“У нашій школі жили й катували окупанти”: історія протистояння та відновлення закладу освіти в Бородянці

Під час тимчасової окупації Бородянки, що на Київщині, російські військові оселилися в місцевому ліцеї № 1. Там організували катівню. До повномасштабного вторгнення оснащений, сучасний заклад, окупанти знищили й розграбували.

Попри руйнування як у самій школі, так і в селищі наразі вдалося повернути понад 600 учнів та майже всіх вчителів. Це – одна із заслуг директорки ліцею Інни Романюк. Інна – вчителька хімії та біології, спеціалістка вищої категорії, старша вчителька. Очолює бородянський ліцей із 2017 року.

Під час форуму “Сьогодні заради майбутнього: освіта у воєнний та післявоєнний час“, який організував центр інноваційної освіти “Про.Світ“, Інна Романюк розповіла про те, як після деокупації Бородянки сюди повертаються люди й налагоджують свої життя.

Спеціально для “Нової української школи” в центрі “Про.Світ” підготували цикл “Історій із деокупації”, який увійде до розділу “Вчительський щоденник війни“. Попередню історію нам розповів директор Віктор. На жаль, його заклад освіти досі перебуває в тимчасовій окупації, тому, з міркувань безпеки, ми не вказуємо ні повного імені директора, ні назви його школи.

А в новій розповіді від Інни Романюк читайте:

• про освітнє життя до окупації Бородянки та після звільнення селища;
• як окупанти спершу оселилися в школі, а потім знищували заклад освіти;
• про повернення учнів та вчителів у місто;
• як вдалося відновити школу та збудувати протирадіаційне бомбосховище.

Далі – пряма мова Інни Романюк.

Інна Романюк під час виступу на форумі “Сьогодні заради майбутнього: освіта у воєнний та післявоєнний час”

“УСЕ ЗРУЙНУВАЛИ, РОЗГРАБУВАЛИ, КОЖЕН КЛАС ЗРІВНЯЛИ ІЗ ЗЕМЛЕЮ, А НА СТІНАХ ПОЗАЛИШАЛИ НАПИСИ”

У Бородянському ліцеї № 1 вчиться 600 учнів. На профільному рівні вже тривалий час діти вивчають англійську, історію України, предмети художньо-естетичного напряму. Наші учні – це гордість ліцею, адже вони перемагають у різних всеукраїнських та міжнародних конкурсах. Пріоритет для нас – постійний розвиток вчителів та учнів закладу.

Доля ліцею тісно пов’язана з історією селища. У нашу спільну історію увірвалася жорстока повномасштабна війна, якої ми не бачили й у кіно. Ми опинилися в окупації.

Це було несподівано. Зранку 24 лютого ми прокинулися вночі, бо почули вибухи з боку Києва. Коли почалися обстріли, я відразу ж о 6 ранку почала обдзвонювати всіх вчителів, класних керівників, аби вони повідомили учням, що сьогодні треба залишитися вдома з батьками в безпечному місці. Класних керівників попросила, аби ті залишалися на зв’язку з усіма учнями, щоб знати про кожну дитину, де вона й що з нею.

Зранку 24 лютого ми прийшли до школи – я і наш заступник із господарської роботи. Перекрили воду, вимкнули світло, склали й заховали документацію, забрали печатку й усе, що важливе, цінне.

26 лютого Бородянкою пішли перші колони танків з боку білорусі. Почався обстріл селища. Перші влучання в наш заклад сталися вже тоді. Далі ці обстріли тривали щодня. 27 лютого вже повністю були знищені відділ освіти й музична школа. У наш заклад знову були влучання, але він героїчно вистояв.

У ліцеї розмістилися окупанти. Вони там жили, облаштували катівню, медичний пункт. росіяни все зруйнували, розграбували, деякі класи зрівняли із землею, а на стінах позалишали написи.

