“Школу оточили 20 російських військових, а на мене направили автомати”: історія директорки з Куп’янська-Вузлового

Селище Куп’янськ-Вузловий, що на Харківщині, росіяни тимчасово окупували наприкінці лютого. Населений пункт мав стратегічне значення для ворога, адже там розташовано великий залізничний вузол. Через нього окупанти постачали озброєння своїм підрозділам.

Зачистку селища від “українських нацистів” росіяни розпочали наприкінці березня, тоді ж взялися і до ретельних обшуків приватних домівок та адміністративних будівель.

Два рази російські військові навідувались і до місцевої Куп’янської гімназії № 7. Директорці закладу Олені Глущенко пропонували викладати за російськими навчальними програмами. Попри допити та загрозу життю, жінка відмовилася співпрацювати з окупантами та написала заяву на звільнення.

У статті “Нової української школи” читайте про таке:

• як російські військові обшукували Куп’янську гімназію № 7;
• що робили з українськими підручниками;
• як вчителі комунікували з учнями під час окупації;
• скільки директорів місцевих шкіл пішли на співпрацю з ворогом.

Про ці та інші факти щодо життя освітян під тимчасовою окупацією Куп’янська-Вузлового, який ЗСУ звільнили 27 вересня 2022 року, Олена Глущено розповіла в інтерв’ю “Новій українській школі”.

30 РОКІВ РОБОТИ У ШКОЛІ ЗАКІНЧИЛИСЬ ІЗ ПРИХОДОМ РОСІЯН

Куп’янській гімназії № 7 Олена Глущенко присвятила 30 років свого життя. Працювати в закладі вона почала одразу після закінчення педагогічного інституту. Згодом жінка почала викладати фізику і з часом стала директоркою гімназії, у якій до 24 лютого навчалось 250 дітей (разом із вихованцями дитсадка). Олена каже, що в можливість повномасштабного вторгнення не вірила до останнього.

Уже 24 лютого об 11:00 російська армія почала бомбардувати мости навколо Куп’янська-Вузлового. Фактично одразу росіяни окупували сусіднє місто Куп’янськ.

“Куп’янськ-Вузловий є передмістям Куп’янська й розташований приблизно за 9 км від нього. Наприкінці лютого росіяни зайшли в Куп’янськ, а через наше селище просто проїхали. До мене телефонували стривожені батьки. Я намагалася їх заспокоїти, хоча в самої всередині все тремтіло. Казала батькам, що найголовніше – це їхнє життя і життя дітей. Звісно, що тоді учні не пішли на навчання”, – ділиться спогадами директорка.

24 лютого ударною хвилею в гімназії повибивало вікна та двері. Олені почали надсилати фото пошкодженої будівлі, тож вона вирішила попри обстріли йти її “рятувати”.

“Було боляче дивитися на такий вигляд гімназії, у яку ми з колективом вкладали всю душу. Тож я із чоловіком вирішила знайти в магазині плівку й нею позакривати вибиті вікна і двері. Адже тоді був мороз до -15 градусів і вся система опалення могла швидко перемерзнути. Лише на третю добу змогли купити плівку, до цього всі магазини були зачинені. Пам’ятаю, ми із чоловіком, дорогою до гімназії одразу приглядали місця, де можна впасти, сховатися на випадок обстрілів”, – розповіла Олена Глущенко.

Тоді ж директорка відчинила двері підвалу для людей, яким не було де ховатися від обстрілів. Шкільну документацію сховали в сейф, а трудові книжки здебільшого працівники забрали самостійно.

За словами Олени, приблизно за тиждень у селищі стало порівняно тихо, а окупантів, за винятком поодинокої техніки, люди не бачили до кінця березня. До того часу місцеві ще навіть мали український зв’язок та інтернет.

Уже наприкінці березня російські військові почали зачистку селища. Вони шукали “нацистів” у приватних будинках, навідалися також і до Куп’янської гімназії № 7.

ОБШУКИ ГІМНАЗІЇ РОСІЙСЬКИМИ ВІЙСЬКОВИМИ

Перша зустріч росіян з Оленою Глущенко відбулась у школі наприкінці березня. “Пам’ятаю, тоді в гімназії була я із чоловіком, він не хотів відпускати мене одну, і ще двоє техпрацівників. Пам’ятаю, що тоді усміхалася, був піднесений настрій. Вірила, що скоро все закінчиться, адже йшли якісь перемовини. А потім я побачила колону російської техніки… Вони зачищали територію, заходили з обшуками до всіх приватних будинків і питали, чи не переховуються там “нацисти”. Потім два БТР-и заїхали на подвір’я гімназії. 20 озброєних окупантів разом із собаками оточили будівлю по периметру, п’ятеро зайшло всередину. А далі відбувся діалог, який я запам’ятаю на все життя:

– Ми представители власти.

