Підлітки й політика: як пояснити важливість складних державних процесів та заодно виховати свідомих громадян

Якщо пограти з учнями в гру-симуляцію, де вони виконують роль депутатів, які ухвалюють важливі рішення та розподіляють державний бюджет, це допоможе на власному досвіді зрозуміти, як працює держава загалом. Саме через практику та самостійний пошук відповідей на складні питання підлітки розуміють, що таке політика, корупція, державотворення.

Ці та інші поради озвучив Тимур Демчук, викладач Демократичної школи “Майбутні”, автор першого і єдиного в Україні курсу з політології для підлітків, один з авторів нового курсу “Захист України“, методолог проєкту “Змінотворці” та керівник корпоративних програм Києво-Могилянської бізнес-школи.

Тимур став гостем шостого епізоду четвертого сезону подкасту “Дофамін для освіти” від ГО “Смарт освіта”.

Послухати розмову з ним можна на сторінці подкасту (там є посилання на інші подкастинг-платформи й на попередні записи) або нижче.

Читайте текстову версію подкасту, якщо вам зручніше працювати з текстом. Тут ви дізнаєтеся:

• як аполітичність батьків впливає на дітей;
• як говорити з дітьми про корупцію;
• як школа може взаємодіяти з батьками для виховання політично зрілих громадян;
• як відрізняються думки молоді із сіл та великих міст щодо політичних питань;
• що робити, якщо підліток говорить російською;
• які книги та фільми можна обговорювати з підлітками для формування їхньої політичної свідомості.

ЧОМУ ДЕЯКІ ПІДЛІТКИ ВВАЖАЮТЬ СЕБЕ “ПОЗА ПОЛІТИКОЮ”

• Для початку зацитую фрагмент із програми навчання тренерів “Захисту України”, у якій три модулі зачіпають такі теми: як працює держава, яких зусиль потрібно докладати та де саме, аби її підсилити; у чому сильні й слабкі сторони демократії та авторитаризму; як громадянське суспільство народжує фахові організації, експертів та рішення, що посилюють спроможність держави; діти, які поза політикою, – як працювати з таким типажем старшокласників.

Почнімо з останнього питання, яке точно цікавить не лише вчителів, а й багатьох батьків та інших дотичних до освіти або тих, у кого є підлітки. Як працювати та загалом бути з дітьми, які кажуть, що вони поза політикою?

Насправді не тільки діти поза політикою, а й досить великий відсоток громадян дорослого віку. Передусім варто зрозуміти, що це за явище, і що ця проблема не має простого розв’язання.

Учителі, які працюють із підлітками, частина з яких декларує чи вважає, що вони поза політикою, мають спершу з’ясувати, чому дитина так себе позиціює.

💡 Наприклад, ми в школі починаємо з вправи, у якій разом думаємо, які можуть бути чинники, чому дитина поза політикою.

На твою думку, яка перша причина?

• Політика для дитини – це щось складне, їй не цікаво занурюватися в неї, адже є TikTok із блогерами, то навіщо їй усе це?

Саме так. У політиці постійно щось відбувається, хтось свариться, придумує якісь рішення, а є значно цікавіші речі, як TikTok, Instagram або друзі.

Друга причина в тому, що деякі батьки також демонструють позицію “поза політикою”. Вони люблять “зрадофілити”, поговорити, як усе погано, що від них нічого не залежить, тому краще бути поза політикою, бо це брудна справа, у якій немає нічого цікавого.

• Є ще категорія батьків, які оберігають дитину, щоб вона не знала, що відбувається навколо. Є діти, які не читають новинні ресурси й не відстежують, що зараз відбувається в Україні та світі.

Так, це теж одна з причин.

А четверта полягає в тому, що є батьки, наприклад, проросійські, які дуже чітко транслюють не просто позицію “поза політикою”, а проявляють її агресивно. Мовляв, у країні корупція, політика – це не наша справа, яка різниця, що відбувається, ми люди маленькі, не заважайте нам жити.

Крім цього, проросійські батьки можуть вважати, що політика означає, що в країні є сильний лідер. Він наводить лад і йому краще знати, що робити (до повномасштабного вторгнення таких думок було більше ніж нині). Відповідно, батьки думають, що їм немає чого цікавитися політикою.

• А ще в таких батьків може бути відчуття, що ними маніпулюють, і вони не розуміють цього впливу. І взагалі не все так однозначно.

