Цінність вчителя – бачити учня не тільки в системі освіти, а в житті, – переможець Global Teacher Prize Василь Дяків

Конкурс Global Teachers Prize для цьогорічного переможця Василя Дяківа вже не перший. Минулоріч він увійшов у ТОП-50.

Священник колись сказав йому: “Твоє покликання – працювати з людьми”.

Тож історія вчительства Василя Дяківа почалася з 1989 року, коли став навчати клас-комплект сільської восьмирічної школи в Зборівському районі на Тернопільщині.

З 1993 року він пройшов шлях від вихователя групи подовженого дня до вчителя початкових класів, педагога-організатора, заступника директора, вчителя історії, громадянської освіти та основ здоров’я. Уже 22 роки працює в Заліщицькій державній гімназії.

Пан Василь зазначає, що частину коштів із премії (250 тисяч гривень) виділить на змагання “КРОКС” – культурних, розумних, організованих, кмітливих, спритних. Це відкритий кубок області з українських інтелектуально-розвивальних ігор пам’яті загиблого героя АТО Ореста Квача, випускника Заліщицької гімназії.

“Премія для мене – це визнання організацією, яка представляє суспільство. Визнання цінності вчителя як людини, яка стратегічно мислить і будує Україну. А ще – це новий крок до можливостей і до подолання певних викликів у сучасній українській освіті.

І, звісно, для мене – це позиція вчителя, який хоче завжди вчитися. Це нормальне явище. Люблю дітей. Любов передається через слово”.

ПРО СТАТУС УЧИТЕЛЯ

Має бути системна державна інформаційна політика з просування позитивних практик в освітній сфері. Це має бути цілеспрямована робота цілий рік, а не тільки до дня вчителя.

Суспільство має розуміти й бачити, що вчитель спрямовує свою діяльність на те, щоби забезпечити комфорт дитині. І тоді на певному етапі суспільство зрозуміє, що вчитель – це агент змін, який зробить дитині краще середовище і який дбає про дитину.

Завдання ж учителя – якомога повніше розкрити перед дитиною можливості пошуку та реалізації себе. Це завдання часто виходить за межі школи й потребує постійного удосконалення як учня, так і педагога та батьків. Саме виклики освітнього процесу є стимулом для пошуку відповідей на запитання (як дитина може реалізуватися, – ред.), де правильних та однозначних відповідей немає.

Постійна зміна поколінь – це завжди цікаво. Але чи не найважчий виклик виникає тоді, коли вчитель розуміє, що освітня система, у якій він працює, перешкоджає реалізації завдань, створює додаткові перешкоди для того, щоби зробити освітній процес цікавим і комфортним усім його учасникам.

Василь Дяків

ЯК ПОБОРОТИ ПАТЕРНАЛІЗМ У СТВОРЕННІ ОСВІТНІХ ПРОГРАМ

Я називаю це явище “педагогічним патерналізмом”. Те, що в нас є навчальна програма, яку створюють переважно науковці, які захищаються, є докторами наук, отримають за це кошти, видають монографії. Залучають інколи вчителів, але часто для проформи, щоби зробити практичну частину своєї докторської дисертації.

Коли програму спускають до вчителя, він бачить її недоліки. Тоді виникає питання – шановні науковці, ви дитину бачили, ви з дитиною спілкувалися, ви розрізняєте особливості поколінь дітей?

Вчителі тоді вимагають спрощення програми від тих таки науковців. Це і є патерналізм – коли вчителі кажуть, що це не їхня відповідальність.

Тоді, знову ж таки, виникає питання – хто найближчий до дитини? Якщо вчитель найближчий до дитини, то він найкраще знає психологію дитини, бачення дитини, її потреби.

Я пропоную такий варіант. Я беру команду й ми пишемо свою програму, виходячи з дитиноцентричного підходу, враховуючи поняття компетентності, інтегрованості, сучасних підходів до аналізу, вимоги державних стандартів. Винятково вчительський колектив має складати програму. Науковців на гарматний постріл не підпускати.

