“Це рівень” vs “Це крінж”: що подобається і не подобається учням та ученицям у програмах із літератури

З осені 2023 року редакція “Нової української школи” досліджує програми з мовно-літературної галузі, зокрема, з української мови, української та зарубіжної літератури. Раніше ми аналізували програми й проводили діагностичні опитування вчителів та вчительок – принагідно дякуємо освітянам за незмінну готовність допомогти й поділитися своїми думками.

Але із цього матеріалу ви дізнаєтеся про враження учнів та учениць щодо того, які твори пропонують їм програми із зарубіжної та української літератури, що цікаво, що подобається – і в змісті, і в підходах до вивчення, – а що не подобається зовсім.

Акцентуємо, ця стаття не претендує на репрезентативний соціальний зріз: ми опитали чотирьох дівчат і двох хлопців різного віку (6–9 класи), які були зацікавлені в тому, щоб дати відповіді. На наш погляд, саме зацікавленість дітей у тому, щоб обговорювати такі питання, свідчить про їхню – і їхніх батьків – небайдужість до того, чого і як навчатися.

[У матеріалі подаємо вік, стать і клас навчання опитаних, але не публікуємо імен та прізвищ, номерів закладів освіти чи інших персональних даних. Ми свідомо ухвалили таке рішення, аби дати дітям простір для відвертого висловлювання. Маємо попередити, що деякі коментарі від учнів та учениць звучать гостро, однак підлітки не мали на меті ображати освітян чи укладачів програм – вони говорили про речі, які їх хвилюють і непокоять].

Тож у цьому матеріалі читайте про таке:

• як впливають стосунки з учителем на ставлення до предмета;
• які твори подобаються в програмах із літератур, а які – категорично ні;
• що би учні й учениці хотіли змінити в змісті програм і підходах до вивчення літератури;
• чи реально читати шкільну програму для задоволення;
• які завдання з літератури учнівство вважає позбавленими сенсу;
• що не так із вивченням поезії.

СТОСУНКИ З УЧИТЕЛЕМ/УЧИТЕЛЬКОЮ І СТАВЛЕННЯ ДО ПРЕДМЕТА

На питання, чи українську та зарубіжну в школі викладають різні вчителі, чи одна/один, п’ятеро опитаних відповіли, що ці предмети викладають різні педагоги. Одна вчителька викладає обидві дисципліни в однієї респондентки.

На питання про те, які стосунки склалися з учителями (добрі, нейтральні, неприязні) і чи впливають ці стосунки на сприйняття предмета/предметів, відповіді розподілилися так:

• Хлопець 16 років, 9 клас: “Стосунки з учителями хороші, я відмінник. І загалом, так, це впливає на те, як я сприймаю предмети. Через те, що в мене хороші стосунки з учительками, я десь іноді можу “пропетляти”, дозволити собі не робити якусь зовсім уже, на мою думку, “бєсполєзну” домашку типу характеристики персонажів твору на три сторінки (боже!)”.
• Дівчина 15 років, 9 клас: “Щодо вчительки із зарубіжної літератури, то практично в кожного були з нею проблеми, тому вона безпосередньо впливає на сприйняття цього предмета. Також неодноразово писали колективні скарги на неї. З нею було проведено профілактичну розмову, але нічого не змінилося. А з учителькою української літератури більш нейтральні, суто ділові стосунки. Вона на сприйняття предмета не впливає. Для мене українська література цікавіша за зарубіжну. Найімовірніше, через стосунки з учителькою“.
• Дівчина 14 років, 8 клас: “Стосунки з вчителями української та зарубіжної залежать від того, як ти ставишся до навчання і як саме вчишся. У нас вчителі добрі й класні, можуть жартувати та вільно з нами розмовляти, але також можуть нагарчати, якщо не прочитав твір або ж не можеш відповісти на питання. Якщо ж учителі бачать, що ти стараєшся щось вчити, то вони взагалі чудові та шикарні. Стосунки з учителем впливають, але не дуже глобально. Не зовсім від цього залежить, як я сприймаю предмет”.
• Дівчина 13 років, 7 клас: “Стосунки нейтральні. Зарубіжна мене цікавить більше, тому що твори там підібрані цікавіші. Також впливає ставлення вчителів до своєї роботи. От, наприклад, вчителька української літератури просто дає нам прочитати твір, а вчителька зарубіжної літератури з нами потім цей твір іще й розбирає”.
• Дівчина 12 років, 7 клас, у якої одна вчителька викладає обидві літератури, наголосила на страху покарання: “Особисто в мене стосунки з учителькою нейтральні, а в класі – у всіх по-різному. На те, як я ставлюся до предмета, наскільки добре його розумію, впливають стосунки з учителем. Боюся щось не зробити, щоб не насварила. А загалом не дуже подобається ця вчителька як людина”.
• Хлопець 12 років (6 клас) зазначив, що стосунки в класу з учителями складаються по-різному, але він не впевнений, чи впливає це на сприйняття предметів.

Отже, більшість учнів та учениць помічають зв’язок між ставленням до предмета та ставленням до вчителя – цей вплив може бути як позитивним, так і негативним: може йтися і про позитивне підкріплення, і про страх, і про певне зловживання гарним ставленням. Такий висновок відповідає і спостереженням учителів, які вони озвучили в межах опитування. Та й загалом редакція очікувала отримати такі відповіді.

