Право на освіту: як вчителі зі Львова навчають онкохворих дітей у лікарні

25 років педагогічного стажу об’єднали вчительку української мови та літератури Оксану Коцюрубу та вчительку географії Ірину Синю. Після закінчення університету вони викладали у школах, а трохи згодом – у лікарні.

Пані Оксана та пані Ірина навчають дітей, які лікуються у Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі, що у Львові. Щороку через їхні уроки проходять близько 800 учнів.

Нині, якщо стан дитини дозволяє, батьки можуть написати заяву, аби дитина навчалася при лікарні. У положенні МОН йдеться, що за кожною лікарнею, де може бути потреба для організації навчання, закріплюється школа. Таке положення запрацювало в Україні із 2019 року.

До появи соціального проєкту “Право на освіту” у 2017 році та державного положення у 2019-му пані Ірина та пані Оксана навіть не думали, що досі навчатись при лікарнях можна було тільки у Львові. Кажуть, просто робили свою роботу і були впевнені, що така система працює по всій Україні. Ще в 1991 році “Вчительський осередок при лікарні” у Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі ініціювали батьки.

Журналістка “Нової української школи” поговорила із вчительками про те, як вони працюють, чи ставлять оцінки, чого вчаться в дітей та чи звикають до них.

НЕ УЧНІ ЙДУТЬ ДО ШКОЛИ, А ШКОЛА – ДО УЧНІВ

Пані Оксана та пані Ірина займаються з дітьми індивідуально. Це вимога Західноукраїнського медичного центру. Діти тут лікуються у відділеннях гематології, хірургії, педіатрії, неврології та онкології і переважно мають тяжкі захворювання. Натомість, в “ОХМАТДИТі” вчителі займаються також із класами-комплектами – дітьми, об’єднаними у групи.

Якщо вчителі отримують запит від батьків та дозвіл лікарів, то вже з третього дня лікування можуть працювати з дитиною. Урок триває від 30-45 хвилин, залежно від стану учня. Пані Оксана каже, що діти часто просять працювати з учителями довше. Це допомагає їм відволіктися від хвороби. У такому разі дітям не відмовляють.

“А буває таке: дитина після хіміотерапії чи погано почувається, і ти з нею не можеш працювати. Тоді урок зводиться до розпитувань, бесід. Ми вже призвичаїлися так проводити заняття, що коли говоримо про банальні речі, поміж тим навчаємо. Я зловила себе на тому, що просто розмовляла з дитиною, а потім кажу: а скільки звуків у слові “здоров’я”? Дитина розслаблена, але акцентує на цьому запитанні увагу і включається в тему”, – каже Оксана Коцюруба.

Право на освіту: як вчителі зі Львова навчають онкохворих дітей у лікарні

Оксана Коцюруба

У лікарнях діти навчаються за інваріантною частиною програми. Тобто вивчають обов’язкові для всіх українських шкіл предмети. Кількість годин менша, бо навчання індивідуальне, а значить учитель має змогу приділити більше часу одній дитині.

Кожен учитель, який викладає конкретний предмет, має власний час для навчання. Себто навчання відбувається за таким самим принципом, як у школі, тільки не учні йдуть до школи, а школа “йде” до учнів.

Педагоги розповідають, що молодшим учням подобається вчитись, слухаючи, що викладають старшим – і навпаки. Скажімо, є двоє дітей у палаті: 11-й і 9-й класи. Коли пані Оксана працює з 9-м, 11-й клас повторює матеріал, включається у процес, щось виправляє.

“Батьки кажуть, що поки діти навчаються, вони морально відпочивають. Хоча ми даємо їм завдання, коли йдемо. Більшість дітей просять більше завдань. У школі ми такого точно не почуємо. А ще запитують, коли ми прийдемо наступного разу. Нас чекають. Це дуже вдячна робота”, – ділиться вчителька української мови та літератури.

Після закінчення лікування дитина отримує довідку про успішність, що дозволяє зарахувати пройдене в лікарні навчання в тій школі, де дитина безпосередньо навчається. Довідка містить інформацію про результати навчання, тобто оцінки з кожного предмету, та опис матеріалу, який дитина пройшла, щоб школа зорієнтувалась, як краще підтримати дитину, яка повернулась.

“Ми не ставимо за мету зробити з дітей, які лежать у лікарні, нобелівських лауреатів і навчити їх бездоганно. Ми підтримуємо рівень і допомагаємо дітям переключитись. Бо яка б не була комфортна лікарня, це однаково лікарня”, – пояснює пані Оксана.

Учителі мають досвід, коли діти, які навчались у лікарні, повертаючись до школи, навчались нарівні з однокласниками. Кажуть, підтримують контакт із батьками, діти яких вилікувались. Були й 11-класники, які готувались до ЗНО в лікарні – і успішно його склали.

“Це реально. Діти бачать перед собою мету – їхня мета завжди дуже чітка – і йдуть до неї наполегливо, – говорить Оксана Коцюруба. – А паралельно відбувається лікування. Воно, може, через те і успішніше, що відсувається на задній план”.

