Шкільне життя в окупації: розповідь учителя, який відмовився викладати за чужинськими програмами

Селище Шевченкове (Куп’янський район Харківської області) опинилося в окупації чи не в перші дні війни. Та всі діти закінчили навчальний рік за українськими програмами, випускники отримали свідоцтва, а майже всі вчителі категорично відмовилися співпрацювати з чужинцями. Три з одинадцяти шкіл громади зруйновано під час воєнних дій, але після звільнення населеного пункту в середині вересня навчання поступово відновлюється.

Про те, з чим довелося зіштовхнутися освітянам регіону та як вони змогли обійти заборони окупантів викладати українські програми, в інтерв’ю розповів заступник директора одного з ліцеїв Шевченківської громади Ігор Андрієнков.

ЗБЕРЕГТИ ЗВ’ЯЗОК ІЗ ДІТЬМИ СТАЛО ВАЖЛИВІШЕ ЗА НАВЧАННЯ

23 лютого в ліцеї, у якому працює Ігор Андрієнков, проводили тренувальну евакуацію. Але вже ранком наступного дня працівники школи, як і всі українці, були розгублені, бо до кінця не вірили, що цей жах можливий. Два наступні дні навчання відбувалися дистанційно, хоч це й було складно, каже заступник директора. А потім розпочалися канікули, що дало змогу й педагогам, і батькам, і дітям трошки прийти до тями та продумати, що робити далі.

Територію, на якій розташована школа, окупували вже наприкінці лютого. Проте ліцей зміг завершити навчальний рік дистанційно за українськими програмами: весь цей час селище вважалося прифронтовою територією, тому окупанти довго не могли створити тут свою комендатуру. Вона з’явилася лише в травні, коли навчальний рік майже завершився.

“Найскладнішими були квітень та початок травня, коли практично не було світла, – згадує Ігор Андрієнков. – І тоді найважливішим стало не саме навчання, а збереження комунікації з дітьми. Ми використовували мобільний зв’язок, домовлялися з учнями про відносно безпечні місця для зустрічей, щоби передавати навчальні матеріали та просто спілкуватися”.

Коли перебоїв з електроенергією не було, уроки проводили і в асинхронному, і в синхронному режимах. Учителі більше уваги приділяли психологічному мікроклімату та комунікації з дітьми. Обов’язково до кожного уроку додавали елементи національно-патріотичного виховання.

“Але морально було важко й дітям, і дорослим. Постійні обшуки будинків, військові окупанти на вулиці. Але ми, безумовно, розуміли, що маємо виконувати свою роботу, і найперше – допомогти дітям закінчити навчальний рік”.

До онлайн-занять долучалися майже всі діти, навіть ті, яким удалося виїхати на підконтрольні території. За словами Ігоря, вони хотіли закінчити навчальний рік разом зі своїми класами. Усі випускники громади отримали українські свідоцтва. Видавали їх на підконтрольній території тим, хто змогли виїхати.

“Ми були постійно на зв’язку й допомагали дітям якнайшвидше вирішити це питання для вступу в українські виші. Ті, хто не лишалися тут, отримали копії свідоцтв поштою, а оригінали отримали або отримають за першої ж нагоди”, – пояснює вчитель.

Фото: Шевченкове після окупації, автор – dmitriy.ozhgihin, Depositphotos

ПРОПАГАНДИСТСЬКІ ЗУСТРІЧІ, ЯКІ НЕ СПРАЦЮВАЛИ

Уже в червні окупаційна влада взялася вимагати від закладів освіти вже з наступного навчального року викладати за російськими навчальними програмами. Працівникам відділу освіти та вчителям почали погрожувати. Проте, за словами Ігоря Андрієнкова, згоди переходити на чужинецькі навчальні програми були поодинокими.

“Ба більше, що до червня наша громада лишалася однією з небагатьох у регіоні, де вчителі продовжували отримувати заробітну плату й завдяки цьому могли триматися більш упевнено”, – припускає заступник директора.

Працівників освіти, вчительство та адміністрації шкіл почали викликати на зустрічі з окупаційною владою, на яких упродовж кількох годин проводили “роз’яснювальну роботу”.

“Ми були змушені вислуховувати пропагандистські заклики до співпраці. Проте на той момент примусово працювати за новими умовами від нас не вимагали. Хоча за дверима стояли озброєні охоронці. Та більш імовірно, їхнім завданням було охороняти тих пропагандистів, що з нами розмовляли”.

Ким насправді були ті люди і який вони мали стосунок до освіти, важко сказати. За словами вчителя, вони лише назвали свої імена та наголошували, що займаються питаннями освіти, медицини та церкви.