БІЛЬШЕ НОНФІКШН, МЕНШЕ ЛІРИКИ… І БЕЗ РЕД ФЛЕГІВ: ЩО УЧНЯМ І УЧЕНИЦЯМ (НЕ) ПОДОБАЄТЬСЯ У ПРОГРАМАХ

Ми запропонували підліткам відповісти на питання, чи подобаються їм українська література та зарубіжна література, чи однаковою мірою, а також докладніше розповісти про позитивні й негативні враження під час вивчення літератур.

• Несподівану думку висловив хлопець 16 років (9 клас): він розповів, що до 9 класу українська література була для нього зовсім нудною, але з 9 класу, коли літературу почали вчити “із прив’язкою до історії, до тих реалій, які були, до політики” (тобто за хронологічним принципом), для нього все стало набагато цікавішим. Хлопець каже, що до 9 класу програма мала вигляд “дитячих оповідань, перемішаних із невеликими неясними поезіями Шевченка чи кого-небудь ще” (до 8 класу включно укладачі намагаються поєднувати жанрово-тематичний принцип викладу матеріалу з елементами хронологічного). “Зараз стало краще. Немає нарешті народних пісень – найнудніша тема ever“, – додав респондент. Попри зацікавлення хлопця історією, народні пісні як джерело вірувань, відомостей про звичаї та побут українців, про історичні події він не сприймає саме через ліричну форму.

На думку підлітка, порівнюючи з українською літературою, програма із зарубіжки – “більш-менш”. Утім, він зізнався, що ненавидить поезію (“нудно, не хочу вчити”) – завдяки цій відповіді до проблеми вивчення поезії пізніше ми повернулися окремо із кожним і кожною з опитаних.

А ось проза, зокрема наукова фантастика (як приклад респондент навів роман Рея Бредбері “451° за Фаренгейтом”), у курсі зарубіжки – це “прикольно”. Підсумовуючи, хлопець зазначив: “Не скажу, що ці предмети мені подобаються, але в 9 класі хоч місцями стало цікаво вчити. Хоч, треба сказати, з укрліт кількість домашки вдвічі перекривала все задоволення”.

• Дівчина 15 років (9 клас) поділилася цілим списком творів, які їй сподобалися, – тож, відповідно, їй хотілося би більше аналогічних тем та жанрів у програмі. Вона вказала, однак, що на питання про улюблені твори відповідати було складно, бо не пам’ятає велику частину літератури через повномасштабну війну й дистанційне навчання.

З української літератури респондентка відзначила позитивно такі твори:

• повість “Маруся” (Григорій Квітка-Основ’яненко);
• повість “Інститутка” (Марко Вовчок);
• повість “Тарас Бульба” (Микола Гоголь). Підлітка додала: “Мені не дуже подобається Гоголь, але “Тарас Бульба” – це той твір, який мені сподобався. Я його слухала в аудіо, а потім ще і прочитала”;
• роман “Чорна рада” (Пантелеймон Куліш);
• поема “Катерина” (Тарас Шевченко);
• повість “Захар Беркут” (Іван Франко);
• повість “Климко” (Григір Тютюнник). “До речі, цей твір у мене десь на одному рівні з “Федько-халамидник” – ту останню сцену з розсипаною сіллю я не забуду ніколи”, – додала дівчина.

У цьому списку можна простежити певну тенденцію: це (за винятком “Климка”) переважно історії, які містять і пригоди, і кохання, – імовірно, ці складники врівноважують для респондентки страждання персонажів, на які нарікають інші опитані.

Топ-3 із наведеного вище списку для респондентки – це, власне, “Климко” і “Федько-халамидник” (до цих двох творів ми ще повернемося в інших відповідях), “Катерина” й “Маруся”. Решту творів зі списку дівчина назвала “базою, яку мають читати всі”.

Щодо зарубіжної літератури, то тут коментарі були докладніші:

• оповідання “Останній дюйм” (Джеймс Олдрідж);
• роман “Чорнильне серце” (Корнелія Функе) – респондентка розповіла, що цей твір обожнює ще з дитинства, багато разів бачила фільм і потім прочитала книгу;
• “Маленький принц” (Антуан де Сент-Екзюпері) – ще одна книга, улюблена з дитинства;
• п’єса “Ляльковий дім” (Генрік Ібсен) заслужила на розлогий коментар від респондентки: “Це рівень. На фоні інших творів, які ми вивчали цього року, це були як промені сонця після бурі. Я вражена тим, що це написав чоловік, та не думаю, що в 1906 році в жінок були права. Авжеж, можливо, що це було на законному рівні, але саме ставлення до жінок на той момент не змінилося. Просто, якби це написала жінка, питань не було б, а тут чоловік (я була просто шокована!). У мене були питання до фіналу, до того, що вона покинула своїх дітей, але якщо взагалі оцінювати, то це ультрасупер”;
• на окрему згадку заслужила і славнозвісна трагедія Вільяма Шекспіра “Ромео і Джульєтта”. Наводимо цей коментар повністю з огляду на його експресивність та несподівану сучасну інтерпретацію твору:

