“Так важко, як зараз, не було ще ніколи”: як працює вчитель-переселенець із Гуляйполя в Дніпрі

За рік повномасштабної війни майже 370 педагогів з-поміж ВПО влаштувалися на роботу до закладів освіти Дніпропетровщини. Найбільше освітян приїхало саме з тих регіонів, де зараз тривають бої – Луганської, Донецької, Запорізької, Херсонської та Харківської областей.

Євгеній Крутько – викладач географії з Комунального закладу “ОЗЗСО “Престиж”” Гуляйпільської міської ради Пологівського району Запорізької області. Євгенію 57 років. З них майже 34 він навчає школярів. Каже, що так важко як зараз, не було ще ніколи.

Дніпровське медіа “КУСТ” спільно з “Новою українською школою” поспілкувалися з Євгенієм та дізналися:

• як чоловік прийшов до вчителювання;
• як зустрів повномасштабну війну та чому вирішив евакуюватися;
• чому його учень впав у кому;
• що вчитель відчуває зараз.

Далі – пряма мова.

“ВЧУ ДІТЕЙ, ЩО НАЙГОЛОВНІШЕ – ЦЕ ЛЮДЯНІСТЬ”

Українська природа – це моя любов. У дитинстві я багато часу проводив у лісництвах та найбільше мені запам’яталася Більманська “Лісова дача”, що знаходиться в Камʼянці (назва до перейменування – Більмак) на Запоріжжі. Одного разу туди привезли ручних оленів, найменшого ми назвали “Малиш”. Для мене було дуже незвично та цінно спостерігати за представниками дикої природи так близько. Ми годували тваринок із рук, вони проводжали нас до школи. Але все змінив один постріл. Якісь нелюди вистрілили з рушниці в наше найменше оленя. Ця подія закарбувалась у моїй пам’яті на довгі роки й навчила мене, що найголовніше – це людяність. Адже ми, діти, були тісно привʼязані до тваринок, вчилися відповідальності за їхнє життя. Дії цього мисливця нас тоді дуже ранили. Тому те, що варто бути людяним – це та думка, яку я намагаюся доносити до своїх учнів щодня.

Я закінчив школу в 1982 році, настав час обирати професію та заклад освіти. Хотів бути лісником, однак університетів, де б вчили цьому фаху, майже не було. За порадою кращого друга, я вступив на географічний факультет у Мелітополі, сподіваючись, що впродовж навчання знайду можливість перевестися на спеціальність своєї мрії. Та в життя були дещо інші плани на мене. Уже в 1983 році мене забрали до армії на 2 роки. Повернувшись, я вже навіть думав не продовжувати навчання, але батьки наполягли, за що я їм зараз вдячний, бо зараз люблю вчителювання та ціную вдячність своїх учнів.

“ПЕРШИЙ ЕКЗАМЕН У ШКОЛІ Я ПРОВАЛИВ”

У 1989 році я закінчив університет та почав викладати в Гуляйпільській школі. Пам’ятаю свій перший день… Я був тоді ще зовсім “зелений”, не розумів, як налагодити контакти з дітьми, як розповідати цікаво та зрозуміло.

Тоді досвідчена вчителька географії Валентина Михайлівна, що на той час теж викладала в школі, вирішила влаштувати мені іспит, перевірити мої знання. Вона запропонувала систематизувати карти, а я запитав її: “Як це?”. Вона відповіла одним словом – “Зрозуміла”. З того часу Валентина Михайлівна стала моїм наставником, людиною, яка допомогла опановувати професію вчителя. Жінка повинна була йти на пенсію найближчим часом, а тому передала мені всі свої конспекти уроків, карти, обладнання. Валентини Михайлівни вже, на жаль, немає з нами приблизно 20 років, а я все пригадую її настанови та поради. Вона назавжди залишиться для мене Вчителем із великої літери.

“ОГОВТАТИСЯ НЕ МОЖУ Й ДОСІ”: ПРО РІШЕННЯ ЕВАКУЮВАТИСЯ

На початку повномасштабного вторгнення я був у себе вдома в Гуляйполі. Трималися добре. Як і більшість, вірили в краще.