– Якої влади?

– Российской власти. Мы предлагаем помощь и сотрудничество.

Тоді я відповіла, що я громадянка України й співпрацювати буду лише з українською владою,

– розповіла директорка. За її словами, окупанти були здивовані з таких слів, але нічого не відповіли. Їх цікавило, чи є в приміщенні зброя та українські військові. Звісно, цього в закладі не було. Потім під прицілом автомата Олену повели до підвалу гімназії.

“Двері туди були зачинені, ключів у мене не було. Вони вибили двері й, наставивши на мене автомат, сказали заходити туди. Я сказала, щоб опустили автомати й тоді я зайду. Вони послухали. Потім мене питали, хто тут переховувався. Я відповіла, що то були місцеві, які ховалися від обстрілів. Військові заглянули у всі кімнати підвалу, де були роздягальні для учнів і блоки із мийними засобами. Усі шафи окупанти теж позламували й ретельно обшукали. Мене, на щастя, не чіпали, хоча я вже думала, що будуть катувати. Було дуже страшно”, – згадує директорка.

Після обшуків у підвалі російські військові почали обшукувати кабінети гімназії. Уважно роздивлялися в коридорі українську символіку та стелу пам’яті героїв АТО. Потім зайшли до музею, де була експозиція з Другої світової війни й фотографії учасників АТО.

“Вони мене перепитали, чи я точно директорка школи, бо, мовляв, чому мене немає на цих фотографіях. Вони, мабуть, подумали, що це фотографії вчителів школи”, – розповіла директорка. Нічого не знайшовши, окупанти покинули приміщення гімназії. Так завершилася перша зустріч директори з окупантами.

ЯК ВІДБУВАЛОСЯ НАВЧАННЯ У ГІМНАЗІЇ З МОМЕНТУ ОКУПАЦІЇ

За словами Олени Глущенко, після 24 лютого два тижні в закладі були канікули. Це дало змогу вчителям та учням не ходити до школи, щоб не наражати себе на небезпеку та трохи прийти до тями.

“Але коли канікули закінчились, місцева влада колаборантів із Куп’янська сказала відчиняти школи й розпочинати навчання. Звісно, ніхто з батьків не пускав своїх дітей до шкіл. Усі були настільки налякані, що понад місяць ховалися в підвалах, хоча тоді селище вже не обстрілювали. Але колони російської техніки, які раз по раз проїжджали через вулиці, нас дуже жахали”, – ділиться Олена.

Допоки в місті був український зв’язок, то вчителі намагалися проводити дистанційне навчання за українськими програмами. Але вже наприкінці березня зв’язок зник. За словами директорки, це був один із найважчих моментів, адже з українських новин місцеві отримували підтримку.

“Без правдивої інформації, коли ти постійно чуєш від росіян, що України вже нема, було важко жити. Людей переконували, що Україна капітулювала, що лише російська влада може допомогти нам. Казали, що це Україна бомбить міста. Дехто й вірив, адже доступу до іншої інформації не було. А не кожен може витримати такий психологічний тиск. Я тоді отримувала інформацію зі старенького чоловікового телефона, який ловив українське радіо вночі. Українські новини додавали сил і я продовжувала свою роботу”, – пригадує пані Олена.

В умовах, коли не було світла та доступу до українських операторів, учні приходили на консультації до гімназії.

“В один день могло прийти 5–6 учнів, в інший 10. Ми старалися викладати всі предмети, а потім діти ділилися інформацією з рештою, що не змогли прийти. Учні були налякані, ми старались їх підбадьорити. Я завжди запевняла, що скоро тут буде Україна і все закінчиться нашою перемогою. Хоча місцеві старались уникати розмов про Україну – боялися”, – розповіла директорка.

За її словами, до кінця травня окупанти не втручалися в освітній процес, тому навчальний рік у гімназії закінчили за українськими програмами. Заклад 9-річний, тож дев’ятикласникам навіть видали свідоцтва, щоправда, їх можна було отримати на підконтрольних Україні територіях.

“ПОПРОЩАЛАСЬ ІЗ ЧОЛОВІКОМ І ПОЇХАЛА НА НАРАДУ ДО ВІДДІЛУ ОСВІТИ”

Наприкінці травня до гімназії навідалися два чоловіки: один був із так званої окупаційної адміністрації, а інший – озброєний військовий. Вони запитували, чи є в гімназії якісь проблеми, які вони можуть допомогти вирішити.