“До речі, хотіла би звернутися до питання щодо твору, який мені не подобається. “Ромео і Джульєтта”, Вільям Шекспір. Він же тупо ред прапор [червоний прапорець, або red flag, – у переносному значенні свідчення того, що, наприклад, у стосунках є щось нездорове, патологічне тощо, симптом серйозної хвороби – ред.]. Цей твір досить популярний, але я не вважаю, що це твір про здорові відносини й здорове кохання (одержимість?😈). На мою думку, це не норма, тому, якщо бути відвертою, у школі я б не давала дітям цей твір, бо його можуть не так зрозуміти (чи, може, давати, але з поясненням, що так не треба робити й це не є прикладом). Якщо я не помиляюсь, то їх історія тривала лише 5 днів. За цей період вони встигли зустрітися, закохатися, покохатися, спланувати втечу, одружитися і вмерти! Для мене це тупо якийсь булщит і крінж”.

Імовірно, варто звернути увагу на цей коментар, адже він сигналізує про те, що принаймні частина українських дівчат не романтизує трагічне кохання і прагне до побудови здорових стосунків, тож вивчення “Ромео і Джульєтти” дійсно потребує розлогого історико-психологічного коментаря від учителів/учительок.

• Розгорнуту відповідь дала й дівчина 14 років (8 клас). Вона наголосила, що обожнює й українську, і зарубіжну літературу. Нарікання викликає лише навчальний план (ця підлітка вчиться за програмою “Інтелект України”): “Вона [зарубіжна] в нас чомусь лише перший семестр, у другому її просто з невідомих причин прибрали, але предмети, які, на мою думку, не дуже важливі (технології, фізкультура), залишилися”.

Водночас до добору творів у програмі з української літератури в респондентки низка зауважень:

1. “От що мене й бісить: мало дають зарубіжної, яка взагалі цікава. В українській літературі мене дратує, що обирають твори, де розкриваються лише теми по типу “усі були бідні, нещасні – і взагалі померли без хеппі енду”. Багато творів, які ми вивчали, саме про це. Я вважаю, що потрібно відійти від цієї стабільності, і взяти вже інші твори без цієї всієї драматичності”.
2. “Також я думаю що треба перестати робити такі завдання по типу “що хотів сказати автор”. Бо у всіх різні думки, і, можливо, у самого автора взагалі не було якогось принципу щось говорити через рядки творів. Бо якщо ти щось скажеш не те, що хотіла почути вчителька, занижують бал лише за твою думку, яка відрізняється від підручника”.
3. “Хотілося б змінити появу Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка. Це стає нестерпно нудним – кожного року вивчати одне й теж, їхні біографії по 150 разів, які вже кожен напам’ять може розповісти (лише їхні твори змінюються, а так стабільність – наше все)”.

• Схожу думку висловила дівчина 12 років (7 клас): за її словами, українська література подобається їй менше, тому що всі твори в програмі або нудні, або жорстокі, або незрозумілі й складні для сприйняття. А ще вона додала: “Нестерпні цитатні характеристики, бо сидиш і 15 разів перечитуєш твір, щоб дійти висновку, що цитат більше немає”. Зауважимо, що це вже другий закид у бік такого типу завдань, тож, можливо, варто звернути увагу на його доцільність – чи принаймні на обґрунтування потреби в такій діяльності для підлітків.

Нагадаємо, що раніше ми розбирали проблему “Чому програма з української літератури здається важкою і похмурою?” в окремій публікації.

• Але є і позитивний момент: хлопець 12 років (6 клас) зазначив, що його все влаштовує.

Крім того, усім опитаним було запропоновано відповісти на такі питання:

1. Які б твори ти хотів/хотіла читати й розбирати в школі?
2. Чи було б тобі комфортно обговорювати з учителькою чи вчителем тексти, які ти читаєш “для себе”, особливо якщо там є якісь теми, на які ти з певних причин не говориш із дорослими?

Хлопець 16 років (9 клас) зауважив, що не читає творів 18+, тож у нього немає якихось прочитаних книг, які б він не міг обговорити з дорослими. Його побажання до програми з літератур такі:

• більше прози – менше віршів;
• із зарубіжної літератури – більше наукової фантастики та антиутопій (за всі роки навчання респондент зміг пригадати по одному твору Рея Бредбері та Айзека Азімова (імовірно, оповідання “Фах”) – і цього, на думку хлопця, дуже мало);
• додати нонфікшн (респондент висловив надію, що такі твори будуть у програмі 10–11-х класів, але одразу сам собі заперечив, сказавши, що не чекає такої прогресивності від української системи освіти). Як приклад хлопець назвав видання “Фактологія: 10 хибних уявлень про світ…” і прокоментував: “Звісно, її прочитає три людини з класу. Але всі інші твори теж читають три людини з класу, тож загалом – було би класно”.

Дівчина 14 років (8 клас) поділилася: “З моїми вчителями літератури точно є про що поговорити. Іноді я в них питала, що можна почитати. Було б мені комфортно з ними розмовляти, про що я читаю? Чесно кажучи, складно відповісти. Тому що якось не по собі буде говорити, що люблю читати трилери, рєзню всяку, детективи“.