До їх приходу заклад був добре оснащений, майже у всіх кабінетах висіли інтерактивні дошки. Кабінети природничо-математичного циклу були забезпечені сучасним обладнанням, у нас була STEAM-лабораторія, нова комп’ютерна техніка. окупанти розібрали всі комп’ютери на маленькі запчастини, витягли процесори, наповнення, тобто повністю все знищили. У школі життя ніби зупинилося…

Наслідки обстрілів росіянами в Бородянці

Бородянка ще була в окупації. І в цей час, коли дорослі й діти ховалися в підвалах, селище зазнало авіаударів. Від прямого влучання не врятує жодне укриття. На жаль, Бородянка стала прикладом того, що коли люди ховалися в укриттях, підвалах – вони залишилися там назавжди. У нас зникла безвісти вся родина – мама, тато і троє дітей. Ще двоє наших учнів були поранені.

Ніхто з нас не міг подумати, що війна може бути такою жорстокою, що вбиватимуть мирних, невинних дітей.

У найперші дні здавалося, що все спокійно. Не всі покинули Бородянку вчасно й декому довелося виїжджати вже під час окупації, тобто, коли з усіх боків був ворог, а мости – зірвані. У цей час ми бачили, як висаджувався десант на Гостомель, як постійно один за одним винищувачі летіли в бік Києва.

На початку квітня Бородянку деокупували, але навчання ми не відновили. Втім, і надалі постійно були на зв’язку з нашими учнями.

Я неодноразово зверталася у відділ освіти, до військової адміністрації з клопотаннями – просила дозволити відновити навчання в ліцеї дистанційно. Нам відповідали, аби ми не заважали дітям довчитися цей навчальний рік: “Люди виїхали, то хай вони навчаються в інших школах – дайте їм спокійно довчитися цей навчальний рік“.

Але ж я знала запит: до мене зверталися батьки й розповідали, що діти – особливо 1–4 і 5–6 класів – коли під’єднувалися онлайн до чужих класів, чужих вчителів, то в них підвищувалася тривожність, дехто навіть починав плакати. Тому батьки постійно питали мене – коли відновимо навчання?

Відновити роботу ми змогли лише 2 травня. Через місяць після деокупації почали вчитися онлайн. До цього класні керівники контактували з учнями дистанційно – говорили з ними, допомагали дітям висловити їхні емоції.

31 травня в нашому ліцеї пролунав останній дзвоник – дистанційно. Він не був схожий на традиційний, та попри це зміг знову нас обʼєднати.

Працівники, вчителі почали поступово повертатися до Бородянки, а хтось із неї й не виїжджав. Ми наводити лад у школі, допомагали небайдужі мешканці, волонтери. Потихеньку ми розбирали всі руїни.

Влітку ми вручили 11-класникам документи. Вони прийшли в зруйновану школу, аби отримали свої золоті медалі, атестати про здобуття повної освіти, а також базової загальної середньої освіти.

ЯК ВДАЛОСЯ НАЛАГОДИТИ ОНЛАЙН-НАВЧАННЯ

У школі все було зруйновано. Та сили зʼявлялися, коли із 600 учнів понад 500 приєднувалися на онлайн-уроки з різних куточків України та за її межами. Ми побачили, що діти тягнуться до школи й ми маємо зробити все для того, аби повернутися до попереднього життя – ми почати відновлювати ліцей, звертатися по допомогу.

Влітку все більше дітей із батьками поверталися в зруйновану Бородянку. Чесно кажучи, це мене шокувало, бо повертатися особливо не було куди – скрізь напівзруйновані будинки. І, що важливо, діти приходили до школи на спортивний майданчик грати у футбол, волейбол. І з кожним днем їх ставало все більше й більше.

1 вересня 2022 року всі 600 учнів прийшли на навчання до школи. Найголовніше для мене – те, що вдалося зберегти контингент і учнів, і вчителів. Усього два педагоги залишилися за кордоном. На жаль, їм нікуди було повертатися, усе було зруйноване.