Якщо багато груп учителів писатимуть програми й надсилатимуть їх у МОН, то виникне критична маса, коли замовчувати не вдасться. Так ми створимо прецедент конкурентності програм, написаних учителями, і МОН не зможе від них відмовитися.

Варто звертатися й до батьків: Шановні батьки, ви знаєте, що наші програми складні й не відповідають реаліям часу, ми з учительською командою робимо програми. Потрібна ваша допомога – стукати в МОН час від часу й нагадувати, що ви, як замовники послуг, хочете, щоби діти мали сучасний підхід до викладання того чи іншого предмету.

Проблеми, які можуть виникнути під час складання програм:

Чи можуть вчителі це робити професійно? По-перше, частина вчителів, маючи багаж методичного апарату, кажуть: “Ми вже вчилися багато, нам набридло, ми більше не будемо вчитись”. Це проблема.

По-друге. Навіть тим людям, які хочуть це зробити, потрібно показати приклади практик, щоби вони розуміли це. Треба вчителів навчати писати програми.

Найболючіше питання полягає в тому, що фінансування відбувається за 18 годин (педагогічне навантаження на ставку, – ред.). Це означає: те, що роблять вчителі поза межами 18 годин, – не оплачується. Тому виникає колізія, яка вигідна міністерству. Грошей немає.

Але це питання потрібно вирішити. Наприклад, є 12 годин (для проведення уроків – ред.), а 6 годин оплачується для того, щоби людина працювала над цією програмою. Це можливість для тих команд, які б це робили. Це може бути пілотний проєкт на 10–15 навчальних програм.

ЯК ЗРОБИТИ СПРАВДІ ПРОФІЛЬНУ ШКОЛУ

20 років тому я почав говорити про зменшення кількості предметів у старшій школі. До 2027 року, поки запустять НУШ у старшій школі, півтора мільйони дітей будуть мучитися.

Вчителі й батьки погоджуються, що предметів забагато. Є пропозиція пропілотувати варіант, коли 8 предметів будуть оцінюватися за 12-бальною системою, а з 12-ти предметів дати вибирати з можливістю оцінювання “зарахування / незарахування”.

І, крім того, дитина може мати 2–3 додаткові години на підготовку до ЗНО, спорт чи заняття мистецтвами. Варто спрямувати батьків – наскільки важливий час, коли дитина розвивається.

Пілотування буде засвідчувати реальне розуміння системою й конкретними закладами освіти, наскільки ми хочемо європейську освіту.

Коли ми пілотуємо, це означає, що ми беремо на себе відповідальність. Тут питання також до директора – наскільки директор і колектив готові, чи в силах пояснити батькам, які часто керуються принципом “на огірочки” і змушують дітей вчити багато різного, що, можливо, їм не знадобиться.

Має бути впорядкованість системи й чіткі правила, тоді ми можемо аргументовано, а не хайпово батькам пояснювати про їхній відповідальний вибір.

Ще є проблема, що частина батьків міркують категоріями вищої освіти, а не тим, що діти мають бути здорові й навчені жити.

Опір може бути й від частини вчителів, бо знову ми впираємось у 18 годин. Людина просто може сказати: “Мені платять за 18 годин. Я цього робити не буду”.

ПРО ЗАСТРАЛІСТЬ КЛАСНО-УРОЧНОЇ СИСТЕМИ

Класно-урочна система перебуває в глибокій кризі. Тому часто багато хороших речей я ініціюю й реалізовую між крапельками. Освітній простір для мене – це не школа, і я не люблю слово “урок”. Він уніфікує всіх дітей.

Урок як такий не має індивідуальної спрямованості, індивідуальної траєкторії.