Дівчина 15 років (9 клас) зазначила: “Практично всі теми для мене прийнятні, але якщо для мого співрозмовника якісь теми табу, то ми їх не обговорюємо. Це може стосуватись і вчителів. Але пострадянським викладачам треба розширити поле літератури й обговорення її з учнями, тому що багатство літератури – у розкутості й різноманітності“.

Цю тезу підтримує й інша респондентка – дівчина 13 років (7 клас): “Ми й так з учителем зарубіжної літератури розбираємо твори, які навіть не пов’язані зі шкільною програмою. А з учителем української літератури… Чесно, їй на нас начхати. Теми у творах, які я б хотіла бачити? Було б добре якби в шкільну літературу додали твори, у яких засуджують расизм і гомофобію, наприклад”.

Дівчина 12 років (7 клас) натомість зазначила, що хотіла би читати такі твори, у які не потрібно глибоко вникати, шукати якісь символи, сенс, – і що краще обговорити їх із батьками, ніж з учителькою. Варто зазначити, що в цієї підлітки, імовірно, є схильність не до гуманітарних, а до природничих дисциплін. “Я прочитала Прометея і пішла читати про больовий шок, бо він, по ідеї, мав би вмерти від того шоку, а не висіти місяць на скелі…”, – говорить вона.

Хлопець 12 років (6 клас) лаконічно зазначив, що йому подобається один конкретний твір – “Різдвяна свинка” Джоан Роулінг (фантастичний детектив для молодших читачів), і вирішив не розвивати тему далі.

БАЖАНІ ЗМІНИ В ПРОГРАМАХ

Щоб уточнити, яких змін до програми прагне активне учнівство, ми поставили питання так:

1. Можливо, є якісь конкретні твори, які б ти хотів/хотіла бачити в програмі, – або ти хочеш розповісти про ті, які терпіти не можеш?
2. Як би ти бачив/бачила ідеальне вивчення літератури в школі, щоб це було для тебе цікаво й корисно?

Відповіді на ці питання відкрили декілька цікавих інсайтів про те, як сьогодні змінюються смаки й погляди юнацтва.

• Хлопець 16 років (9 клас) ще раз наголосив на своєму несприйнятті лірики як такої: “Що я терпіти не можу? Лірика. Я не можу таке читати. За винятком, може, якогось ліро-епосу Шевченка, який пов’язаний із політикою чи соціологією. Але саме лірика? Я це не можу. Мені вона нічого не говорить. Навіщо це читати, нащо розбирати – взагалі не розумію”.

На аналогічний коментар респондента заслужили й народні пісні в програмі: “З укрліт – я не дуже бачу сенс учити якісь народні пісні. Це нудно. І як це дає якусь інформацію мені, я не розумію. Шевченко – це реально прикольно, там чітко описано, які погані умови життя в людей були під росією. Поменше лірики – побільше чогось із сенсом. Із зарубіжки – така сама історія, напевно”.

• Дівчина 14 років (8 клас) зазначила, що було би добре додати до програми більше детективів, аби було що обговорювати з однокласниками.

Крім того, вона зізналася, що після відвідування вистави “Ти [романтика]” захопилася епохою Розстріляного відродження, зокрема творчістю Михайля Семенка, попросила в матері купити їй вибране цього поета й почала записувати літературні ТікТоки. І це не єдина відповідь, яка свідчить про те, що “модність” і “музикальність” дуже важливі в тому, як підлітки сприймають вірші.

Принагідно нагадаємо, що раніше ми розбирали контексти й алюзії мюзиклу “Ти [романтика]” в цій публікації.

Якщо говорити про конкретні твори в програмі, то цій респондентці за роки навчання сподобалися такі:

• оповідання “Федько-халамидник” (Володимир Винниченко) – як зазначила дівчина, воно “трохи травмувало, але нічо”;
• оповідання “Ніч перед боєм” (Олександр Довженко);
• поема “Енеїда” (Іван Котляревський);
• повість “Дорогою ціною” (Михайло Коцюбинський);
• “Маленький принц” (Антуан де Сент-Екзюпері);
• “Дон Кіхот” (Мігель де Сервантес);
• міфи Давньої Греції, зокрема міф про Нарциса;
• “Жага до життя” (Джек Лондон);
• “Міо, мій Міо” (Астрід Ліндгрен);
• “Павутинка” (Рюноске Акутагава);
• “Полліанна” (Елеонор Портер);
• “Аліса в Дивокраї” (Льюїс Керрол);
• “Чарлі й шоколадна фабрика” (Роальд Дал).

Водночас дівчина наголосила, що терпіти не може довгі твори зі шкільної програми: “Ну, камон… Звісно, деякі іноді дуже цікаві, але це забирає час. Я дуже вдячна, що в мене розуміючі вчителі, і вони самі кажуть, що, якщо читати не хочеться, можна почитати скорочену версію в інтернеті”. Також вона додала, що було б ідеально, якби не потрібно було досконало знати зміст твору, адже такі завдання на знання змісту дуже дратують: “Говорю про себе: я можу прочитати декілька разів повністю твір, але так і не зрозуміти що взагалі відбувається”.

Крім того, у респондентки є таке побажання до вивчення біографічного матеріалу: “Я думаю, що, якщо берете й пишете біографію авторів, не треба брати саму базу. У багатьох авторів дуже цікаве життя було, і багато цікавих і незвичних фактів, але їх не пишуть у підручниках. Там завжди лише “дата народження, місто народження, сім’я, коли перша збірка вийшла, працював ось тут, помер тут і там””.

