Тато загинув на війні: як говорити про це з дітьми та зберігати світлі спогади про батька

Сьогодні тати більше гуляють із малечею на дитмайданчиках, ніж років 5–10 тому. А ще частіше зустрічаємо чоловіків із дітьми в поліклініках, дорогою до дитсадків чи школи. Так чи так нині тати залучені в життя дітей активніше, ніж це було раніше.

На думку Джошуа Чона, наукового співробітника факультету громадського здоров’я ім. Т. С. Чана Гарвардського університету, залученість татів у життя дітей свідчить про наявність відповідних можливостей та ініціатив, що заохочують до участі в догляді за дітьми. Докладніше про це ми розповідали раніше в адаптованій статті Джошуа.

Активна участь татів у дитячому житті створює міцні зв’язки між ними, наповнює спільними спогадами й, можливо, створює спільні традиції. Це надзвичайно цінно для дитячого розвитку. Та, з іншого боку, у сучасних українських реаліях тато може бути на війні, волонтерити, бути далеко, якщо дитина з мамою за кордоном. Через усі ці чинники зв’язок із татом слабшає або взагалі трагічно обривається, якщо батько, на жаль, загинув.

У серії матеріалів “Нова українська школа” разом із сімейною та дитячою психологинею Світланою Ройз розповідають, як підтримувати дітей у різних життєвих обставинах, зокрема, якщо тато служить у ЗСУ або залишається в Україні, а діти за кордоном.

У третьому матеріалі серії розповідаємо про підтримку дітей, чиї тати загинули на війні, зокрема:

• хто має повідомити трагічну звістку;
• як правильно почати та завершити розмову;
• чи доречно брати дитину на поховання;
• як не нашкодити гіперопікою з боку рідних;
• як можуть змінитися емоції дитини;
• як повідомити про це школу чи садочок;
• у який спосіб підживлювати світлі спогади про тата.

СКЛАДНА, АЛЕ ВАЖЛИВА РОЗМОВА

Оскільки є різні думки, чи повідомляти дитині про загибель тата на фронті (хтось проти, а хтось каже все, як є), Світлана Ройз вважає, що дитині важливо знати правду. Навіть малеча відчує, що в родині відбувається щось важливе. А дорослим варто навчитися включати дітей як у радісні, так і в скорботні події.

“Я знаю дітей, які сприйняли турботу дорослих, які не хотіли їх засмучувати та не сказали про смерть близьких, як зраду.

І потрібні були зусилля, аби дитина знову довіряла тим, хто поруч, – розповідає психологиня. – Відкладені горювання та скорбота можуть відбуватися в неочікуваних формах. І краще, коли ми усвідомлюємо те, що може статися, а діти відчувають, що родина разом, що спільно долає випробування, через них зближується, проявляє близькість та стійкість”.

Повідомити про загибель тата може не лише мама, а й та людина, яку дитина знає і якій довіряє.

Світлана Ройз радить дотримуватися чотирьох “правил розмови”:

• близький дорослий – з дитиною має говорити той, кому вона довіряє. Водночас ця людина має бути готовою витримати реакції та емоції дитини, мати сили відповідати на запитання. Адже дитина не завжди реагує на новину проявлено. Це залежить від її віку, усвідомлення та знань про смерть;
• безпечне місце – обирати місце, де дорослому та дитині зручно й затишно та точно ніхто не потурбує. Краще сидіти / стояти так, щоб спиною можна було спертися на спинку крісла чи стіну та мати змогу обійняти дитину;
• більше часу – починати розмову лише тоді, коли дорослий знає, що може не поспішати. Це необхідно, щоби підтримати дитину в реакціях та відповісти на запитання;
• бути в контакті – дитині особливо важлива присутність та контакт – очей, доторку, можливість обійнятися (хоча не всі діти в кризових ситуаціях дають до себе доторкнутися).

Під час такої розмови треба відкласти телефон і не відволікатися від дитини. Світлана Ройз додає, що розмовляти на складні теми треба повільно, чітко і трохи тихіше, ніж зазвичай. Краще обирати прості слова та короткі речення, а також робити паузи, щоб дати дитині можливість усвідомити, про що йдеться. Дорослі мають бути готові до того, що дитина може не зрозуміти їх.