Сучасні діти можуть концентрувати увагу не більше 15 хвилин. А що тоді вони роблять 30 хвилин? Дитина привчається бути на уроці й нічого не робити. Це призводить до того, що вона втрачає усвідомлення часу як ресурсу.

Варто спонукати батьків показувати різні можливості дітям. Тоді змалечку дитина багато куди б встигала і знайомилась із новим, а отже – пізнавала. Але треба, щоби з дитинства формувалася культура відповідального вибору. Це дуже просто і складно водночас.

Моє завдання – розширити межі освітнього простору. Я сміливо спілкуюся з дітьми будь-де. У цьому ще є цінність, що ти не позиціонуєш себе як учитель.

Дочка моєї випускниці, яка навчається зараз у нашій гімназії в 7 класі, на запитання “хто для тебе Василь Григорович?” сказала – це мій друг. Попри таку різницю у віці. Я 1970 року народження, а вона 2008-го.

Я ніколи не боюсь втратити статус у тому випадку, коли я буду спілкуватися з дитиною не тільки на навчальну тему. Я можу говорити про все – дружбу, почуття, вміння спілкуватись, хобі тощо.

Я себе вважаю поліфункціоналістом, тому що життя поліфункціональне. Я не можу зациклюватися на якомусь предметі. У мене дуже багато позакласних проєктів. Усе було би добре, якби уроків не було. Я пропонував школу повного дня, але ми знову впираємось у 18 годин.

ПРО УСПІХИ УЧНІВ

Я, як учитель, маю показати напрями, в яких дитина може спробувати себе й відчути себе успішною.

Я маю показати це передусім власним досвідом. Мені учні часто кажуть: “Ви мене надихаєте. Ви мені допомогли усвідомити. Ви мене спрямували на правильний шлях. Ви запропонували мені цікаві ідеї для реалізації”.

Вчитель для мене – це людина, яка сама перед собою не лукавить.

Я не показую себе. Я хочу показати дітей. Діти важливі. Показати їхні проблеми, як вони приходять до успіху.

Я людина команди, не можу перетягувати ковдру й казати: “Я на цю дитину впливав і завдяки мені вона досягла успіху”.

І я розумію, що коли людина 15 чи 20 років тому закінчила школу, то в неї накладається досвід і я відсуваюся на третій, четвертий, п’ятий плани… Це природно. Але, з іншого боку, мені приємно отримувати повідомлення від випускників, які багато років тому закінчили школу, і від сьогоднішніх учнів.

У цьому цінність вчителя – ти бачиш людину не винятково в системі школи. Ти бачиш людину в системі життя і в системі світу. Це дуже складно й енергозатратно, але вартує того.

Навчити можна всіх у різний спосіб і, відповідно, різного результату. Я завжди кажу: “Ви мате право не знати. А я як учитель маю оцінити ваше право не знати. Це й називається свідомим вибором – ти маєш право”.

ПРО ОСОБЛИВОСТІ ПОКОЛІНЬ

Зараз росте покоління урбанізованих дітей. Ми виходили з села, у нас було передавання сільського досвіду. Ми розуміли: щоби вирватися в місто, треба докласти зусиль, бо місто – це можливості і статус. А зараз, коли дитина в місті, вона не знає куди рухатися. Тобто в неї є своєрідна стеля. І батьки не можуть показати дитині напрямок, куди рухатися. Батькам треба переосмислювати, що цій дитині можна запропонувати.

У нас і досі спрацьовує стереотип – село, маленьке містечко, місто, столиця, закордон…

Але це неправильно, тому що не місто визначає рівень самореалізації. І цей розрив між поколінням, яке пропонує цю формулу й поколінням, яке прийшло з іншим світобаченням, – суттєвий.

Це трагедія, але поки батьки не розуміють її. Це стереотипне мислення, що уроки і школа – винятково соціальний заклад, де має перебувати дитина.