Дійсно, людина, яка не відстежує щодня політичні події, не читає аналітику – не може скласти докупи всієї картинки та побачити причинно-наслідкові зв’язки хоча б між основними подіями. Складається враження, що хтось зверху смикає людей за якісь ниточки, але всієї правди ніхто не знає і не дізнається.

Є ще одна причина – інформаційна бульбашка. Підлітки читають інформацію від блогерів, які транслюють позаполітичну позицію на кшталт “спорт, мистецтво, мода, дизайн – поза політикою”. Тобто є невичерпний список причин, чому дитина так себе позиціює.

• Що із цим робити?

Якщо ми справді хочемо зрозуміти дітей:

• маємо встановити з ними нормальний контакт;
• сприймати їх такими, якими вони є;
• показати їм, що ми можемо вести з ними діалог.

Це базові кроки. А далі варто акуратно показати на не дуже складних прикладах зв’язок політики з їхнім особистим життям – як саме воно пов’язане з політичними рішеннями.

• Можна говорити, наприклад, про місцеву владу, бо здебільшого побутові проблеми розв’язуються на місцевому рівні. Це питання доріг, транспорту, назв вулиць, навіть освітніх та медичних послуг, адже освітяни та медики теж взаємодіють із місцевою владою. Тобто треба показати, що якість нашого життя залежить від політичних рішень.
• Другий крок – занурити дітей у проблематику через невеликий кейс (важливо постійно тримати в голові, що такі розмови чи заняття мають бути цікавими дітям).

💡 Наприклад, дати їм змогу самим побути органом місцевого самоврядування. Нехай відчують себе в ролі голови ОТГ, керівника відділу освіти, депутатів місцевої ради, які можуть бути ще й підприємцями, освітянами, дружинами воїнів, які на фронті. Діти мають зрозуміти, що в кожної із цих груп населення є свої інтереси та вимоги.

Також вони мають розв’язати якусь реальну задачу, наприклад, розподілити один мільйон гривень, який залишився нерозподіленим у місцевому бюджеті. У такий спосіб діти занурюються в реальну проблему, яку вони розв’язують, і їм це цікаво.

Ще важливо, аби дітям це справді вдалося, щоб вони домовлялися, сперечалися, можливо, сварилися, але таки поділили той мільйон. Тоді в дітей виникає думка, що, виявляється, політика – це не щось далеке, а це те, що поруч, і ми можемо на це впливати.

💡Далі можна розмовляти на специфічні політичні теми, які цікавлять дітей. Наприклад, це може бути розмова про ідеологічні позиції: крайні ліві, крайні праві або маргінали та анархісти. Треба задовольнити їхню цікавість. Завдяки цьому можна вийти на теми, які будуть близькі дітям.

Наприклад, чому б не поговорити про політику в контексті ідеологій?

• Досліджувати, звідки та чому виникли різні ідеології;
• чому люди сперечаються через ідеологічні позиції;
• чому це важливо сьогодні;
• як ідеології змінювалися в часі;
• чому є ліві та праві (у часи Великої Французької революції справа від спікера сиділи ті, які підтримували збереження старого порядку, а зліва – ті, хто підтримував зміни).

Це перші кроки, завдяки яким ми можемо не насильницьки та цікаво занурити дітей у політичні події.

💡Далі можна обговорювати з ними новини. Діти ж чують якісь відгомони подій у світі, часто це дуже перекручена інформація. Можна почати, наприклад, з обговорення:

• чому Байден сказав так, а не інакше;
• чому Трамп говорить, що хтось їсть котів і собак;
• чому в нього стріляли;
• чому Зеленський поводить себе так чи так;
• чому якогось мера заарештували;
• чого в судді купа грошей під матрацом.

З цих новин ми будемо чіпати інші теми, як-от про корупцію. Працюючи із цією темою, треба показати дітям, що вона дуже складна й не можна подолати корупцію лише завдяки тому, що заарештуємо всіх корупціонерів.

ЯК НЕБАНАЛЬНО ПОЯСНИТИ ДІТЯМ ПРО ВАЖЛИВІСТЬ ПОДАТКІВ ТА ШКОДУ КОРУПЦІЇ

• Тема корупції насправді цікавить не лише дорослих. Підлітки теж про це говорять, тому що це питання публічного і приватного, побудови свого життя. За кордоном легко можна навести приклади реальних історій про доброчесність. А в нас доброчесна сплата податків сприймається часом як слабкість. Ця думка побутує серед багатьох підлітків. Як ти пояснюєш дітям цю тему і як це правильно комунікувати в суспільстві?