Освітянам також запропонували зібрати згоди вчителів та дітей працювати й навчатися на умовах окупантів, а випускникам – отримати свідоцтва російського зразка.

“Жоден із присутніх керівників на цих “зустрічах” не погодився – ми всі написали відмови від співпраці, зазначили, що ні вчителі, ні діти не будуть вчитися за російськими програмами. Ми сподівалися, що на цьому все й закінчиться”.

АБИ НАБРАТИ ДІТЕЙ, ДЕЯКІ ВЧИТЕЛІ ПОГРОЖУВАЛИ ШТРАФАМИ БАТЬКАМ

Утім, з нового навчального року окупаційній владі вдалося відкрити дві школи з одинадцяти, які до війни працювали в громаді. Загалом у приблизно 300 вчителів працюють у всіх цих школах.

“Болюче питання, але знайшлися педагоги, які з тих чи інших причин погодилися працювати. Проте їх виявилося не так багато, усього приблизно 20, – розповідає вчитель. – На моє глибоке переконання, якби не знайшлося буквально кілька аж надто амбітних учителів, яким запропонували очолити ці школи, то проєкт із насадження чужого навчального процесу не вдався б узагалі. Адже, на щастя, на той час педагогів у нас не змушували працювати на нову владу”.

Отож, ці дві школи, фактично, працювали “для галочки”, бо сформувати повністю педколективи не вдалося. Діти розповідали, що частину предметів просто не викладали: наприклад, замість математики проводили фізкультуру, бо вчителя математики в школі не було тощо.

“Тому вся ця історія була скоріше для того, аби нова “влада” могла написати звіти своїм керівникам про запуск навчання”, – каже Ігор.

Пізніше вчителі цих шкіл почали ходити до батьків і, відповідно до отриманого завдання, погрожувати штрафними санкціями аж до позбавлення батьківських прав, якщо вони не віддаватимуть дітей до шкіл. За словами Ігоря, це не були масові походи по домівках, але вчительки знали, до яких родин заходити, щоби підняти хвилю паніки серед батьків.

Вчитель каже, що в документах та звітах шкіл, які таки запрацювали, зазначалося про чи не повну заповненість учнями.

“Хоча пізніше я бачив реальні списки учнів – їх також було небагато”, – запевняє Ігор.

Тим не менш, були батьки, які віддали дітей до русифікованих шкіл. Хтось побоявся штрафних санкцій, а декотрі спокусилися на обіцяні гроші, якщо їхні діти ходитимуть до школи. Були й діти, які просилися до шкіл лише тому, що туди пішли їхні друзі, а спілкування з однолітками не вистачало. Тож деякі батьки відпускали дітей, але за умови, що вони навчатимуться дистанційно і в школі на підконтрольній території.

“На початку вересня окупанти також змусили інтернет-провайдера припинити надавати послуги, щоби діти не мали змоги навчатися дистанційно в закладах освіти України”, – каже Андрієнков.

ЯК ГРОМАДА ГОТУЄТЬСЯ ДО ПОВЕРНЕННЯ НАВЧАННЯ

Учителів, які відмовилися співпрацювати з окупантами, ті, на щастя, не звільняли. Після деокупації на початку вересня постало питання щодо вчителів, які пішли на умови російської влади. Здебільшого вони звільнилися за власним бажанням, проте слідчим органам є ще над чим працювати, упевнений Ігор.

“З тими людьми, які працювали на окупаційну владу, спочатку призупинили трудові відносини. Потім керівництво закладів звільнило їх, адже ми розуміємо, що допускати їх до роботи з дітьми не можемо”, – пояснює Ігор Андрієнков.

З одинадцяти шкіл громади від воєнних дій постраждали три. Одна, що була розташована майже на лінії фронту, не підлягає відновленню. У другій – зруйновані дах і вікна від ударів градами. Третя зазнала руйнувань уже на початку вересня, коли окупанти відступали. Обсяги руйнувань ще оцінюють, але, схоже, що його теж не відновлять найближчим часом, каже Андрієнков.

Навчальний рік у Шевченківській громаді поки не розпочався (розмова відбулася в середині жовтня, – ред.), адже педагоги можуть проводити лише дистанційне навчання, а доволі тривалий час тут не було світла через пошкодження електромережі.

Проте стабільне електропостачання поступово відновлюють, тож невдовзі вчителі сподіваються відновити навчання.

Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”

Титульне фото: Шевченкове після окупації, автор – dmitriy.ozhgihin, Depositphotos

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. “Фонд Фрідріха Науманна за Свободу” – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за покликанням.