Усім тут місце. Як київська школа 17 років впроваджує інклюзію

“Українська правда. Життя” спільно з ГО “Смарт Освіта” робить серію публікацій про агентів змін у освіті.

У цьому циклі текстів – розповіді про директорів звичайних комунальних шкіл (їх прийнято називати “державними”, хоча всі вони у власності місцевих громад), котрі в нинішніх умовах знаходять ефективні способи співпраці з чиновниками, батьками, учнями та вчителями.

На вході до загальноосвітньої школи №168 Києва видніється напис: “Поточний ремонт школи зроблено коштом командування Збройних сил США в Європі”.

Пандуси, перила вздовж стін, оновлені туалети для дітей з особливими потребами, шкільні автобуси зі спеціальними підйомниками і навіть ліфт – усе це зроблено коштом спонсорів, благодійників та місцевої влади.

Відтак “школа, дружня до дітей з інвалідністю” збирає школярів не лише зі свого Оболонського району, але й з інших.

Серед таких учнів – 13-річна Аня Бабій. У неї – важка форма дитячого церебрального паралічу та сенсоневральна глухота 4 ступеню. Але дівчинка ходить до 5-го класу звичайної 168-ї середньої школи.

“У 13-річної Ані Бабій важка форма дитячого церебрального паралічу та сенсоневральна глухота 4 ступеню, але вона ходить до 5-го класу звичайної середньої школи”

“Такі діти зазвичай на індивідуальному навчанні, – пояснює Інна, мама Ані. – Але ж це як домашнє ув’язнення, розумієте?..”.

Жінка зустрічає нас біля кабінету директора і веде показувати школу. Жваво розповідає про доньку, як вона радісно збирає рюкзак та готує одяг до школи, радіє однокласникам та навчанню.

“Дитина щаслива, тут її життя”, – каже Інна і підводить нас до кабінету корекційного педагога, де з дівчинкою якраз займається Валентина Шибецька.

Перед Анею – листок з простими лініями, які дівчинка намагається приборкати лівою рукою, бо права зовсім не працює.

“Ми працюємо над дрібною моторикою”, – пояснює корекційний педагог.

У кабінеті гумові м’ячики, пружинки, іграшки – усе це стає в нагоді Валентині Вікторівні в роботі з такими дітьми, як Аня. Вчителька  каже, що зараз вони працюють над буквами.

“Ми вчимо дітей наспівувати і поєднувати звуки в склади. Я дуже хочу, аби вона сказала “мама”. Бо поки що “ма” у неї виривається мимоволі”, – коментує корекційний педагог. Далі дівчинку вчитимуть вимовляти прості слова, як-от “кіт”, “мак”, “дим”.

Інна з Анею вирішують показати нам її парту в 5-ому клас

Інна з Анею вирішують показати нам її парту в 5-ому класі, де якраз триває урок музики. Діти вивчають нову пісню, але вмить замовкають, засоромившись журналістів.

Парта Ані – перша і розташована трохи ближче до дошки – аби було зручно завозити дитину до класу.

Разом з Анею вчаться ще кілька дітей з різними особливостями розвитку, загалом у класі – 13 учнів. З усіма ними працюють вчитель, його асистент та помічник вихователя. Асистент стежить, аби діти з інвалідністю почували себе в класі комфортно, допомагає їм засвоювати навчальний матеріал на уроці та виконувати завдання, а помічник вихователя – привчає до навичок самообслуговування.

“Вибачте, але я вам таки покажу туалети. Таких навіть у держустановах немає!”, – каже мама Ані й веде нас до вбиралень з широкими кабінками та поручнями.

Вбиральні тут з широкими кабінками та поручнями

У коридорах помічаємо кілька візків учнів та стіл для настільного тенісу. Хтось їде на самокаті, хтось іде до кімнати, когось везе помічник, а поряд бігають і жартують усі інші діти.

“У нас немає жорстоких учнів. Вони увесь час бачать однолітків на інвалідному візку, вчаться бути добрішими”, – каже Інна, поки ми обходимо увесь перший поверх, який обладнано для зручного руху учнів.

“У вас не виникає конфліктів з іншими батьками? Вони всі погоджуються, що їхні діти вчитимуться з особливими школярами?”, – запитуємо дорогою до крила початкових класів.

Крім кімнати з партами, тут у деяких класах є ще одна – з ліжками для відпочинку.

“Раніше таке траплялось, але директор все швидко вирішувала. Зрештою, для здорових дітей є великий плюс – класи маленькі, і крім одного вчителя, є ще асистент.

Тобто їхнім дітям приділяють більше уваги, аніж в класі з 30 дітьми та одним вчителем”, – відповідає Інна.

Деякі парти спеціально розташовані трохи ближче до дошки – аби було зручно завозити дитину до класу

Дорогою зустрічаємо шкільного психолога, Інна одразу представляє: “Вона допомагала розробити для Ані індивідуальну програму розвитку, і ми за нею займались минулого року”.

Індивідуальна програма розвитку (ІПР) є не лише в Ані. Академічну складову тут доповнюють заняттями з корекційним педагогом, логопедом, психологом – залежно від потреб учня. Все інше – за розкладом, але з урахуванням особливостей дитини.

Приміром, коли весь клас бігає на фізкультурі, в Ані Бабій – ЛФК (лікувальна фізкультура) зі спеціалістом.

РІВНІ СЕРЕД РІВНИХ

“Коли ми впроваджували інклюзивні підходи, то я боялась, чи зрозуміють мене вчителі та діти.