“Я була на межі. Кажу їм, що в української школи не може бути проблем, які може вирішити російська влада”, – ділиться директорка.

Далі почалася суперечка, представники так званої російської влади почали психологічно тиснути на директорку, застосовуючи вже звичні методи та фрази, як от “ваша Україна за ваш патріотизм вам навіть не платить”, “Україна вміє лише бомбити мости й дороги”, “ми прийшли вас захищати”.

“Я зрозуміла, що ця розмова нікуди нас не заведе, тому вирішила її припинити. Сказала їм, що проблеми закладу буду вирішувати з українським відділом освіти, начальник якого тоді ще мав проукраїнську позицію (за словами Олени, начальник почав співпрацювати з окупантами та запрошувати їх на наради, як тільки ті почали вводити свої навчальні програми в школах). Після цього із фразою “Тоді ми з вами ще зустрінемося” – вони пішли.

Я дійсно злякалася, не знала, чим усе це для мене закінчиться. Прийшовши додому, попрощалась із чоловіком і на наступний день поїхала на нараду до відділу освіти в Куп’янськ. Думала, що це останній день мого життя”, – крізь сльози розповіла директорка.

РОСІЙСЬКІ НАВЧАЛЬНІ ПРОГРАМИ І ЗРАДА НАЧАЛЬНИКА ВІДДІЛУ ОСВІТИ

На щастя, наступного дня після зустрічі з так званими представниками російської влади на нараді нікого з них не було. Були лише начальник відділу освіти та директори інших шкіл. За словами Олени, такі наради у відділі освіти Куп’янська проходили щотижня з березня до червня.

“Начальник відділу освіти постійно наголошував, що ми працюємо за законами України й маємо закінчити навчальний рік за українською програмою та видати дітям необхідні документи. Кожну нараду я звертала увагу на прапор, який висів на адмінбудівлі. Це був прапор Куп’янська. А ще на столі в начальника відділу освіти завжди стояв маленький український прапор та герб. Вони були орієнтиром, що ми все ще працюємо за українським законодавством”, – поділилася жінка.

Однак українські символи на столі начальника зникли на початку червня, а на нараді вже був присутній так званий представник російської влади. Він не назвав своєї посади, лише представився “Алєксандром” і роздав директорам для ознайомлення російські навчальні програми, за якими мали викладати з 1 вересня.

“На початку наради він одразу сказав, що тут України вже не буде, росія в місті назавжди. Також наказав “провести роботу” в закладах і опитати вчителів, хто буде викладати за російськими програмами. Охочих мали потім везти на “навчання” в Луганськ, Донецьк та росію. Було зрозуміло, що вся шкільна програма перетвориться на суцільну пропаганду. Але я не брала в цьому участі”, – поділилась Олена.

Одразу після наради вона сказала начальнику-колаборанту, що працювати за цими програмами не буде й написала заяву на звільнення. Її ніхто не тримав і одразу підписали необхідні документи. У бухгалтерії сказали, що ніякої компенсації та зарплати за минулі місяці жінка не отримає.

“Пам’ятаю, як вони відповіли: “За ваш патріотизм ваша Україна вам навіть зарплати не платить”. І такі спекуляції на оплаті праці були постійно. Загалом вчителі отримали зарплату лише за лютий, далі виплат не було. Можливо й через це деякі з вчителів та директорів почали переходити на бік окупантів”, – розповіла директорка.

За словами Олени Глущенко, із 11 закладів освіти Куп’янська четверо директорів відмовилося співпрацювати з окупантами. Одні йшли на пенсію, писали заяву про звільнення за станом здоров’я, інші намагалися евакуюватись. Здебільшого колектив директорки також залишився вірним Україні. Однак, на жаль, шестеро вчителів почали працювати на окупантів: вчителі фізкультури, російської мови, музики та три вчителі початкових класів.

“1 вересня колаборанти навіть влаштовували концерт і співали російські пісні. Одна із вчителів початкових класів встигла стати заступницею так званого міністра освіти звільнених територій. Вона обрала зрадницький кар’єрний ріст, – з обуренням розповіла пані Олена й додала: Я не знаю, що керувало ними. Знайома вчителька з іншої школи залишилася працювати, бо хотіла доробити до пенсії. Я їй казала, про яку пенсію тут можна говорити, коли окупанти ходять з автоматами, а в місті не вистачає продуктів. Але, мабуть, страх узяв гору. Та найбільше обурює те, що зараз деякі з цих вчителів-колаборантів повернулися на підконтрольні Україні території й далі навчають дітей в українських школах”.