• Дівчина 15 років (9 клас) висловила доволі цікаві побажання, які свідчать про інтерес до предметів, зокрема до зарубіжної літератури, і глибину володіння матеріалом. Зокрема, вона зазначила: “На зарубіжній літературі ми проходили Шарлотту Бронте. Мені було б цікавіше, якби ми почали вчити одразу трьох сестер (Енн, Шарлотту та Емілі) задля порівняння їхніх стилів написання, їхніх думок, різниці в їхньому розумінні кохання. Я маю на увазі твори “Джейн Ейр” (Шарлотта Бронте), “Незнайомка з Вілдфел-Голу” (Енн Бронте) та “Грозовий перевал” (Емілі Бронте). Три сестри. Три письменниці. Три різні історії кохання”.

Натомість “Мандри Гуллівера” Джонатана Свіфта учениця вважає “гарним твором, але не для 9 класу” – це ще один (але не останній) коментар про вікову невідповідність програмового матеріалу, і на нього варто зважити.

Низку зауважень респондентка має і щодо матеріалу з української літератури. Твори, які вона назвала, не введені до програми. Зокрема, дівчина висловила захоплення драмою Лесі Українки “Блакитна троянда” й романом Ілларіона Павлюка “Я бачу, вас цікавить пітьма”.

“Але є твір, який викликає в мене бурю емоцій, який мені подобається та водночас який я ненавиджу всім серцем, бо на ньому залишився осад через цей твір, – додала респондентка. – Авжеж, це “Федько-халамидник” (Володимира Винниченка). Я вважаю, що цей усім відомий “фантастичний” твір не повинен бути в 6 класі. Цей твір узяв за душу всіх, хто читав, але я не впевнена, що діти 11–12 років готові до такого”.

Також у респондентки є низка побажань загального характеру й щодо атмосфери освітнього процесу, і щодо методів та прийомів викладання літератур:

1. Дівчина вказує, що хотіла би, щоби на уроках літератури відбувалася дискусія: “… коли вчитель не приходить на уроки з похмурим обличчям, не вмикає якесь відео з теми й не сидить у телефоні тощо. Я вважаю, що вчитель (як і учні) повинен бути готовим до дискусії, до різних точок зору без засудження тільки тому, що це може не вписуватися в якісь кордони й упередження вчителя”.
2. На думку респондентки, дітям 1–7-х класів цікаво робити мінівистави з певних творів (наприклад, за місяць до закінчення навчального року діти обирають найцікавіший твір із тих, які вони прочитали, і ставлять маленький етюд). Дівчина припускає, що це може увімкнути в учнях та ученицях цікавість надалі вивчати інші твори. Як варіант, старші учні можуть поставити велику виставу для молодших, зокрема, з українських творів.
3. Необхідно залучати різні джерела інформації. Респондентка вказує: “На жаль, не в усіх школах є можливість, бажання учнів і вчителів надавати та вивчати інформацію з інтернету (аудіокниги, стислий переказ, різноманітні факти про твори чи їх авторів тощо). Ще є сучасний реп-мюзикл “Ти [Романтика]”. Це доступне пояснення про письменників епохи Розстріляного відродження. Також є дуже багато подкастів на тему української літератури, але це більше про позакласну діяльність”.
4. “Чомусь багато шкіл почали забувати про день самоврядування (день, коли учні можуть бути вчителями), – нарікає дівчина. – А це ж плюс як для вчителів, так і для учнів. Це може стосуватися і літератури, бо всі можуть – між учнями – розповісти про свої враження від творів без сорому”.
5. Не оминула респондентка й тему “іконостасу” в програмі з української літератури, до якої зверталися й інші підлітки: “Ще хотіла б поговорити про оспівування Шевченка. Пан Тарас дуже багато зробив для нашої літератури, і ми всі повинні бути вдячні. Але в його тіні залишаються дуже багато нікому не відомих українських письменників. Ми вивчаємо один твір Марка Вовчка чи Григорія Квітки-Основ’яненка, але водночас вивчаємо понад 10 віршів Шевченка. Та ще хотілося би бути більш відвертими щодо біографії письменників: багато фактів замовчують для створення ідеальної ілюзії святості поетів”.
6. Наостанок респондентка гостро висловилася про вивчення віршів напам’ять: “У нашому світі достатньо розвинена психологія, є достатньо завдань для мозку, щоб його розвивати. Вивченням віршів ми завдаємо більше шкоди для дітей, ніж користі. Краще учні будуть робити багато вправ для розвитку пам’яті, аніж будуть здобувати багато комплексів та страху, розповідаючи вірші привселюдно”.

[Докладніше про те, як вивчення віршів тренує пам’ять, можна прочитати або послухати у випуску подкасту “Дофамін для освіти”. Як розповіла професорка, докторка біологічних наук та нейрофізіологиня Нана Войтенко, сама по собі ця практика корисна, однак краще запам’ятовується та інформація, яка подобається. Отже, учителям краще принаймні давати дітям вибір щодо того, який вірш вони будуть вчити].