Не треба починати з розмов про податки, бо так ми будемо виглядати в очах дітей слабкими.

💡Що ми робимо? Наприклад, граємо в гру-симуляцію “Дві держави”, які мають прості механізми існування. До речі, цю гру ми передали тренерам “Захисту України”, тож у неї грають тренери з учителями, а вчителі – з учнями.

У чому суть гри:

• громадяни держав мають фішки (гроші);
• під час першого ходу учасники можуть узяти фішки з державного бюджету;
• другий хід передбачає, що учасники мають від себе покласти в державу якусь кількість фішок (умовна сплата податків);
• за кожен хід державний бюджет має зрости на дві-три фішки. Це означатиме, що країна розвивається. Якщо навіть одна людина краде, а всі сплачують податки, то держава не розвивається, а занепадає.

Головний висновок, до якого доходять гравці, у тому, що красти в держави, не платити податки – це дуже погано, бо навіть якщо ти платиш, а хтось поруч краде, то всі страждають. І навіть той, хто краде, із часом теж страждає. Бо крадій теж їздить поганими дорогами, має доступ до поганої освіти та поганої медицини. Звісно, можна прокласти собі окрему дорогу, але про це треба домовлятися, чого не люблять робити ті, хто краде.

А є ще питання безпеки. Зараз усі податки йдуть на сили оборони. Уявімо, що завтра Збройні сили України не мають ні заробітних плат, ні зброї, ні одягу, ні їжі, тому що ми не платимо податки. Скільки днів ми протримаємося? Це радикальний приклад, але це наша реальність. У такий спосіб діти справді починають розуміти зв’язки та важливість податків. Навіть цікавляться в батьків, скільки вони платять податків та на що саме.

Після того, як діти усвідомили, що податки – це важливо, що це наша безпека й комфорт, а також після підрахування всіх податків, які платить родина за рік, вони бачать солідну суму на 100, 200 чи 500 тисяч гривень. А тоді нехай уявлять, що віддають цю суму готівкою незнайомому чиновнику.

• Але ж ці гроші хочеться контролювати.

Так, мені точно хочеться знати, на що вони витрачаються. Так і діти починають природно цікавитися, на які статті видатків витрачають гроші з місцевого та загальнонаціонального бюджетів. У такий спосіб вони більше включаються в політику.

• Як працювати з тією категорією підлітків, які попри ігри-симуляції, які дають змогу прожити це на собі, однаково досить цинічні, знають, що їхній успіх у житті вимірюється їхніми прибутками та їхньою впливовістю?

Тобто вони знають – щоби багато заробити, їм треба домовлятися нечесно й попри все рухатися політичною чи бізнесовою драбиною. Знаєш, є фраза, що “я живу своє прекрасне життя, чому я маю щось комусь робити та викладатися додатково”?

Симуляції – це лише один компонент, педагогічний, якого недостатньо. Ми не завжди можемо впливати, як педагоги, на інші періоди в житті дитини. Але, як мінімум, можемо впливати на те, що відбувається в школі поза уроками. Маю на увазі певну шкільну атмосферу, у якій діти можуть впливати на шкільні правила і власними рішеннями їх змінювати: домовляючись, співпрацюючи чи сперечаючись. Тобто можуть реально розв’язувати проблеми самі, і школа цьому сприяє, а не диктує жорсткі настанови.

Таке середовище дуже важливе, адже досвід життя в спільноті згодом поширюється на інші системи, наприклад, на місцеву громаду.

• Фактично це прожитий досвід, який дає розуміння, що ти на щось впливаєш. І твоя зона впливу зараз, наприклад, це школа, і ти маєш змогу впливати на те, що в ній відбувається.

💡Крім цього, школа може піти до батьків. Ми звикли, що батьки – це стейкхолдери поза школою, їхнє завдання – прийти на батьківські збори, можливо, “скинутися на штори”. І все.

А якщо подивитися на батьків як на партнерів, союзників із виховання дитини та взаємодії з нею? У нашому закладі є обов’язкова школа для батьків. На початку навчального року вони мають декілька днів повчитися в школі, щоб зрозуміти логіку взаємостосунків із дитиною, з правилами, з вихованням, з диктатурою і демократією. Тоді батьки стають союзниками, а в дитини з’являється ще більше досвіду демократичного життя, у якому вона відчуває свою важливість.