Треба звернути увагу на те, із чого починати розмову та як її завершити.

1. Почати варто з фраз, які підготують дитину до майбутньої складної інформації: “У мене дуже сумна звістка… Я маю тобі розповісти про біду, що сталася… N помер/ла (загинув/ла)”.
2. Називати треба не ім’я, а говорити про загиблого так, як його називає дитина – дідусь, бабуся, тато, мама. Коротко та без подробиць треба сказати те, що ми знаємо про смерть близької людини.
3. Говорити прямо – людина померла, людина загинула.
4. Обов’язково озвучити, від чого померла людина (без подробиць) і наголосити, що ніхто в цьому не винен (це конкретна хвороба, вірус, війна, трагічна випадковість).
5. Важливо сказати, що жодні думки дитини та її емоції не могли спровокувати смерть (зараз, під час війни, треба казати, що винні лише вороги).
6. Варто декілька разів наголосити, що ніхто з близьких не винен у смерті.
7. Також варто спостерігати за зміною поз дитини, можна уточнити в неї: “Ти хочеш у мене про щось запитати?”.
8. Завершувати розмову треба так, щоб у дитини залишалося відчуття опори. Це можуть бути обійми, можливо, дорослі передадуть річ, що належала загиблому. Можна сказати: “Подумаймо, що будемо робити саме зараз. Нам потрібні сили” – і запланувати просту дію (піти помити руки, приготувати чай, вийти на вулицю).

Світлана Ройз застерігає, що в такій розмові треба обережно використовувати метафори або взагалі уникати їх, адже вони зрозумілі дітям, яким виповнилося 9–10 років. Діти меншого віку будуть бачити зовсім не ті образи, які вкладають дорослі. Тобто дитина не зрозуміє, що саме сховано за фразами на кшталт: “він полетів на небо”, “він заснув”, “він нас покинув”, “він тепер завжди буде за тобою спостерігати”, “пішов у землю”, “земля йому буде пухом”. Натомість дитина буде домальовувати за кожним цим словосполученням той образ, який здатна створити на основі власних знань про світ.

Як уже згадували вище, дорослі, які візьмуть на себе повідомлення трагічної новини, мають бути готові до різних реакцій дітей на почуте.

• Дитина може заплакати або ж навпаки – не демонструвати жодних реакцій.

У принципі плакати – це нормально. Аби тільки дитині не довелося втішати дорослих, які повідомляють про смерть. Ця людина може сказати, що їй теж боляче та сумно, а зараз дуже важливо бути разом, аби підтримати одне одного.

• Дитина може розізлитися на загиблого, що той її покинув, зрадив, не дотримав обіцянки. Вона може говорити, що її обдурили, бо обіцяли бути поруч.

Це теж нормальна реакція, адже дитячий спосіб мислення досить егоцентричний. Але не варто дорікати дитині в егоїзмі, застерігає психологиня. Для дитини важливо отримати дозвіл на злість. Дорослий може сказати: “Ти злишся? Я точно знаю, що якби ця людина могла, вона зробила б усе можливе, аби завжди бути з тобою. Вона / він точно тебе не покинула/в”.

• Якщо дитина не проявляє емоцій – можна її обійняти (якщо вона не проти), дати теплий солодкий чай або сказати: “Те, що відбулося – жахливо. Але точно знаю, що всі разом ми впораємося”.

Можна додати, що ви теж відчуваєте злість, біль та страх. І це нормально. Ще раз можна уточнити, що близька людина точно, якби могла, весь час була б поруч. І його / її любов була і є з дитиною.

Також можна запитати, чи хоче дитина про щось дізнатися, і запевнити, що вона може ставити будь-які питання, а дорослі, які поруч, готові на них відповідати.

ПРОЩАННЯ З ТАТОМ – ЯК ПІДГОТУВАТИ ДИТИНУ

Чи брати дитину на поховання рідних – таке рішення ухвалює для себе кожна родина з огляду на традиції, а також дитячий вік та стан. Як каже Світлана Ройз, дитина може не хотіти йти на похорон, тому за нею треба залишати право вибору, не змушуючи ні до чого та не соромлячи.