“НЕМОЖЛИВО ЗВИКНУТИ, ЩО ДИТИНИ БІЛЬШЕ НЕМАЄ В ПАЛАТІ”

Педагоги зізнаються, що звикли і до того, що під час навчання треба перемкнути крапельницю, і до того, що може зайти лікар. А ще впевнені: важливо, що лікарі співпрацюють і підтримують учителів та їхні ідеї.

Ірина Синя

“Єдине, до чого неможливо звикнути,– що ти прийдеш, а дитині погано. Таке буває часто. Коли я починала працювати, то кілька разів приходила на урок,а дитини вже не було у палаті. Я довгий час з цим не справлялась і дотепер хвилююсь”,– каже пані Ірина.

Вчительки кажуть, що неможливо не звикнути до дітей і в школі, але в лікарні формується більше, ніж звичка. Натомість, педагоги стають частиною дитячого життя, яке замикається в палаті.

“Я вчора йду додому, а тато мені каже: “Дочка так любить, коли ви приходите”. Нам радіють і діти, і батьки, і лікарі”,– каже Ірина Синя.

Пані Ірина зізнається: коли заходить до палати, замість “Добрий день” каже “Привіт, як справи?”. Під час розмови чи перегляду фільму учні навчаються, часом використовують інтернет, щоб знайти цікаву інформацію до важкої теми. Бувають і такі завдання: знайти 5-6 тез із теми, які, на твою думку, будуть корисними в житті.

У лікарні також є журнал, куди вчителі ставлять оцінки. Шкільна “7” – це лікарняні “9” чи “10”. А ще тут не пишуть контрольні роботи. Справа в тому, що вимоги до дітей, які перебувають на тривалому лікуванні, не можуть бути завищеними.

ДІТИ В ЛІКАРНЯХ ПИШУТЬ ВАЖКІ ТВОРИ

“Часом ми затримуємося в дітей, бо вони дуже творчі. Тобто те, до чого треба стимулювати у школі, у лікарнях діти роблять самі. За інструкцією часові рамки є, але ми ж бачимо, втомили дитину чи ні”,– каже вчителька української мови та літератури.

А ще пані Оксана говорить, що зазвичай діти в лікарнях пишуть важкі твори. Есеї – це часто їхні історії. Вони розповідають їх від імені когось або ховають хвороби за монстрами. Але їхні твори завжди закінчуються добре.

“Вони оптимісти, і від них можна цього повчитись. До речі, я вважаю, що твір завжди написаний добре. Інша справа – грамотність. А зміст – завжди добрий, бо це погляд дитини. Я про це і в школі кажу”.

Щодо батьків – буває так, що вони присутні на уроках з дітьми. Оксана Коцюруба каже, що їхня улюблена тема – наголоси. А ще колеги розповідали, що батьки люблять біологію, бо сучасна програма інакша від тієї, що була в них. Або ж – теми, які стосуються економічних питань.

“А буває й таке, що батьки кажуть навпаки: “О, добре, що ви є, поки ви працюватимете, ми можемо вирішити свої питання за межами лікарні”. Це теж добре, бо є довіра до вчителя”,– каже вчителька географії.

Часто вчителі пропонують дітям обрати тему уроку на замовлення – про що б ті хотіли дізнатись.

ПСИХОЛОГИ – ДЛЯ БАТЬКІВ, КЛОУНИ – ДЛЯ ДІТЕЙ

Вчительки викладають не тільки в лікарнях. Основне місце роботи пані Оксани – 98-ма школа у Львові, а пані Ірини – Інститут післядипломної освіти, куди вона пішла після директорства у НВК “Школа-садок “Софія”. Вчительки спробували бути й чиновницями, але з часом повернулися до дітей.

“Це неважко фізично. Хоча ми розуміємо, що не кожен учитель піде працювати до онкохворих дітей. Це психологічно важко, і вчитель має зробити вибір. Бо вчитель у лікарні все пропускає через себе. А якщо не пропускає, то, напевно, немає сенсу тут вчителювати”, – каже пані Оксана.

Право на освіту: як вчителі зі Львова навчають онкохворих дітей у лікарні

Вчителі кажуть, що важкі історії дитячих хвороб долають разом, учительським колективом

Жінка й сама має історію хвороби – близько 8-ми років тому їй поставили діагноз “Остеобластопластома”. Пані Оксана перенесла операцію та має протез у нозі. Іноді розповідає власну історію дітям, щоб показати, що все можливо.

“Коли я ділюся з ними своєю історією, то стаю своєю серед них. Я навіть сміюся, що ми родичі за прооперованим органом. І вони, дивлячись на мене, розуміють, що хворобу можна подолати”,– каже Оксана Коцюруба.

Вчителі кажуть, що важкі історії дитячих хвороб долають разом, учительським колективом. Вони допомагають одне одному, зустрічаються, спілкуються, часом плачуть разом. Це допомагає, бо доводиться бути і психологами для батьків, і аніматорами – для дітей. Втім, від жодної з ролей вчителі не відмовляються.

А ще, кажуть, що пам’ятають погляди чи не всіх їхніх учнів.

“Незалежно від віку, у них дуже глибокі погляди. Розумієте, вони рано подорослішали”, – завершує розмову пані Ірина.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Усі фото авторки тексту

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.

Підписуйтесь на наші Facebook та Viber

Матеріали за темою

Обговорення

Розділ створено за підтримки Програмної ініціативи “Демократична практика” Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.