Щодо запитання, що “я живу своє найкраще життя, то чому маю чимось ще перейматися”. Мені здається, відповідь на поверхні. Якщо в дитини є різний досвід, вона бачить, що спільноти важливі, вона не одна у світі, тоді буде перейматися ширшими питаннями, ніж її приватні.

• А як обговорювати з підлітками новини, наприклад, про підпал машин, бо часто це роблять саме вони. Що відбувається з дитиною, яка наважується спалити автівку, яка мала б їхати на фронт?

Я не розділяю підлітків і дорослих. З підлітками може статися те саме, що й із дорослими, окрім речей, які пов’язані з досягненням певного віку.

💡 У контексті новин про підпали можемо говорити з учнями про маніпуляції в медіа та термін “корисні ідіоти”. Якщо люди, які палять авто, роблять це за гроші, це не корисні ідіоти, а зрадники.

💡 А ще я роблю провокацію – прошу написати три слова, які асоціюються в учнів із роботою депутатів Верховної Ради. Як думаєш, які це слова?

• Корупція, гроші та влада.

Ти вгадала на 90 %, що саме пишуть діти.

• Далі запитую, скількох депутатів Верховної Ради ви знаєте? Зазвичай знають 5–10.
• А що ви знаєте про депутата N?
• Скільки всього депутатів працює?

На це питання гнітюча тиша. Починають шукати в Google, знаходять, що за Конституцією має бути 450 депутатів, але зараз їх менше – 420.

• Питаю – чому?

Через тимчасову окупацію Криму та східних регіонів.

• Як тоді вам вдається зробити висновок про роботу 420 людей, знаючи лише про декількох?

То виходить, що ми – “корисні ідіоти”?

Тобто треба розібратися з дітьми, звідки в нас береться переконання, що всі депутати погані. А наступний крок – дізнатися, хто інші та що вони роблять.

Тому інше заняття в нас про те, як працює Верховна Рада. На уроці ми з дітьми маємо прийняти складний закон, а кожен з учнів матиме ролі: представлятиме різні партії, фракції, комітети. Завдяки цьому діти дізнаються, що депутати не просто натискають на кнопки в сесійній залі, а справді мають серйозну роль, у якій треба багато думати й знати.

ЯКІ НАРАТИВИ ТРАНСЛЮЮТЬ ПІДЛІТКИ ТА ЯК НА НИХ РЕАГУВАТИ

• Ти маєш досвід роботи й з підлітками з великих міст, і з підлітками із сіл. Чи бачиш різницю в наративах, які вони транслюють, та в тому, що їх цікавить?

Якщо порівняти новеньких учнів у школі “Майбутні” та новеньких дітей, з якими ми взаємодіяли в селі однієї з областей, то між ними більше схожого ніж відмінного. Це тішить, бо ми живемо у світі, де 90 % дітей мають доступ до інтернету та схожих потоків інформації. Звісно, є питання до якості цієї інформації.

Ми вивчаємо їхні переконання про бізнес, суспільство, політику, представників ЛГБТК+ і теж бачимо схожі речі.

• На провокативне питання, як ви ставитеся до того, що ЛГБТК+ людей потрібно вилікувати, із чотирьох варіантів відповідей “погоджуюсь”, “майже погоджуюсь”, “не погоджуюсь”, “майже не погоджуюсь”, 90 % підлітків із Києва та сільської місцевості кажуть, що не погоджуються із цією думкою, розуміючи, що це не хвороба й це нормально.
• Так само підлітки нормально ставляться до людей іншого кольору шкіри, іншої культури (крім русні). Вони готові з такими людьми взаємодіяти. У цьому плані наші підлітки прекрасні.
• Про політику в підлітків є типові шкідливі переконання, що проблему корупції розв’язують лише арештами, а зарплата міністра має бути як у вчителів або ще нижчою.

💡 Це якраз хороші теми для розмов із підлітками. Наприклад, якщо вони вважають, що в міністра надто велика зарплата, чому б не обговорити те, чим він займається? Якщо це робота над певним законопроєктом або покращенням певних процесів, які стосуються одразу декількох міністерств, то виявляється, це багатогранна і складна робота. Ця людина ухвалює рішення про розподіл мільярдів гривень і ставить свій підпис на важливих документах. Це ж велика відповідальність.

