку ставиться, як до себе. Отак просто в ній це закладено. А коли діти бачать, що їм довіряють  інакше сприймають вчителя.

“Як на мене, то цього замало співчутливо каже команді Євразії пані Хелена. Клас її голосно підтримує.  Тут так багато країн. Як відрізняється Індія від Франції? Тут можна було зробити чудеса. Жаль, що ви не скористалися з цієї нагоди. Але у мене є ідея. Може ми Євразію поділимо ще раз якось інакше? І попрацюємо всі над Євразією?”.

“Так! Так!”

“Але подякуймо цій групі” клас береться аплодувати.

Наступна зупинка на глобусі вказує на Австралію. Діти звертають увагу на все, що їх здивувало: на страуса ему, який не літає, бо дуже великий, на собаку дінго, яка не гавкає й інколи може важити, “як хтось з нас – 30 кілограм!”, на те, що кенгуру на континенті більше, аніж людей.

Пані Хелена часто має проблему, що діти не хочуть закінчувати урок.

“Тут ми маємо ціле поле для складання математичних завдань каже дітям пані Хелена. Інтеграцію дисциплін вона називає нормальним життєвим процесом. Каже, ми ж ніколи не ділимо піцу на певні предмети: ніби вартість  це математика, а інформація про неї  мова.

“Це все дуже цікаво підсумовує вчителька,  Дякую, що ви мене навчили. Робимо перерву?”.

“Ні! Ні!”

Власне, пані Хелена часто має таку проблему: діти не хочуть закінчувати урок.

“Оці проекти пояснює вчителька  це ми ще навіть не заглядали в підручник! Дати знання – другорядна функція вчителя. А от навчити вчитися для життя – дуже важливо. Головне завдання – бути помічником, порадником, людиною. Просто людиною”.

Знайти інший спосіб

“Двері нашого класу завжди відкриті – запрошую всіх, бо ми завжди однакові. У мене немає відкритих уроків. Таких ‒ показних запевняє вчителька.  Люди думають, що для того, щоб діти провели таку презентацію проектів, треба кілька репетицій. Але вони навчені і звичні”.

Восьмикласниця Аня, яка провчилася в пані Хелени всього рік у четвертому класі, часто з’являється в кабінеті своєї вчительки, аби привітатися. Перший урок пам’ятає досі: як запізнилася і боялась, що сваритимуть.

Не сварили.

“Тут я вперше щось зробила в групі. Пам’ятаю, як ми рахували левів у Львові: одні на лавочках, інші – різьблених, треті – мурованих. Як презентували континенти. У мене була Австралія!”

“Але я вас “напрягаю” не менше, повір, ‒ каже пані Хелена. ‒ Просто в трошки інший спосіб”.

“При системі, коли кожен тиждень тематичний  пояснює пані Хелена,  у них дуже гарно розвинена асоціативна пам’ять. Я не дивуюся, що Аня пригадала”.

Запитую в двох дівчаток з четвертого класу, що вони знають про навчання в інших школах  що їм розповідають знайомі.

“Що у них завжди нудно. Подружка розказувала, що вони просто беруть підручник і пишуть вправи” Поліна не приховує свого нерозуміння таких підходів.

“Тобі то розказували, а я то на своєму тілі відчувала Вероніка прийшла до цієї школи в другому класі.  Коли нам було важко зрозуміти, вчителька підкрикувала на нас. Часто. Там зовсім багато задають. Дуже напрягають мозок дитини”.

“Але я вас “напрягаю” не менше, повір каже пані Хелена.  Просто в трошки інший спосіб.

“Так дівчинка киває,  не силою, а питаннями.

Обрати статус білої ворони

Діти готові розказувати про своє навчання без упину: про гномика Круасанчика, який живе в книжечках, геть нічого не знає, і його треба постійно вчити. Про спеціальний зошит, куди вони записують, що прочитали за тиждень. Про те, як обмінюються книжками і як вибирали з прочитаного найсмішніше і реготали на уроці. Як проводять одне одному уроки з трудового навчання. Як створили в класі кулінарний центр і напекли налисників з бананами й малиною для школи.