Якби була конкуренція між формами здобуття середньої освіти, це було би геніально. Школа – це лише один із способів. Є ще індивідуальне навчання, екстернатна форма, домашнє навчання. Але поки що суспільство загалом стереотипно мислить винятково про школу.

ПРО МЕТОДИ РОБОТИ

Для мене урок, хоча я не люблю це визначення, – це витвір мистецтва, який ніколи не буде повторений.

Коли дитина не так поводиться, я зупиняюся й дивлюся очі в очі, роблю паузу.

Вчителям бракує навичок психології і знання особливостей розвитку дитини, наскільки соціальна практика дитини відповідає її віку.

У нас є кіноклуб Docudays UA і Чілдрен-кінофест. Я маю доступ до колекції, і часто показую дітям документалістику. Під час обговорення діти самі приходять до висновку, що світ віртуальний і світ реальний – це дві великі різниці.

Моя улюблена форма – стоп-кадр, коли зупиняєш фільм на найвищій емоційній точці, й потім починається обговорення. Я ставлю запитання, й діти проговорюють ситуацію. Буває, що вони плачуть, бо бачать, яким є життя їхніх ровесників у інших країнах.

Мій улюблений механізм – дилема вибору. Одне з її завдань – щоби більше людей вибрали певну позицію, аргументуючи її і усвідомлюючи, що за нею стоїть. У мене це проглядається більше в історичному ракурсі. Це може бути дилема життя і смерті – Голокост, жертви Другої світової війни. Ключовий момент дилеми – що людина має право вибору.

ЛАЙФХАКИ ДЛЯ ВЧИТЕЛІВ

• Говорити з дітьми зрозумілою для них мовою. Сучасні діти – візуали, тому варто говорити з ними мовою візуалізації. Вони мало читають і не можуть читати довгі тексти? Тоді давайте їм для роботи короткі тексти. Вони не можуть тримати увагу? То дайте їм зрозуміти, що часу в них не так багато для того, щоби працювати.
• Шукати точки дотику й формувати ціннісне уявлення про те, навіщо ми у світі, що ми хочемо у світі, як ми можемо чогось досягти, дотримуючись певних принципів.
• Бути чесними з дітьми, не лицемірити.

ЛАЙФХАКИ ДЛЯ БАТЬКІВ

• Встановлюйте правила, враховуючи інтереси дитини. Дайте дитині право вибору з умовою, що ви покажете можливості для неї. Життя триває, і на якомусь етапі дитина буде згадувати, що ви їй цього не дали раніше.
• Встановлюйте певні обов’язки, бо вони дисциплінують, організують і дають змогу усвідомити, що я не є індивідуалістом, а я є людиною, і навколо мене є люди, усе взаємопов’язане. Обов’язок – це здатність людини усвідомлено діяти відносно навколишніх.
• Будьте прикладом для своїх дітей, адже коли ви 2–4 години сидите в ґаджеті й закликаєте дітей цього не робити, то вони робитимуть те, що вони бачать, а не те, що чують.
• Будьте чесними з дітьми. Дитина може бути різною. Щоби змінити її, треба самому розуміти, що ти хочеш зробити, щоби твоя дитина змінилася. Діти сприймають більше емоції, а не зміст. Чим спокійніше, зрозуміліше, доступніше ви поясните, розкажете дитині й викличете на відверту розмову, тим більша ймовірність, що вона триматиме довше в пам’яті те, що ви скажете.
• Пам’ятайте, що світ багатоманітний і від нього чекати винятково хайпу не варто. Намагайтеся показати дітям інше життя, спричиняти емпатію.
• Шукайте шляхи, пробуючи які дитина може зрозуміти, чи це її шлях, чи ні.

Для того, щоби була НУШ, потрібно зробити все, щоби була нова українська сім’я і був новий український дитячий садок. Цінності – це наше об’єднавче начало.

Ольга Головіна, “Нова українська школа”

Усі фото: Global Teacher Prize Ukraine