Напишіть нам

Всі теми

Співбесіди з воєнних навчань і мрія обійняти рідних. Освітяни – у ЗСУ

Освітяни Володимир і Анатолій записалися до лав територіальної оборони ще до повномасштабного вторгнення росії в Україну. Кажуть, не могли сидіти на місці й відчували, що щось наближається. Зраз чоловіки в ЗСУ.

“Нова українська школа” поспілкувалася з директором Гнідинцівського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів, що на Чернігівщині, Володимиром Алєксєєвим і головним спеціалістом управління освіти, культури, молоді і спорту Великодимерської ОТГ, що на Київщині, Анатолієм Зарічняком про їхні історії під час війни.

22 ЛЮТОГО Я ПОЇХАВ У ВІЙСЬККОМАТ”

Для мене все почалося за два дні до повномасштабного вторгнення. Річ у тім, що я – фанат гурту “Антитіла” й зокрема Тараса Тополі. Я слідкую за ним у соцмережах, а тому бачив у нього на сторінці популяризацію територіальної оборони, заклики вступати туди. Тоді були підозри, що з боку росії можуть початися воєнні дії, тому мене це зацікавило”, – починає Володимир Алєксєєв.

22 лютого чоловік приїхав у військкомат і поцікавився, що потрібно, щоби вступити в ТрО. Тоді йому відповіли, що у Варві, де живе Володимир, лише готують усі документи. Володимир запропонував внести його в список охочих. Також запропонував чоловікам зі своєї школи долучитися. Усі одноголосно зголосилися.

За два дні о 5 ранку ми дізналися невтішні новини. Я сконтактував зі своєю командою – ухвалили рішення не виходити на роботу. О 8 ранку зателефонував Юрію з військкомату й запитав про вказівки, що робити та чим допомагати. Він каже: “Приїжджайте. Я й поїхав”.

Володимир пригадує, що у військкоматі було вкрай багато людей – усі збентежені, у шоці. Тому вирішив допомогти колегам, поки все владнається. Зателефонував їм, запитав, чи треба щось привезти (воду, їжу), порадив заправитися, допоміг, чим зміг. Увечері повернувся у військкомат. Там групу охочих, зокрема Володимира, залишили з ночівлею.

Далі дехто з військкомату попросив, щоби дали повістки, аби занести на роботу. Володимир каже, що хтось не зрозумів – узяв повістку, думаючи, що йдеться про ТрО, а хтось – робив це свідомо.

Я зрозумів, що йдеться про ЗСУ і сказав дружині: “Ти ж розумієш, я не буду сидіти на місці”. Поставив її перед фактом, що беру повістку. Дружина мене підтримала”, – розповідає Володимир.

Володимир із дружиною

Так директор школи потрапив у роту охорони, волонтерив, допомагав із забезпечення дитячим будинкам, передавав ліки. За три тижні після війни його друзі створили фонд “Учитель іде в ЗСУ”, у межах якого допомагали освітянам з амуніцією.

Потім групу відправили на формування батальйону. Володимир пропонував себе на кандидатуру воєнного журналіста, але втрапив до протитанкового підрозділу. Нині відбувається навчання військових, що скоро завершиться. Далі, каже Володимир, найімовірніше, будуть бойові завдання.

ЯК ПІДТРИМУЄ ШКОЛА

Коли Володимир був у військкоматі в лютому й мусив позмінно стояти на пості вдень і вночі, кинув клич. Треба було знайти якісне взуття. Його зимові черевики “розлазилися”, а купити щось було неможливо – запитів було більше, ніж пропозицій.

Я запитав, може, у когось є старі, або хтось знає, де купити. За пів години я був уже взутий і вдягнутий згідно з погодою. Усім допомогли батьки та вчителі. Нині діти й батьки пишуть мені коментарі до дописів у соцмережах, запитують, як справи. З учителями ми, звісно, постійно підтримуємо зв’язок”, – каже директор школи.

Під час навчань Володимир встигає займатися адміністративною шкільною роботою. Наприклад, нещодавно дистанційно провів співбесіду. Успішно – тепер у школі буде молода колега. До того ж бере участь в освітніх вебінарах, прямих ефірах і форумах.

Мені дуже пощастило із заступницею Тетяною Василівною – я їй усе передав, не контролюю нічого, бо довіряю їй. Наприклад, зараз вони обирають програми, підручники. Єдине – якщо треба ухвалити якісь важливі рішення, то вона мені телефонує й каже: “Як ви скажете, так і зроблю”. Якщо мені треба роздати якісь завдання, я телефоную окремо людям і кажу: “Там є те-то, треба зробити те-то, не забудьте про те-то”.

Володимир зізнається, що не може нічого не робити. Якщо є вільний час, шукає, чим допомогти своїй команді.

Бо з глузду можна з’їхати. Наприклад, є загроза ракетного удару, сидимо в бліндажі. Що робити? Хтось ТікТок гортає, а я читаю освітнє законодавство, що змінюється. Мені цікаво бути в курсі, щоби нічого не пропустити”.

ПРО НАЛАГОДЖЕННЯ КОНТАКТІВ

З Володимиром служать чоловіки з технічного персоналу школи. Наприклад, разом з охоронцем школи вони в одному взводі й навіть сплять на одному двоповерховому ліжку. Шкільний кочегар – також у батальйоні Володимира. Тільки він – у першій роті, а Володимир – в окремому підрозділі.

Тут ми часто знаходимо один з одним точки дотику. Хтось каже: “У тому наметі є вчителі”. Я приходжу й запитую: “Так, хто тут вчитель? Нумо знайомитися!”.