Учні одне одного вчать, бо працюють за методикою “навчаючи вчусь” – коли один з них ділиться з групою інформацією, яку опанував.

Крім того, у класу немає звичайних “штучних” фізкульт-хвилинок, зате є кольорові кути. Усе відбувається так: вчителька ставить запитання, яке стосується теми уроку, і дає варіанти відповіді. Кожен кут відповідає одному з варіантів. Так, переконує вчителька, рух дітей є природнім.

А ще вони одне одного вчать, бо працюють за методикою “навчаючи вчусь” – коли учень ділиться з групою інформацією, яку опанував. Так увесь клас, каже пані Хелена, вчиться дуже швидко і набагато краще, аніж коли б вчитель читав лекцію.

“У нас, напевно, найдивніший у світі клас” сміється хлопчик.

У своїй школі пані Хелена послідовників не має. Коли колеги просили поділитися досвідом  вона поділилася. Але, каже, люди якось одразу це відкинули. Сказали, що надзвичайно важко. І що будуть працювати, як вважають за потрібне. Переконувати нікого вчителька не стала і вибрала для себе статус білої ворони.

“Мені легше бути вчителем, близьким дітям. І ви бачите результати. Діти абсолютно відкриті, живі і відверті. Не бояться висловлювати свою думку і знають, що за це не буде кари. Це дуже цінно”.

“Мені легше бути вчителем, близьким дітям”.

Бігти

У класі на групу подовженого дня залишаються кілька дітей. Поки вчителька зайнята розмовою зі мною, репетирують колядки польською мовою. Від “Свята ніч, тиха ніч” робиться святково і затишно. “Трохи тихіше, трошечки тихіше” просить вчителька.

Ми говоримо про новий Стандарт і зміни, через які мають пройти вчителі: “Складно, але реально” оцінює пані Хелена. Тільки зауважує, що мало часу відведено на підготовку  і матеріалів, і вчителів. У Польщі, наводить приклад, коли відбувалася реформа, було кілька років для написання підручників.

“Насправді, сьогодні найбільша проблема – це зміна свідомості вчителя. Більшість працюють як? Мене колись навчили, то чому я маю змінюватися? Мені мають привести готового учня, який має сісти ось так (складає руку на руку), слухати і визнавати мене як авторитета. Але сучасних малявок треба переконувати, чому треба робити так, а не інакше. У нас є вибір: або ми їх відвертаємо від школи, або органічно вводимо в цей процес.

“У нас є вибір: або ми їх відвертаємо від школи, або органічно вводимо в цей процес”.

Людина має вчитися впродовж життя. Змінюватися. Якщо вчитель того не робить, то треба задуматися над зміною фаху. Але якщо це таки моє – треба докладати зусиль. Семінари, вебінари, самонавчання, методичні центри, література. Треба тільки бажання. Себе довчити можна запросто”.

Власне себе пані Хелена відносить до тих людей, які завжди беруть у чомусь участь, щоб бути “в тонусі” і відчувати здорову конкуренцію. Остання з її перемог  у конкурсі “Творчий вчитель польської мови”.

“Свята ніч, тиха ніч” діти забувають про прохання вчительки й знову хвилею наповнюють клас гучним співом.

“Трохи тихіше, трошечки тихіше”.

Пані Хелена перераховує: чоловік, двоє дітей, двоє онуків, собака. Чим далі, тим більше ставить собі запитання, як усе встигає.

“Але мушу! Бо Нова українська школа висунула вимоги, і ми так говорили з творчими вчителями, що якщо цього всього не донесемо – то хто? Ми працюємо з дітьми, це не деталі до чогось, які можна зробити гірше чи краще. Вони виростають цікавими і трошечки іншими: більш розкутими і навченими знаходити себе. Знаєте, я коли переступаю поріг школи, то забуваю про всі негаразди.

Я на роботу біжу“.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Фото: автора

Матеріали за темою

Обговорення