Школа, в яку тягнуться діти: тут є сучасний стадіон, сонячні батареї та відеоспостереження

При вході до Львівської середньої загальноосвітньої школи №68 висять ватмани із написом “Угода” та відбитками дитячих долонь.

“Першокласники зобов’язані бути чемними, дружніми та старанними учнями”, – обіцяють написи. На початку навчального року угоди уклали одинадцятий клас із першим. Таку ініціативу замість формальної лінійки втілив шкільний парламент, що складається з 8-10 класів.

“Останнім часом ми запрошуємо на педради наш парламент, аби обговорити шкільні питання. Діти задоволені, що їхню думку сприймають на рівні з учителями. І школа стає ефективнішою”, – пояснює директор школи Павло Гнус.

Парламент тут почався з того, що учні збирали кошти та потрібні речі для військового госпіталю. Також вони влаштовують квести та ігри для всієї школи. Наприклад, старші класи приходили до молодших у костюмах світлофора і розповідали про поведінку на дорозі від його імені. Напередодні свята Андрія влаштовували вечорниці, а на Великдень разом розфарбовували писанки.

Молодша ж школа славиться подорожами та походами до театрів і кіно. Традиційно їздять у Хотин, Кам’янець-Подільський, Колодяжне, Луцьк. Виходи за межі школи інтегрують в уроки. Як-от збираються на фільм “Заборона”, щоб обговорити життя Стуса.

“Апетит приходить під час їжі, а бажання подорожувати – під час поїздок. Тому останнього разу учні їздили на Закарпаття. Вони виїжджають ще більше від нас”, – сміється пан Павло.

Вчителі запрошують із собою кількох батьків. Це обов’язкова умова. Ще одна – після сеансу чи поїздки обговорити побачене, аби інформація точно запам’яталась.

“За початкову школу діти стільки разів кудись ходять і їздять, що батьки цього не зроблять, бо просто не мають часу. Хоча сам часто не сплю, коли вони подорожують. Я спокійний, коли телефонують мені ввечері неділі і кажуть, що приїхали до Львова”, – розповідає директор.

Коли діти їздять за межі міста, школа просить дозволи в батьків і домовляється з фірмою-оператором, яка може досконало організувати поїздку. Це відбувається за кошти кожного, хто хоче поїхати. Якщо їдуть не всі, то, до прикладу, два четвертих класи збираються докупи і мають уроки за розкладом.

ПРО СТАДІОН ТА ВІДЕОСПОСТЕРЕЖЕННЯ

У кабінеті директора спостерігаємо за тим, що відбувається на території школи. Усе видно через встановлені камери – перший проект громадського бюджету. Його допомагали оформлювати батьки. Вони ж залучили безліч людей до голосування.

Кабінет директора

“Ми знали тоді, що з міського бюджету нам виділять 6 мільйонів на новий стадіон. Знали, що він буде гарним і його можна швидко знищити. Тому написали проект на 160 тисяч, щоб слідкувати, що відбувається у дворі школи. Але ми навіть не думали, що камери допомагатимуть у всьому”, – каже пан Павло.

Директор показує нам недільне відео, коли територія школи зачинена. Кілька підлітків перелазять через паркан і сідають під тенісний стіл. Там діти щось підпалюють, швидко гасять, але залишають обгорілу пляму на штучному покритті. Винних вдалося швидко ідентифікувати, викликати батьків та поліцію.

Тож пан Павло радить школам встановлювати систему відеоспостереження.

“Ми розробили положення і правила внутрішнього розпорядку. За цими документами, у випадку чогось, відео може бути доказом в суді. Це трохи давить на дітей психологічно, але в них рідше виникає бажання зробити щось погане”, – пояснює директор.

Однак, тут планують найняти сторожів, аби ті спостерігали за школою в нічний час і на вихідних, а ще – відчиняли територію для мешканців району. Вони, говорить, мають право сюди приходити, коли забажають, бо це громадський проект.