Так, у мене в підрозділі є колишній учитель математики. Зараз у нього є мережа терміналів. А нам у село дуже треба термінал, бо зі встановленням були проблеми. Я вже у всіх банках був до війни. От я описав йому свою проблему, а він з Ічні (це неподалік) і каже: “Без проблем. Нехай лише все закінчиться, поставимо вам хоч два термінали”. От і домовилися”, – розповідає Володимир Алєксєєв.

ЯКІ НАВИЧКИ ВЧИТЕЛЯ ДОПОМАГАЮТЬ НА СЛУЖБІ ТА ЧИМ МОЖНА ПОДІЛИТИСЯ

Лідерство на службі радше шкодить, ділиться Володимир.

Адже я звичайний солдат і маю виконувати чиїсь накази, не перехоплювати на себе ініціативу, не тягнути ковдру. Я звик бути лідером, керувати колективом, тут треба навпаки – перелаштувати себе. Це нескладно, але треба врахувати”.

Натомість на службі стали в пригоді медіаграмотність і критичне мислення. Буває, доводиться у своєму підрозділі чи пересічним людям пояснювати й переконувати побратимів, що та чи інша інформація – провокація, вона неправдива.

Адже це впливає на колектив, психічне здоров’я та настрій. Ці навички допомагають триматися на плаву, бути в настрої, на позитиві. Також до війни Володимир любив спорт і тренування. І ця підготовка, каже, допомогла. До того ж стає в пригоді освітянська організованість.

На запитання про те, яким досвідом поділиться Володимир з учнями, коли повернеться до школи, він замислився:

Мабуть, розповідав би, що треба залишатися людиною, де б ти не опинився. По-друге – не геройствувати. Бо таких хлопців багато – вони життя не бачили, але вже сорочку на собі рвуть. Такі першими не повертаються додому. Тут діє найголовніше правило, якого навчають військових, – зберегти своє життя. А загалом, коли пройду це все, буде зрозуміліше, чим ділитися з дітьми. Адже життя тут дуже переоцінюється”.

За словами Володимира, треба також змінювати програму предмета “Захист України”. Нині він у роздумах про це й постійно робить нотатки з досвіду. Перше, чим би військовий-директор поділився з дітьми та що змінив би в предметі, – це навчив дітей першої домедичної допомоги. Цей досвід дуже потрібний у житті.

Прикро, що в “Захисті України” в нас немає нічого про захист. Наприклад, про індивідуальний захист і амуніцію рідко йдеться в програмі. Ось приклад – зі старими підручниками ми впродовж трьох уроків вивчаємо автомат, його будову. Потім учитель бере навчальну зброю, розбирає її. Це – даремно витрачений час. Вивчити автомат у тих умовах, у яких людина опиняється під час війни чи в армії, можна за годину.

Я би більше концентрувався на практичній медицині та сучасній амуніції, касках, взутті, одязі, у чому бути краще, а що шкодить здоров’ю. Усе ж змінилося”.

Володимир зізнається, що коли волонтерив, то часом витрачав тиждень, аби вивчити, що відправляє на фронт. Наприклад, уперше почув, що бронежилети є різних класів. А це – те, що треба знати, щоби залишитися живим.

“НАЙСТРАШНІШЕ, КОЛИ БАЧИШ, ЯК ВОРОЖА ТЕХНІКА НАЦІЛЕНА НА ЦИВІЛЬНІ ОБ’ЄКТИ”

Головний спеціаліст управління освіти, культури, молоді і спорту Великодимерської ОТГ (Київська область) Анатолій Зарічняк теж записався в ТРО до початку війни. Адже розумів, що мусить захищати і свою родину, і громаду, у якій живе і працює, і країну.

“Бо як же можна по-іншому?”, – каже офіцер.

Одразу ж після повномасштабного вторгнення він пішов і у військкомат, подав документи. Але довелося трішки почекати й попрацювати офіцером-добровольцем у ТрО.

“Чергували на блок-постах на під’їздах до Броварів, копали укріплення для нашої воєнної техніки, допомагали ЗСУ облаштовувати пункти спостереження в будівлях. Адже знаємо тут кожен закуточок, розуміли, де і як краще розташовувати важку зброю і спостерігачів”.

Коли ворог уже підходив до міста, допомагали збирати інформацію про сили окупанта та одиниці техніки. Мабуть, тут і стали в пригоді напрацьовані роками роботи в освітній системі контакти.

“Чимало знайомих (а таких, хто знає мене завдяки моїй цивільній роботі, дуже багато), хто не встиг виїхати з окупованих територій і не міг відкрито виступати проти озброєних нападників, давали дуже цінну інформацію. Ми обережно перевіряли її та передавали ЗСУ. Думаю, це була найцінніша допомога нашій армії, тому що місцеві більш вільно можуть пересуватися територіями, а отже, отримувати інформацію навіть там, де це неможливо силами армії”, – говорить Анатолій.

Найстрашніше, каже чоловік, було тоді, коли до Броварів уже підходила ворожа техніка:

“Ми бачили, як важка артилерія націлена на висотні будинки Броварів, де все ще лишалися мирні жителі, навіть діти, – і нічого не могли вдіяти з цим самотужки”.

Місяць тому Анатолій нарешті отримав повістку від військкомату й тепер уже боронить нашу землю в лавах ЗСУ. Нині він – начальник служби ракетно-артилерійського озброєння, 20-й окремий батальйон спеціального призначення Президентської бригади.

“Що я зроблю після війни? Найперше – усіх обійму. Дуже-дуже міцно обійму!”, – завершує розповідь Анатолій.

Усі фото надав Володимир Алєксєєв

Марія Марковська та Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”

Матеріали за темою

Обговорення