Лише учні перших класів вчилися очно, усі інші – онлайн. Перша проблема, з якою ми стикнулися під час дистанційки – відсутність засобів навчання. Діти, їхні сім’ї опинилися в складних життєвих обставинах – усе було знищене. Але дуже важливо, що ці учні й учениці мали бажання вчитися.

Я почала звертатися і до Міністерства цифрової трансформації, і до Міністерства освіти і науки України, і в різні благодійні фонди з проханням: “Будь ласка, допоможіть нашим дітям, які повернулися в зруйновану Бородянку, будь-якими засобами для навчання. Неважливо новими, чи ні – просто, аби можна було приєднуватися на онлайн-уроки”. Батьки надсилали мені фото, де 2–3 дітей сидять біля одного телефона – у таких умовах перший час вчилися наші учні.

Далі почалися нові виклики – повітряні тривоги, відключення світла. Весь час треба бути гнучким, адаптуватися під обставини. Якщо світло вимикають зранку – ми швиденько змінюємо розклад і проводимо уроки після того, як його увімкнуть або якщо, наприклад, під час уроку повітряна тривога, то вчителі записують заняття на відео й надсилають дітям, аби ті мали змогу його переглянути. Надихало те, що ми були не одні. До нас, наприклад, приїжджали наші вчителі з проєкту “Навчай для України”, з яким ми працюємо з 2020 року. Це було для нас, як ковток свіжого повітря. А ще в нас були голова ГО “Про.Світ” Олександра Пєтушкова й Анастасія Амосова, яка провела прекрасні тренінги вчителям і розказала, як варто боротися з тривогою, як опановувати себе тощо.

ВІДБУДУВАЛИ ШКОЛУ – ВІДБУДУЄМО Й БОРОДЯНКУ

Найголовніше, що на всі наші ініціативи завжди відгукувалися. Зокрема, нас підтримало Посольство Литовської Республіки, яке сприяє відбудові нашого ліцею. Вони також обладнали для нас укриття. Поки що подібного до нашого сховища в Україні немає – це протирадіаційне укриття в шкільному дворику. Ми дуже хочемо повернутися на навчання в наш заклад – вдихнути в нього нове життя.

Проєкт Бородянського ліцею № 1

Попри те, що зруйноване все наше минуле, та ми віримо у світле майбутнє наших дітей і робимо все для того, аби наш заклад знову повноцінно запрацював.

Лише разом ми втрималися, ми разом долали виклики, і лише разом у нас вийшло відновити нашу школу. Ми йдемо далі й маємо ще одне завдання – Бородянка ще не відновлена, багато дітей живуть по селах, і їм треба якось доїжджати до школи. Тому наша нагальна потреба – це шкільний автобус. Це не мрія, а необхідність. Шкільний автобус може отримати опорний заклад, але ми не є таким. І тому зараз моніторимо, куди можна звернутися, хто б допоміг нам розвʼязати це питання.

Окрім цього, маємо потребу у відновленні бібліотечного фонду. Під час окупації росіяни повністю спалили понад 15 тисяч книжок. Спершу ми акцентували на відбудові, на відновленні навчання, але зараз одна із пріоритетних потреб – відновлення бібліотечного фонду.

Завершу тим, що практично все населення нашої держави – це продукт системи освіти. Тому Україні важливо інвестувати в освіту, створювати рівний доступ для всіх учасників освітнього процесу, підтримувати й цінувати вчителів, бо освіта є основою інтелектуального, духовного, фізичного й культурного розвитку особистості. І саме в ній майбутнє нашої держави.

[ред. “TED Talks Історії окупації” відбулися під час форуму на платформі “Про.Відновлення: досвід деокупації та відновлення освітнього процесу” за підтримки ІСАР Єднання в межах проєкту “Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства”, що реалізується ІСАР Єднання в консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку].

Ірина Чорна, спеціально для “Нової української школи”

Усі фото: особистий архів Інни Романюк та “Про.Світ”