• Дівчина 13 років (7 клас) розповіла, що не розуміє, навіщо дітям у 7 класі “Климко” (уже згадувана вище повість Григора Тютюнника про випробування, які проходить хлопчик із Донеччини під час Другої світової війни). “Біль, страждання, а наприкінці смерть головного героя👍. М-м, 12–13-річним підліткам це якраз те, що треба”, – зіронізувала респондентка.

Дівчина не може пригадати програмових творів з української літератури, які би їй щиро сподобалися, однак із зарубіжної має список улюблених: “Едгар Алан По “Золотий жук”, Конан Дойл “Шерлок Холмс”, Акутагава Рюноске (ми проходили твір “Павутинка”, але мене більше зацікавив “Расьомон”), О. Генрі “Останній листок”. Це не всі твори, які мені сподобалися, але ті, які я перші згадала”.

Оскільки, як зізналася підлітка, її вчителька української мови не завжди докладно розбирає твори з класом, закономірний вигляд має наступний в’їдливий коментар:

“Хочеться, щоб учителі виконували свою роботу не на тяп-ляп”. Звісно, учні й учениці помічають ставлення педагогів до своїх обов’язків – і відсутність інтересу до власного предмета в першу чергу.

• Дівчина 12 років (7 клас) висловила бажання спочатку перерахувати твори, які вона ненавидить. Серед них опинилися:

1. із зарубіжної літератури – “Чорнильне серце”, “Поліанна”, “Том Сойєр” (Марк Твен), “Айвенго” (Вальтер Скотт) і “Фах” (Айзек Азімов);
2. з української літератури – “Федько-халамидник”, “Захар Беркут” (та інші, які респондентка воліла не називати).

Вона зазначила, що єдиний твір, який їй сподобався за останні три роки, – це повість “Неймовірні пригоди Івана Сили” Олександра Гавроша. Нагадаємо, що це історія юнака-силача із Закарпаття (його прототипом є реальна людина – Іван Фірцак), що будує спортивну кар’єру й подорожує з мандрівним цирком.

Щодо бажаних змін у програмі респондентка зазначила, що хотіла би бачити навчання “без цитатних характеристик та інших безсенсових робіт, які робилися просто, щоби були”. Цій учениці зі шкільних предметів найбільше подобається історія, також вона цікавиться медициною, тому в літературі їй хотілося би бачити “книги про глобальну історію на рівні країни чи світу, а не на прикладі якогось персонажа” (у цьому контексті їй не сподобалася повість “Климко”, адже не до кінця було зрозуміло, про які події йдеться: звісно, у 7 класі до вивчення Другої світової війни на уроках історії лишається ще три-чотири роки – це загальна для української середньої освіти проблема “розсинхрону” між предметами).

• І рубрика гарних новин: хлопця 12 років (6 клас) досі все влаштовує: “Мені й так добре”, – зазначив він.

ЧИТАННЯ ДЛЯ ЗАДОВОЛЕННЯ І ПРОБЛЕМА ВІРШІВ

У цьому блоку ми поставили підліткам два питання:

1. Чи є в тебе однокласники й однокласниці, яким цікава програма з літератур, чи є такі, які читають із захопленням, а не на оцінку? Можливо, вони розповідали, чим їм подобаються твори з програми?
2. Чи є проблема із вивченням/викладанням віршів? Якщо так, у чому саме: не любиш вірші (чому, спробуй відповісти), цьому не приділяють достатньо уваги, інші проблеми?

• Дівчина 14 років (8 клас) констатувала, що, за її спостереженнями, у неї немає таких однокласників, які читають залюбки, із захопленням. “Усі загалом стараються на оцінку та виживають у цій програмі, як тіки можна 🙊“, – поділилася вона.
• Дівчина 15 років (9 клас) також зізналася, що не має таких однокласників, які б читали програмові твори із задоволенням.
• На жаль, й оптимістичний хлопець 12 років (6 клас) відповів, що, як він бачить, ніхто в його класі не читає твори за програмою із цікавістю.
• Дівчина 13 років (7 клас) зазначила: “На великий жаль, усі читають тільки шкільну літературу…”.
• Розлогішу відповідь дала дівчина 12 років (7 клас): “Жодної людини зі школи (5–8 класи), яка б із задоволенням читала шкільну літературу, не бачила. Подруга не читала жодного твору, починаючи з 5 класу, тому що краще прочитати аналіз на 0,5 сторінки, де все більш зрозуміло, ніж 500 сторінок твору, й отримувала оцінки 10–12”.
• Хлопець 16 років (9 клас) також відповів розгорнуто: “У нас [у класі] не дуже великий відсоток людей, які читають твори прямо повністю. Та і я, чесно кажучи, зазвичай не читаю. Викручуюсь і отримую хороші оцінки. Було буквально декілька кейсів із зарубіжки, коли хтось згадував, що твір реально сподобався. Про Бредбері я вже казав – і ще, здається, одна дівчинка сказала, що їй сподобався роман “Убити пересмішника” [Гарпер Лі]. А зазвичай нейтрально – або просто на оцінку. З укрліт – твори Шевченка, ліро-епос, звісно, ми читали повністю. Їх було потім цікаво розбирати. Ще, можливо, до “Інститутки” й “Чорної ради” було нейтральне ставлення: це не те щоб цікаво читати як процес, але це цікаво розбирати, ставити в історичний контекст, ось так. А так, щоб з укрліт щось прямо сподобалося – ні, такого не пам’ятаю”.