Уроки проводили онлайн. Завдяки досвіду роботи на карантині, усі вже були знайомі із цим форматом. Та я однаково приходив на роботу в школу, бо там було все необхідне для комфортної праці.

9 березня орієнтовно о 12:00 до мене зателефонували та повідомили про те, що мій випускник загинув на війні. Я довго плакав. Ця новина дійсно зламала мене, оговтатися не можу й досі.

Після останнього прощання з випускником я пішов до знайомих, аби не залишатися на самоті, бо це було нестерпно. У той час росіяни сильно гатили по Гуляйполю. Коли прийшов до знайомих, ті вже були зібрані евакуюватися. Через обстріл я прийняв вимушене спонтанне рішення виїжджати з ними. Із собою мав усього декілька речей – пару шкарпеток та пару спідньої білизни. З цим набором я прожив у Дніпрі аж до 27 липня 2022 року (майже 5 місяців). Тоді вирішив повернутися в Гуляйполе, аби привезти допомогу тим, хто ще залишився в підвалах, та зібрати трохи своїх речей у Дніпро.

“УЧЕНЬ ВПАВ У КОМУ ЧЕРЕЗ ТРИВОГУ”: ПРО СТРЕС ДІТЕЙ ВІД ВІЙНИ

Зараз я мешкаю в Дніпрі та вчу онлайн учнів своєї Гуляйпільської школи. Я класний керівник 6-А класу, й зараз усі мої діти в безпеці. Десятеро залишаються в Запорізькій області, четверо – у межах України, а ще четверо – за кордоном. Ми, вчителі, розуміємо, як складно дітям зараз, тому намагаємося ставитися до них лояльніше.

Складно з графіком, адже його майже немає через тривоги та відключення світла. Ще складніше стало утримувати увагу учнів або збирати термінову інформацію (адже багато дітей просто не мають інтернету). Так, наприклад, мені треба було швидко зібрати дані про розміри одягу моїх учнів, бо їм мали передати комплекти термобілизни як державну допомогу.

Війна негативно вплинула на психіку учнів. На жаль, “плоди” цього впливу ми бачимо вже зараз. Ось, наприклад, випадок, який трапився торік. 27 серпня мені зателефонував батько одного з найкращих учнів класу. Він повідомив, що школяр впав у кому. Тоді вони були в лікарні Дніпра та не знали, чи зможе дитина взагалі колись вийти на заняття.

Причина коми – стрес через постійні обстріли. Родина мешкала в Гуляйполі майже пів року й дитина побачила різне: і ракети, і гарматні постріли, і навіть фосфорні бомби. Лікарі впевнені, що стрес школяра виник через постійну тривогу. А скільки ще зараз таких дітей? Думаю, що наразі фізичне та психологічне здоровʼя дітей і власне має бути пріоритетом для всіх дорослих.

На щастя, з учнем зараз усе добре, він потроху повертається до буденного життя вже в Дніпрі. Його родина поки не планує повертатись у Гуляйполе, бо в Дніпрі дитині спокійно й комфортно.

“НАЙБІЛЬША РАДІСТЬ – КОЛИ ТЕЛЕФОНУЮТЬ ВИПУСКНИКИ”

Зараз я, як і деякі знайомі вчителі, переживаю, мабуть, найбільшу апатію в житті. Майже не маю натхнення. Причина в новинах, які я отримую щодня. До того ж мої батьки досі перебувають в окупації в місті Пологи. З ними майже неможливо вийти на зв’язок. Востаннє я бачив їх у березні 2022 року, а нещодавно мені скинули їхнє актуальне фото. Вони дуже змінилися: постаріли, схудли, війна залишила відбиток на їхніх обличчях.

Зараз для мене найбільша радість і нагорода коли мої учні та випускники телефонують та питають “Як справи?” Ми довго гомонимо, пригадуємо кумедні випадки з нашого шкільного життя і бажаємо одне одного мирного неба. Я вірю, що війна скоро закінчиться і ми разом зустрінемося в Гуляйполі. І як і раніше будемо щасливими.

Фото: з особистого архіву героя

Єлизавета Ломонос, медіа “КУСТ”

Титульне фото: Комунальний заклад “ОЗЗСО “Престиж”” Гуляйпільської міської ради Пологівського району