У разі відмови важливо відразу запропонувати особистий ритуал прощання, наприклад, запалити свічку, написати листа, помолитися чи заспівати пісню.

Якщо дитина погодилася долучитися до церемонії прощання, краще розказати їй про все, що вона там побачить. Можна навіть описати всю послідовність дій, які відбуваються на похороні.

• Пояснити, навіщо використовують труну або для чого проводять кремацію.
• Поговорити про те, що люди на похованні можуть плакати, адже, коли ми сумуємо за дорогими для нас людьми, ми іноді плачемо.
• Дозволити дитині розпитувати про все, що її цікавить чи хвилює, навіть якщо це буде одне й те ж питання, озвучене багато разів. А також обіцяти на них відповідати, раптом питання виникатимуть знову.

Якщо поховання буде відбуватися у відкритій труні, а дитина буде бачити померлого, варто попередити, що після смерті людина може бути зовні не схожою на ту, яку дитина пам’ятає. Після похорону можна разом подивитися на фото, щоб відновити образ.

Під час поминальних ритуалів, зауважує Світлана, поруч із дитиною має бути хтось близький, бо в такі моменти часто на дітей не звертають уваги, а краще цього уникнути:

• тримати дитину за руку може хтось зі знайомих, а також коментувати, що відбувається (навіть якщо дитина не запитує), відповідати на питання, давати пити та оберігати від недоречної уваги;
• на похороні загиблого воїна дитині (переважно) важливо бути, щоби побачити, як шанують загиблого та бути частиною “історії героїзму” (так само з дитиною поруч мають бути дорослі, які пояснять те, що відбувається, та підтримають);
• за можливості можна передати дитині річ, яка належала померлому – годинник, брелок, шеврон, ланцюжок тощо;
• не треба змушувати дитину підходити до труни, дивитися на померлого чи торкатися його;
• не варто наполягати на тому, що дитина має бути присутньою під час релігійних ритуалів.

Після похорону дитина може бути втомленою, гіперактивною та роздратованою. Тому важливо дати їй змогу усамітнитися, якщо вона цього потребує, та відпочити.

Також варто сприймати за норму, якщо дитина вже на поминальному обіді буде відволікатися, гратися або жартувати.

ДЕ ШУКАТИ РЕСУРСИ МАМІ

Зазвичай дітей загиблих воїнів намагаються огорнути увагою, турботою, яка іноді переростає в гіперопіку. Утім, дитина може звикнути до такого ставлення та навіть маніпулювати своїм статусом жертви. Мама та рідні люди мають стежити за тим, щоб не перетнути межу надмірної уваги до дитини.

“Насправді між підтримкою та жалістю є дуже тонка грань, – пояснює Світлана. – Коли ми перебуваємо поруч із дитиною, яка переживає горе, нам хочеться її захистити від усього й усунути всі перешкоди. Але через це дитина може втратити відчуття своєї сили та спроможності. Передусім ми маємо відчути, з якої внутрішньої позиції ми спілкуємося з нею: жаліємо, співчуваємо, почуваємося винними, бачимо тільки її вразливість чи все ж і силу”.

Навіть мала дитина спирається на нашу повагу до неї, зазначає психологиня. Тому з дітьми треба відверто говорити про те, що, на жаль, уся родина здобула складний досвід і проходить непросте випробування, яке вимагає зусиль, мудрості та любові. Але родина впевнена, що це випробування здолає.

Щоби легше пережити втрату, у дитини мають бути свої обов’язки, які вона й далі має виконувати. А також дотримуватися правил, заведених у родині. Для цього рідні можуть їй казати:

Для мами теж важливо залишатися в ресурсі, щоби мати сили підтримувати морально й себе, і дитину / дітей.

“Щоб витримати емоції дитини, дорослі, які поруч із нею, звичайно, мають ще більше турбуватися про себе, – додає Світлана Ройз. – Можна просити про допомогу близьких (а близькі можуть пропонувати таку поміч), щоб вони побули певний час із дитиною. Бо в дорослих, які горюють, може не вистачити сил, щоб реагувати на емоції та задовольняти потреби дитини.