Стадіон вирізняється і від решти території школи, і від шкільних стадіонів загалом. Тут є кілька секцій: баскетбольна, волейбольна, футбольна і тенісна. Вони відділені сіткою, аби гравці не заважали одне одному. Штучне покриття – яскраво-зелене і м’яке. Спостерігаємо, як на лавочках біля стадіону 11 клас грає на гітарі.

За словами директора, діти дуже люблять проводити тут час. У школі зробили всі перерви по 10 хвилин і одну – 30. Тому, поки є погода, діти можуть гратися надворі.

“Учні справді проводять ці півгодини на стадіоні й, коли втомлюються там, не ганяють школою. Бачите, ті в теніс грають, ті стрибають, ті – у футбол”, – показує на камери пан Павло.

Директор розповідає, що учні після школи знову прибігають сюди, й зізнається, що мріє влаштувати футбольний турнір між учнями та вчителями. Але напарник – тільки вчитель праці.

ПРО СОНЯЧНІ БАТАРЕЇ

З міського бюджету школа отримала й гроші на сонячну електростанцію. У 2018 році на даху встановили 148 фотоелектричних модулів за 1,168 мільйона гривень. Однак директор чекає на технічну та дозвільну документацію, аби запустити процес.

Фото: Роман Балук

“Ми платимо близько 50 тисяч на рік за світло. А так могли б збільшити бюджет школи, заробляти близько 200 тисяч на рік і облаштувати тут інші речі”, – пояснює директор.

Станція мережева – дозволяє виробляти 40 кВт на годину.  Найкращий варіант – здати в оренду фірмі, яка встановлювала систему. Компанія щомісяця може забирати собі відсоток за обслуговування і перераховувати якусь суму на рахунок школи.

Напис біля входу до кабінету директора

Також є варіант, що залишкову енергію купуватиме Львівобленерго. Мета – показати іншим, що на цьому можна заробляти гроші для школи.

“Люди з інших шкіл і міст мені телефонують і запитують, як це працює. Я сподіваюсь, скоро зможу їм пояснити і допомогти. Уявіть, колись школи здавали макулатуру, а тепер ставлять сонячні батареї”.

Павло Гнус впевнений: якщо директор хоче знайти гроші для школи, то знайде. Для цього, каже, керівники мусять працювати із бюджетом школи, розуміти пріоритети, слідкувати за всеможливими конкурсами та грантами, писати проекти, часом навіть напрошуватись до спонсорів та розмовляти з депутатами.

директор школи Павло Гнус

А ще – бути хорошими вчителями. Наприклад, учні пана Павла, яких він принципово не називає колишніми, привезли 20 нових моніторів для школи та пластикові сміттєві баки.

Також у школи є власна бухгалтерія та рахунок, куди батьки добровільно можуть надсилати гроші. До прикладу, на зібрані кошти минулоріч змінили вікна біля сходів. На Раді школи разом з батьками вирішили надсилати на рахунок 100 гривень на рік, якщо є можливість. За словами пана Павла, це невеликі гроші для батьків, але впевненість для школи. Мовляв, якщо щось станеться, це можна буде швидко вирішити.

Між іншим, на Раді школи, де присутні і батьки, і вчителі, і директор, у 68-й школі обговорюють шкільні проблеми та складають стратегію розвитку школи. Нещодавно рада вирішила, що в пріоритеті – зробити ремонт у їдальні. Бо їдальня тут – відділений перегородкою коридор.

ІЗ АРМІЇ – В УЧИТЕЛІ

Під час розповіді про сонячну електростанцію Павло розписує нам суми на папері. Розуміємо, що він – або вчитель математики, або економіки.

Директор каже, що історію, як він став вчителем, люблять слухати учні. Вона про те, що життя змінюється. Але треба випробовувати себе і самому вносити в нього корективи.

На посаді директора Павло вже 12 років. А вчителює з 5 курсу, себто з 1993 року. Стати вчителем чоловікові вдалося не одразу. Він хотів цього з дитинства, але не вступив на географічний факультет після закінчення школи. Тому пішов служити на Далекий Схід.

Коли повернувся, знову пішов на підготовче до географічного факультету – і зміг вступити. З 5 курсу пан Павло працював у 77-й школі. Деякий час також був інструктором з гірського туризму.