• Що тоді буде, якщо цій людині платити 10 тисяч гривень? Корупція.
• Якщо порахувати в загальних видатках бюджету, виходить, що висока зарплата міністра – це малий відсоток витрат.
• І хто би з дітей хотів працювати в міністерстві з великою відповідальністю та низькою зарплатою? Як довго вони б пропрацювали?
• Хто залишиться в міністерстві, якщо компетентні люди звільняться через низькі зарплати?

Завдяки таким провокативним запитанням діти розуміють, що простих рішень не буває.

• Зупинюся ще на декількох важливих кейсах, можливо, тригерних. Як комунікувати з підлітками, які не хочуть переходити на українську й далі спілкуються російською?

Подумаймо про причини, чому діти говорять російською.

• Вдома вони спілкуються російською, мама з татом говорять російською, тому що так їм зручніше.

А ще може бути певний протест, щоби показати свою незгоду. Тобто для мене, як українця, громадянина, це не нормально, але це нормально для людини, яка хоче протестувати.

З цією проблемою треба працювати так, як із “поза політикою”.

• Тобто не засуджувати.

Так, бо навпаки буде спротив, неповага та неможливість взаємодіяти.

Спершу треба взагалі не зважати на цей чинник і далі говорити українською, показуючи, що я люблю свою мову.

Наприклад, учні бачать, що до них на заняття прийшов нормальний чувак, який нічого не нав’язує, начебто безпечний, демонструє цікаві думки й прикольно говорить українською. Може так статися (і так стається), що частина дітей автоматично переходить із тобою на українську, щоби проявити повагу.

Друге – створити відповідне середовище. Викладачі в школі, звісно, спілкуються українською, добре взаємодіють з учнями та можуть вплітати цю проблему в різні теми й предмети.

У нашій школі був російськомовний хлопець, який на питання, чому говорить російською, казав, що його родина з росії, він любить Петербург, Толстого, Чехова, Лермонтова тощо. Через два роки навчання в школі хлопець перейшов на українську навіть у побуті. Для цього треба було два роки бути разом, взаємодіяти, спілкуватися.

Найбільшою краплею стало заняття, коли діти досліджувати свою родину й мали на мапі позначити, де жили їхні предки та звідки вони родом. Багато дітей позначило Далекий Схід росії, тому що чимало українців опинилися там через репресії.

Цей хлопчина розповів, що його прапрапрадід воював проти Наполеона, а за службу в армії отримав маєток в Україні. Частина родини була в росії, а далекий родич був українцем, просто служив у російській армії. Рік тому цей будинок знищила російська ракета. Хлопець, який усе життя думав, що він росіянин, згадавши історію свого прапрапрадіда, усвідомив, що насправді в нього більше козацьке коріння ніж російське.

Це нетиповий приклад, але він свідчить, що якщо системно працювати, не насильницьки показувати, що є насправді українським (не калина й жовто-блакитні кольори), а наводити як приклад нормальні історії, тоді навіть у такому радикальному випадку відбуваються зміни.

Тобто важливо створити нормальні умови співжиття, проявити внутрішнє терпіння і любов, яка є всередині тебе до українського. А діти із часом будуть це копіювати.

ПРО РОСІЙСЬКУ ПРОПАГАНДУ, ЕПАТАЖ ЗАХОПЛЕННЯМ ДИКТАТОРАМИ ТА ПОРАДИ КНИГ І ФІЛЬМІВ

• З іншого боку, русня на наших тимчасово окупованих територіях впроваджує насильницькі й агресивні способи асиміляції й переламування. Я внутрішньо намагаюся зрозуміти, яким мав би бути правильний підхід із нашого боку – гуманістичний, поступовий, ненасильницький, не пропагандистський? Водночас російські інструменти агресивної пропаганди дуже ефективні.

Ми до кінця не знаємо реальну успішність російських методів – що відбувається в головах наших дітей на ТОТ, як саме росіяни впливають на них у дитячих таборах через ідеологію. Я не бачу досліджень про те, що саме ці діти думають, наскільки вони травмовані та наскільки відчувають себе “русскими”.

По-друге, такі методи якраз показують, хто вони, а хто ми. Якщо ми почнемо діяти насильницькими методами, то чим відрізнятимемося від русні? Навіщо тоді взагалі боротися за українську державу та українську націю, якщо будемо поводитися як росіяни.