Також дорослі мають пояснювати свій стан дитині: “Я зараз сумую, я втомлена, я відпочину і зможу з тобою погратися”. Це дасть змогу запобігати випадкам, коли дитина бере відповідальність за наші почуття і відчуває свою провину”.

Крім цього, мама може часто чути, що тепер має жити заради дитини. Через це вона теж може потрапити в пастку жертовності. Звісно, дитина потребує більшої уваги та турботи, але передусім піклування потребує мама. Адже в неї може не вистачати сил готувати їжу (із цим можуть допомагати дорослі діти, друзі чи близькі, хоча б у перші дні). Також мама може бути розсіяна та неуважна, їй доведеться витримувати навантаження, окрім емоційного, ще й пов’язаного з перерозподілом ролей та обов’язків.

ЯК СКАЗАТИ ЗОВНІШНЬОМУ СВІТОВІ ПРО ВТРАТУ

Світлана Ройз радить попередити вчителів чи вихователів у школі, чи садочку, що настрій та стан дитини можуть змінюватися:

• що вона може бути загострено-чутлива,
• може уникати контактів,
• бути незосередженою,
• мати різні зміни настрою,
• раптово розплакатися чи роздратуватися.

А також пояснити вчителям / вихователям, що дитині потрібна не жалість, а співчуття та розуміння її стану. Не можна допускати, щоб вона почувалася ізольованою та незалученою до загальних справ класу чи групи.

Часто діти та дорослі не знають, які слова підібрати для співчуття, через це починають уникати дитину. А це може стати для неї ще одним випробуванням. Як додає психологиня, саме сталі стосунки стають для дитини опорою.

Варто дозволити говорити про близького в класі й групі садочка. Такі розмови можуть стати для інших дітей важливим і цінним досвідом щодо формування поваги до почуттів та пам’яті.

Важливо брати до уваги емоції, стан та потреби дитини:

• намагатися не змінювати кардинально місце проживання та оточення, зберігати режим дня, звичні заняття;
• перерозподілити те звичне, що робила регулярно померла людина – може, гуляла, читала казки, співала (але тільки, якщо сама дитина цього хоче).

Зміни неминучі, каже Світлана, але важливо, щоб дитина могла контролювати та прогнозувати бодай якусь частину свого життя.

Психологиня описує, які зміни можуть відбутися в емоційному стані дитини після втрати рідної людини.

• Дитина може демонструвати регресивну поведінку та реакції (повертатися до поведінкових реакцій, ігор, інтересів більш раннього віку), але це тимчасовий стан.
• Ставити одне й те ж питання – важливо на нього відповідати, намагаючись зрозуміти, яка ховається потреба за цим питанням. Можливо, варто визнати та нормалізувати її почуття, сказавши: “Ти сумуєш?” Чи потрібно ствердження: “N завжди тебе любив та любить, де б не був/була”.
• У переживанні скорботи та травматичного досвіду хтось стає більш балакучим, а хтось зовсім не може чи не хоче розмовляти.

“Емоційний стан дитини може бути нестабільним. На неї в зовсім непередбачуваний час можуть накочувати хвилі смутку, туги, агресії, її буквально може затоплювати емоціями – важливо пояснити дитині, що це нормально. І показати, створити алгоритм, що в ці моменти можна робити”, – пояснює Світлана.

• Злитися на однолітків, життя яких не змінилося, та уникати контактів із ними. У такому разі можна сказати дитині: “Мені так шкода, що тобі доводиться через це проходити. Я теж дуже сумую за N та іноді злюся. Часом мене бісить, коли бачу інших. Це нормально. Але твої друзі не винні в тому, що з нами сталося. Напевно, вони хочуть бути поруч і не завжди знають, як висловити співчуття. Наше життя змінилося, але твоя дружба – з тобою”.
• Змінити ставлення до світу та до себе – важливо наголошувати, що “іноді дуже складні випробування стаються з прекрасними людьми. Ми всі точно впораємося. І любов близького до нас і наша любов одне до одного нам точно допоможуть”.
• Тимчасово може погіршитися успішність у школі, можуть виникати труднощі з концентрацією уваги, про що варто попередити вчителя / вихователя.
• Може з’явитися тривожність за того дорослого, з яким дитина залишилася. Вона може намагатися контролювати його переміщення, боятися, що і з ним щось може статися. Аби цього уникнути, дитині важливо казати та демонструвати, що дорослі піклуються про себе. І наголошувати, що роблять усе можливе, аби бути поруч.