Підсумовуючи питання про те, що варто було би змінити в підході до викладання літератури, цей респондент зазначив: “Треба взагалі відходити від догми того, що всі твори в літературі мають нести якісь глибокі меседжі (історичні, етичні тощо), бо, виявляється, можна читати й для власного задоволення. Особисто я полюбив читати, але взагалі не те, що в програмі. Це насправді дуже цікава штука, бо зараз якось так виходить, що література – це не предмет, де можна просто почитати (здавалося б, пряме його призначення), а предмет, де тобі з кожного твору втикають у голову мільйон меседжів і контекстів, а саме читання при цьому… так, лише інструмент”.

Позаяк майже в усіх респондентів та респонденток були нарікання на вивчення віршів за програмою, ми вирішили розглянути це питання докладніше.

• Дівчина 14 років (8 клас) ще раз наголосила, що не бачить сенсу вчити вірші напам’ять – і загалом із поезією “не склеїлося” (нагадаємо, це респондентка, яка стала фанаткою лірики Михайля Семенка після реп-мюзиклу “Ти [романтика]”). Крім Семенка, вона змогла пригадати лише пісня Марусі Чурай та вірші Володимира Сосюри – це ті твори, які здалися цікавими. Зрозуміла річ, що це мізерна частина програми, але в цієї учениці принаймні немає відрази поетичного слова.
• Дівчина 13 років (7 клас) зауважила, що не є фанаткою віршів, тож нічого посутнього відповісти на питання не може. Їй сподобалася тільки лірика Василя Симоненка. За словами учениці, на уроках вірші “розбирають та-а-ак нудно, що капець”.

Її мама, яка модерувала комунікацію, додала, що вчителька української мови та літератури є класним керівником її доньки. Це літня освітянка, яку, на думку матері, більше непокоїть поведінка учнів, тож уроки “стають виховними годинами”. Така ситуація позначається на якості навчання. Як розповідає мати, учителька “натаскувала” клас із творчості Шевченка, “а все інше – у вільному польоті”. Причому загалом школу в місті вважають хорошою, вона має високий рейтинг. Однак загальний високий рівень викладання не означає, що учнівство вчать розуміти поезію. Як зауважує мама учениці, вона сама іноді пропонує доньці антології поезії – так у поле зору дівчини потрапила лірика Богдана-Ігоря Антонича та Сергія Жадана, однак загалом вірші “у мертвій зоні”.

• Дівчина 12 років (7 клас) зазначає, що майже не розуміє “віршів із глибокими сенсами й символами”. Їй “більш-менш сподобався” вірш “Моє серце у верховині” Роберта Бернса, але загалом респондентка не любить вірші, особливо Шевченка. Причина такої неприязні в тому, що Шевченка вчать постійно: “Заповіт” учениця не вподобала взагалі, однак “Мені тринадцятий минало…” оцінила. Щодо того, як на уроках розбирають вірші, респондентка зазначила: “Пишемо тему, ідею, основну думку (чим відрізняються останні два пункти, я не розумію, бо нам це толком не пояснювали – просто сказали, що це різне)”.

Докладніше

Останній пункт викликає неабиякі питання, адже, скажімо, за “Літературознавчим словником-довідником” ідея художнього твору – це буквально його провідна, тобто основна, думка.

Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. – К.: ВЦ “Академія”, 2007. – 752 с.

Згорнути

• Дівчина 15 років (9 клас) наголосила, що поезію їй більше подобається слухати, ніж читати, особливо якщо це мелодекламація. На її думку, читання віршів без музики – занадто “сухе”. “А ось коли ти це доповнюєш музикою, це прям лавлі лав, зовсім інше сприйняття. А ще мені дуже подобається, коли читають самі автори: ти прям відчуваєш, що хотів сказати автор. Інтонація, паузи, стиль читання (не знаю, як це пояснити) – і це все індивідуально”, – додає вона. Зрозуміла річ, що забезпечити “авторську подачу” під час вивчення всіх поетів і поеток просто неможливо з об’єктивних причин, але звернути увагу на цей пункт варто: якщо через посередництво інших медіа учні й учениці якісніше засвоюють лірику, цим можна користатися активніше.
• Хлопчик 12 років (6 клас) зазначив, що має до віршів нейтральне ставлення, а розбирають їх у класі завжди по-різному (однак ентузіазму щодо поезії також не виявив).
• Натомість хлопець 16 років (9 клас) висловився доволі емоційно. На його думку, переважна більшість віршів має нульовий сенс. Він переконаний, що навіть погана проза добра тим, що має хоч якийсь сюжет, а лірика цим похвалитися не може. На контраргумент, що лірика покликана насамперед передати динаміку почуттів, а не подій, респондент відповів, що, можливо, це й так, але йому таке вираження почуттів не цікаве: він не робить так сам і не розуміє людей, яким треба висловлювати свої емоції у віршах.

Крім того, хлопець зізнається, що за роки навчання не мав такого досвіду, щоб на уроці “прямо добре вірш розжували”, тобто, імовірно, лірика весь час залишається недоосмисленою, розібраною поверхово.