“А потім у бізнес-школі “777” мені запропонували викладати економіку. Бо в університеті я її теж вивчав. Я пішов на курси з економіки, стажувався в Англії за програмою “Ділова активність”, потім – у США і Польщі”.

Тепер директор не викладає, хоча ще недавно мав кілька годин економіки.

Зізнається, що завдяки армії у нього сформувались засадничі принципи, які допомагають керувати. Йдеться про те, що людям треба вказувати не тільки на плюси, але й на мінуси. Втім, каже, помітив: людина, яку похвалили двічі, краще виконує свою роботу.

“Є речі, які директор має вирахувати наперед, аби вони не сталися. Це моя робота. Тому, можливо, я часом підкидаю ложку дьогтю. Але якщо сварю, то пояснюю, що це як із календарем. Перевертаємо сторінку, робимо висновки і йдемо в наступний день”, – пояснює пан Павло.

Ми йдемо школою і другокласники подають директорові руку. Він з усіма вітається, як із дорослими, і пригадує:

“Була в мене учениця, яка, поки не виросла, приходила до мого кабінету, і я мусив їй шнурки зашнурувати або куртку застібнути. Чомусь любила, коли тільки я це роблю”.

ПРО МУЗИКУ НА ПЕРЕРВАХ ТА ВИСАДЖУВАННЯ ДЕРЕВ

Кількість дітей у школі стрімко зростає. Цьогоріч у школі планували два перших класи, а вийшло три. Тому організували ще один кабінет. Нині тут навчаються 684 учні.

На замовлення шкільного парламенту довелося реогранізувати ще один простір. Пан Павло показує нам майбутній коворкінг, де зараз працюють ремонтники. Тут шкільний парламент хоче зробити кімнату з пуфами, розетками і картинами.

Після дзвінка на перерву з верхнього поверху долинає музика. Запитую, чи її вмикає школа:

“Учні самі приносять колонку і вмикають. Ми тільки слідкуємо, щоб це було не одночасно”, – пояснює директор.

Також на перерві тут можна пограти на піаніно. Дзвінки – тільки для старшої школи. Молодші класи працюють без дзвінків. Зокрема, перші-другі класи навчаються за принципом школи повного дня. До прикладу, вони мають 5 уроків на день, але заняття вчителі розтягують з 8:30 до 15:30. Міськрада щодня додає 3 години вчителеві, які відповідно оплачуються.

Загалом, учитель сам організовує навчальний день. До прикладу, його почали з української мови. Вчитель бачить, що після 20 хвилин заняття діти втомились, тому може зробити перерву і продовжити математикою. А потім годину погратися на стадіоні.

Заходимо до другого класу. Дізнаємось, що п’ятеро учнів хочуть бути журналістами. Домовляємось зустрітись, коли вони підростуть.

Директор запитує, що діти роблять на пуфах позаду парт.

“Товчемось”, – вигукує один з учнів.

Усі сміються і ствердно кивають. А ми роздивляємось фото в кабінеті, на яких школярі садять туї на території школи.

“На місці стадіону були яблуні. Я постійно спостерігав, що біля них відбувається: діти любили висіти на гілках і кидатись яблуками. Тому виникла ідея висадити інші дерева. Ми вирішили зробити це разом. Це ж наша школа“, – розповідає директор.

На дверях одного з кабінетів помічаємо колаж зі світлин тих, хто тут навчається. А на стіні намальований знак соцмережі “Інстаграм” і нікнейми випускників школи, які захотіли залишити їх тут на пам’ять.

“Знаєте, хотів похвалитися, що вперше не отримав на свято першого дзвоника ні цукерок, ні пляшки, ні квітів. Це – досягнення, – завершує директор. – А ще 7 років тому я кинув курити. Бо діти часто мені говорили: а чому вам можна, а нам ні? От вони і стали моїм стимулом, щоб не можна було нікому. Я їм дуже вдячний”.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Усі фото: М&М Photography

Матеріал також доступний на УП.Життя

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за посиланням.

Підписуйтесь на наші Facebook та Viber