Але зміни настрою, періоди смутку можуть бути не довгими. За словами психологині, дитина все ж відволікається, грається, їсть, ходить у туалет. І що найважливіше – може згадувати й саму людину, і говорити про її смерть із рідними та друзями. Просто дитині, як і дорослим, потрібен час, щоб адаптуватися до нової реальності.

Бити на сполох треба тоді, коли дитина переживає “ускладнене горе”. У такому разі без допомоги спеціаліста не обійтися. Про такий стан дитини може свідчити:

• вияв лише скорботи – у дитячому житті немає радості, або навпаки – дитина вдає, що нічого не сталося, не ставить питань, не виявляє емоцій, уникає розмов на цю тему;
• відсутність динаміки у фізичному, емоційному стані дитині, її ставленні до себе, до інших та до світу після втрати.

ЯК ЗБЕРІГАТИ СВІТЛІ СПОГАДИ ПРО ТАТА

Щоби підживлювати позитивні спогади про татів, яких більше немає поруч, Світлана Ройз радить дотримуватися декількох правил:

• створити простір для спогадів та проживання скорботи, виявлення любові до близьких, адже важливо дати змогу й собі сумувати, плакати, розмовляти;
• дозволити дитині радіти – буквально сказати, що рідні щасливі, якщо бачать її усмішку, коли вона радіє;
• з дитиною важливо говорити – розповідаючи різні історії (не тільки героїчні та серйозні, а й веселі), важливо, щоб образ померлого був не ідеалізованим, а реальним. Можна говорити про те, що ми на цю людину колись злилися, колись із нього і з ним сміялися, а за щось вдячні;
• організовувати пам’ятні події, наприклад, обіди, на які можна приготувати улюблену страву, присвячувати йому вірші, провести виставку малюнків у квартирі чи під’їзді або концерт пам’яті померлого;
• дитина може створити альбом пам’яті, у якому зберігатиме фотографії, або створити скарбничку, у якій лежатимуть пам’ятні для неї речі;
• разом передивлятися відео (якщо дитина хоче);
• розповідати історію родини: як батьки познайомилися, як чекали на народження дитини, як вона народилася. Але треба бути обережним, щоб не створювати штучну ідентифікацію: “Ти як мама / ти точно як тато”. Краще казати: “Ви подібні в цьому…, але дуже різні”;
• дитина може зробити свічку чи мати спеціальну свічку, яку запалює як прояв пам’яті;
• можна присвятити добру дію пам’яті, наприклад, допомогти в притулку для тварин чи зробити благодійний внесок, долучитися до волонтерів.

Усі правила коротко узагальнили тут:

“Часто з родинами ми домовляємося, що вони посадять дерево чи квітку, тобто на пам’ять зроблять символічну дію, яка буде “про життя”, – каже Світлана Ройз. – Усе це дає змогу відкрито проживати скорботу, проявитися почуттям та водночас зберігати зв’язок із татом”.

Світлана Ройз, Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Титульне фото: Unsplash+ In collaboration with Getty Images

Стаття про участь татів у догляді за дітьми раннього віку з Early Childhood Matters доступна українською мовою через партнерство між Фондом Бернарда ван Ліра та Міжнародною асоціацією “Крок за кроком” (ISSA) у співпраці з Всеукраїнським фондом “Крок за кроком”, членом ISSA”.

“Розповсюдження статей міжнародного журналу Early Childhood Matters 2022” реалізується ВФ “Крок за кроком” за підтримки Міжнародної Асоціації “Крок за кроком” (ISSA).