Щоб розібратися із проблемою викладання поезії в школі, ми попросили про коментар Ольгу Шаф – докторку філологічних наук, професорку кафедри української літератури Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, авторку монографії “Гендерно-психологічні аспекти української лірики XX століття”. Науковиця зауважує, що поезію люблять не всі – і це цілком нормально: “Моя мама, наприклад, любила читати, а поезію не любила – і так багато хто. І із цим треба просто змиритися. Розуміння поезії – це завжди здатність до співтворчості. Дуже часто поезію розуміють ті, хто самі поети, тому що образне мислення, асоціативне мислення, відчуття ритміки, акустики вірша є в тих, хто наділений цим даром. Це вид мистецтва. І прищеплювати всім любов до поезії так само не має сенсу, як вчити геть усіх танцювати балет”.

З іншого боку, шкільне виховання передбачає розкриття в дітей інтерпретаційних здібностей, зокрема на матеріалі поезії. Однак і із цим завданням у сучасних програмах виникає проблема: “Якраз наша програма на це завдання не дуже-то й заточена, бо там переважно така поезія, яка, як говорила Емма Андієвська, є просто заримованою прозою. Поезія – це не про тему, ідею, проблематику, актуальну для всіх, – це про емоційно-почуттєвий план, переживання, виплеск внутрішнього світу. Поезія суб’єктивна. Вона не має жодної виховної мети. Ту лірику, яка справді є мистецтвом, до програми не включають, бо вона ж не виховує. Те, що ми звемо патріотичною лірикою, – то якраз римована проза. Те, що діти вивчають Симоненка, Франка, Шевченка, не означає, що вони вчаться розуміти лірику”.

Можливо, саме із цим пов’язане несприйняття поезії в учнів та учениць: добір творів пропонує не абсолютно нову форму художнього висловлювання, а ту саму прозу, лише в риму. Відповідно, постає питання: навіщо читати римований виклад, якщо можна прочитати прозовий – простіший і зрозуміліший?

У програмі, на думку науковиці, бракує “іншої” поезії – тієї, яка оперує асоціаціями, емоціями, а не фактами. “Коли в школі навчалася моя донька, – ділиться Ольга Шаф, – десь у 7 класі вона мала урок із поезії “сімдесятників”. І тоді вона виокремила для себе Василя Голобородька – і на його прикладі нарешті зрозуміла, що таке лірика. Але це був поодинокий, ледь не єдиний випадок у програмі з української літератури – на відміну від решти полемічно-публіцистичної поезії”.

Підтверджує філологиня й ефективність того методу, який дехто з опитаних підлітків знайшов для себе сам – сприйняття поезії через музику: “Справжня лірика – це як музика. Це настрій, ритм, емоція, тому, власне, гарно звертатися до сучасних, актуальних музичних гуртів, які активно почали використовувати поезію і сучасну, і попередніх епох. Знову ж таки, ті самі “Жадан і Собаки”: багато хто приходить до поезії Жадана через його музику, а від поезії Жадана – іде до іншої поезії. Той самий принцип – композиція “Барабан” на слова Ґео Шкурупія (це співають Артем Пивоваров і Клавдія Петрівна). У коментарях під піснею пишуть: маловідомий поет Шкурупій. Який же він маловідомий? Це славетний поет-футурист. А те, що його ніхто не читав, – це якраз біда програми. А тепер усі нарешті дізналися”.

Отже, шлях до поезії через музику – коротший, але ми маємо усвідомлювати, що, як і з будь-яким мистецтвом, не всім поезія зрештою припаде до душі. Власне, те саме стосується і прози: із відповідей вище ми бачили, що однакові твори (“Федько-халамидник”, “Чорнильне серце”, “Фах”, “Климко”, “Захар Беркут”) в одних дітей можуть бути абсолютно улюбленими, а в інших – такими, що викликають лише нерозуміння і досаду. Хтось у захваті від фантастичних елементів у художній прозі, а хтось, навпаки, піддає їх сумніву і вважає абсурдними; комусь потрібен пригодницький сюжет і саспенс – а комусь логічний виклад нонфікшну чи сентиментальність української прози першої половини ХІХ ст. Завданням програми в цьому випадку, як видається, є одне – забезпечити достатнє розмаїття, щоб усі знайшли свій шлях читача.

Однак є загальні побажання, які неможливо ігнорувати, адже їх озвучують самі підлітки:

• осяжні за розміром тексти;
• актуальна, відповідна сучасності проблематика й інтерпретація творів;
• відповідність творів віку читачів і читачок;
• поменше текстів про журбу, недолю і смерть;
• “об’ємніший”, не ідеалізований виклад біографій;
• відсутність фіксації на одних авторах – і нехтування іншими;
• перегляд “традиційних” літературних завдань (цитатна характеристика, вивчення віршів напам’ять, схематизовані аналізи поезії тощо) – і, можливо, відмова від них у майбутньому;
• і головне – небайдужість учителів та вчительок і готовність до діалогу з дітьми-читачами.

Ірина Пасько, “Нова українська школа”

Титульне фото: НУШ

Довідково:

Цей матеріал був представлений ГО “Смарт освіта” в рамках Програми сприяння громадській активності “Долучайся!”, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США.