ЗНИЩУВАЛИ КНИЖКИ ТА КАТУВАЛИ МІСЦЕВИХ

За словами Олени Глущенко, окупанти вилучали українські книжки зі шкільних бібліотек та знищували їх. Натомість у заклади освіти завозили свої.

“На одній із нарад нас попередили про такі обшуки. Тоді я одразу прийшла в гімназію і разом із техпрацівницею зібрали першочергово книжки про Голодомор, Другу світову війну та підручники з історії України. Тоді техпрацівниця віднесла їх до себе додому заховати, бо вона жила найближче”, – розповіла директорка.

Після свого звільнення жінка також дізналася, що російські військові познімали у її гімназії всі фотографії героїв АТО та українську символіку. Натомість почепили російські прапори.

Також росіяни викрадали та катували людей із проукраїнською позицією.

“Знаю, що окупанти викрали одну з моїх техпрацівниць. Довго тримали її в підвалі, допитували. На щастя, жінці вдалося вибратися та евакуюватися на підконтрольні Україні території. Також у нашому дворі багатоповерхівки було дві команди людей: проукраїнські та проросійські. З проукраїнськими ми постійно збиралися разом, підтримували одне одного. Але згодом люди із цієї групи почали зникати. Сина наших друзів росіяни катували електричним струмом. Ще один чоловік раніше служив в АТО, був там водієм, його теж забрали. Чи живий він зараз – ми не знаємо”, – ділиться Олена.

ЯК ЕВАКУЮВАЛИСЯ З КУП’ЯНСЬКА-ВУЗЛОВОГО

Олена Глущенко розповіла, що рішення про евакуацію прийшло після того, як із їхньої багатоповерхівки почали зникати люди з проукраїнською позицією.

“Ми із чоловіком зрозуміли, що будемо наступними. Тож ухвалили рішення про евакуацію. Тоді виїхати можна було лише через росію. Дочка, яка перебувала на підконтрольній Україні території, знайшла нам перевізника, з яким мали зустрітися на кордоні. Також вона “почистила” наші соцмережі та сказала видалити всі номери телефонів. Адже гаджети ретельно перевіряли російські військові. Якщо ти приїжджав без телефону, наприклад, викинув його, то теж не пропускали й повертали назад”, – пригадує жінка.

Коли вони із чоловіком приїхали на кордон, там уже знали, що Олена директорка школи. Їх повели на допит у підвал. Директорку допитували 40 хвилин.

“Мене не били, але кричали та морально тиснули. Пам’ятаю, як один військовий усе допитувався, хто із СБУ в нашій школі вів політінформацію. Уявляєте! Він ніяк не міг повірити, що в нас СБУ не втручається в роботу шкіл і ніякої політінформації учням не викладають. Питали ще номери українських військових, командирів підрозділів. Я звісно цього нічого не знала. Від хвилювання я вся почервоніла. Тоді вони, напевно, злякались і мене відпустили”, – з тривожністю розповідає Олена Глущенко.

Її чоловіка також довго допитували про політінформацію в школах, контакти СБУ, українських військових, рідних.

“У телефоні чоловіка не видалилось ім’я його двоюрідного брата. Тож росіяни ніяк не хотіли його відпускати, поки він не скаже, хто це такий. Брат служив у теробороні Києва. Чоловік розумів, що брату нічого не загрожує, бо він на підконтрольній Україні території, тож сказав усе, як є. Лише після цього нас відпустили”, – ділиться Олена.

Згодом перевізник довіз подружжя до кордону з Латвією, звідти вони приїхали до Польщі, а згодом повернулися в Україну – до Києва.

Наразі пані Олена й далі займається справою свого життя – викладає фізику в одній зі шкіл столиці.

Одразу після евакуації будинок Олени оточили російські танки, а людей із проукраїнською позицією забрали в невідомому напрямку. Гімназія № 7 була зруйнована вщент російським снарядом під час відходу окупантів.

Я не пішла на співпрацю з окупантами тому, що просто не уявляла, як буду дивитися в очі своїм учням, яких вчила бути патріотами, любити Україну. Навіть у шкільній програмі в нас була тема “Патріотичне виховання та громадянська освіта”. Тому я не могла зрадити учнів та себе. Я не змогла піти на компроміси зі своєю совістю,

– розповіла жінка.

Ірина Троян, “Нова українська школа”

Усі фото: Олена Глущенко