Крім цього, 95 % випускників нашої школи залишаються в Україні, зокрема, хлопці. Коли ми їх запитуємо про їхнє рішення, адже не секрет, що деяких хлопців-старшокласників перед досягненням 18 років батьки вивозять за кордон, щоб уберегти від служби в армії. Натомість наші підлітки кажуть, що як вони можуть у такий час покинути країну? Вони вважають це єдиним шансом у житті зробити історично важливі речі для України.

На питання, а що далі вони робитимуть для країни, крім навчання в університеті, половина каже, що хоче долучитися до війська. Від таких слів стає щемно.

Далі пояснюєш, що їм усього 17, є інші варіанти підтримки війська, наприклад, збір коштів. Але це ще раз показує, що не треба переламувати дітей насильницькими методами, краще дати їм можливість проявити власне суб’єктне рішення.

• Ще підлітки люблять епатувати й тестувати кордони. Нині деякі з них цікавляться біографіями різних диктаторів, розповідають про це жарти, надсилають наліпки.

Це захоплення – спроба шокувати дорослих, спроба щось дослідити? І як реагувати на це дорослим, тим же вчителям, якщо на уроці є час приділити увагу цьому питанню і якщо часу дуже мало, а реакція має бути швидкою?

Головне для дорослого, чуючи такі жарти, не робити дуже серйозне обличчя, бо це провокує підлітків далі копіювати диктаторів, повторювати якісь жести тощо.

Якщо жарти про диктаторів – це елемент епатажу, отже, вони в цьому бачать якусь крутість. Що можна зробити у відповідь:

• пожартувати;
• поговорити, а в чому крутість того чи того диктатора – у кількості смертей, у красивій формі?
• чим круті диктаторські режими, якщо вони вмерли через 10–20 років після свого виникнення?

Мені, наприклад, подобається демократичність Ботсвани, яка була закладена ще в їхньому племінному устрої. Демократія дала змогу вийти з колоніального режиму, наростити ВВП та позбутися статусу найбіднішої африканської країни. Чи знають щось підлітки про Ботсвану або Нельсона Манделу? Може, краще цим вражати інших?

• Чи міг би ти порадити документальні та художні фільми на основі історичних подій, які допоможуть підліткам у формуванні їхньої громадянської позиції?

💡 Ми з дітьми читаємо:

• “Два трактати про правління” Джона Лока;
• “Роздуми про першу декаду Тита Лівія” Макіавеллі (у книзі описано республіканський лад як ідеальний);
• твори Томаса Гоббса;
• “Етика автентичності” Чарльза Тейлора (у нього є класна ідея, що ми всі маємо власну автентичність, а один із її елементів базується на тому, що ми самі можемо визначити, що для нас є більш і менш важливим).

💡 З фільмів раджу:

• “Війна Чарлі Вілсона”, який показує, як працює будь-який парламент.

Його якраз можна дивитися під час обговорення роботи Верховної Ради та міністерств. Том Хенкс грає у фільмі голову комітету з оборони та безпеки, який зініціював постачання зброї до Афганістану під час вторгнення радянської армії. Ці постачання пов’язані з якимись махінаціями, які робив голова комітету, про якого ніхто не знав. Якщо ми зараз хочемо зрозуміти логіку дій наших західних партнерів, то треба розуміти, хто там є головами комітетів та як до них можна достукатися;

• “Вогнем і мечем” – допоможе дізнатися про певні історичні наративи та як нас бачать наші сусіди.

Загалом я люблю фільми та книги, у яких є маленький аспект, з якого можна розкрутити більшу історію.

• Тобто робота з підлітками потребує зусиль, терпіння, емпатії та включеності. Адже це молоді дорослі, які мають свою думку, можуть її обстоювати, обґрунтовувати, тож нам треба приходити до них з аргументами, вислуховувати їхні думки, давати відповіді й поступово разом рухатися, досліджуючи й занурюючись у ту чи ту тему. Інші методи не дуже працюють.

Я б ще додав, що треба ставити їм запитання, часом провокативні. Нехай шукають на них відповіді, які можуть бути неправильними. Бо якщо ми, дорослі, знаємо правильні відповіді й одразу їх озвучуємо підліткам, не даємо шансу самостійно до цих висновків дійти, це найгірше, що може з ними статися. Підліткам треба дати розуміння, що вони самі можуть знаходити щось важливе.

Текстову версію підготувала Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Титульне зображення: автор – pressmaster, stock.adobe.com

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Докладніше за посиланням.