Чи не подивляться косо учні, чи не почнуть обзивати, і чи зможемо ми, звичайні вчителі, навчити таку дитину – яка не пише, недобачає, не чує”, – згадує директорка школи Наталія Іванівна Кравчук.

У далекому 2000-му районна адміністрація запропонувала керівнику школи 168 взяти на навчання шість дітей з ДЦП. На той час усі київські школи відмовились – тоді інклюзивне навчання було чимось нечуваним.

А Наталія Іванівна погодилась на експеримент, попри те, що науковці з київських педагогічних вишів в унісон повторювали: “Ці діти не можуть навчатись разом зі здоровими. Їх навіть в інтернати не беруть, бо вони неспроможні писати!”.

Директорка 168-ї середньої школи Наталія Кравчук

Так почався експеримент на базі КМДА “Інтегроване навчання учнів з особливостями розвитку в середній загальноосвітній школі”.

“Я хотіла витягти цих дітей у світ. Діти на візках не виходять на вулицю і не спілкуються з дітьми надворі – вони просто замикаються в собі. І я хотіла, щоб вони почали вчитись разом з однолітками”, – пояснює Наталія Іванівна.

Зараз у школі навчаються 104 дитини з особливими потребами (30% від загальної кількості), серед яких є діти з дитячим церебральним паралічем (їх найбільше), гіперактивні, а також 16 – з розладами аутичного спектру (РАС).

Останніх мало, бо у школі поки хвилюються, чи впораються із складними проявами аутизму, адже мають невеликий досвід роботи з такими дітьми.

Ще близько 30 дітей не мають висновку ПМПК (психолого-медико-педагогічної комісії) – батьки не хочуть.

Це трішки заважає в роботі, адже ПМПК дає висновок, що дитині потрібні корекційні заняття. Опираючись на нього, у школі складають індивідуальний план розвитку для дитини (ІПР).

Над ним працюють усі разом – вчителі, асистенти вчителів, корекційні педагоги, логопеди, психологи, лікар та директор. Потім його узгоджують з батьками та, у разі потреби, приймають спільні рішення. Якщо тим щось не подобається – переконують, адже рідко батьки мають відповідні фахові знання погляд, – та шукають золоту середину.

Зараз у школі навчаються 104 дитини з особливими потребами (30% від загальної кількості)

Діти мають заняття з логопедами і корекційними педагогами. Також у школі є тренажерна зала, тож учні можуть займатися фізичним розвитком постійно, а не раз на рік у санаторії.

“Дитина росте кожного дня, тому й заняття мають бути постійними”, – кілька разів наголошує Наталія Іванівна.

А ще додає, що мріє про сучасний реабілітаційно-оздоровчий центр на базі школи для учнів з ДЦП, а також для зміцнення фізичного здоров’я всіх інших дітей.

Зараз у навчальному закладі розробляється та впроваджується програма фізичної реабілітації, яка використовується на заняттях з лікувальної фізкультури.

Також важливо, аби з дітьми займалися вдома: тренувалися ходити, писати, повторювали пройдений матеріал – щоб результати, досягнуті командою педагогів, краще закріпились.

“Часом ми з батьками ховаємо від дітей візочки, – каже директорка. – Тому що є діти, які не встають з візочка тільки через страх.

Ми хочемо – хоч їм і дуже боляче, – щоб вони подолали цей страх, бо інакше людина може лишитись у візку на все життя. І не тільки діти бояться, але й їхні батьки.

А коли дитина в цій когорті, де всі бігають, – перестає боятися, підводиться і хапається за поручень. А пройшлась по поручню, то значить і далі зможе”.

Часом вчителі з батьками ховають від дітей візочки, щоб діти вставали

Чи дозволяють фізичні особливості учня пробувати встати з візка, підказує фізіотерапевт Ганна Миколаївна Туровець. Вона ж радить учителям, куди посадити учня, у залежності від рівня зору, у якій формі краще дати завдання.

Лікарка відвідує уроки та слідкує за динамікою розвитку школярів з особливими освітніми потребами.

“Нещодавно я плакала від щастя, – розповідає вона. – Є в нас хлопчик, який не тримав і 60 секунд уваги. Я прийшла на урок математики, вчителька запитує: “36 поділити на 6”, з першої парти – відповідь “шість”.

Я дивлюсь і не можу зрозуміти, хто це.

А це Даня! Він не пише, але чотири роки запам’ятовував усе, що казала вчителька молодших класів, і зараз іншій вчительці у 5 класі видає ту інформацію. Хоча ми думали, що когнітивна сфера не збережена”.

“Вони у нас і з візочків встають, і школу з медалями закінчують, і вступають на бюджет – складають ЗНО на високі бали (хоча мають право не складати незалежне тестування), – підхоплює директорка.

Я їх вчу: ви рівні серед рівних. Тому й вимоги до них такі ж самі.

Он, через місяць навчання я вже не можу показати типового аутистичного прояву, бо в нього щезли ехолалії (повторення за кимось – ред.). Медики не можуть зрозуміти, що сталося”.

“Як ви це робите?”, – запитуємо.

“Ми іноді навіть не розуміємо, що ми робимо. Чудеса робимо!”.

“Вони у нас і з візочків встають, і школу з медалями закінчують, і вступають на бюджет”, – розповідає директорка

ПРО ЗАРЯДКУ ПЕРШОЇ ЛЕДІ ТА МОРАЛЬНИЙ ОБОВ’ЯЗОК

Фізичний терапевт у школі №168 з’явився тільки 2 роки тому – завдяки особистому знайомству пані Наталії.

До цього 15 років ця посада пустувала, а дві інші лікарські вакансії – невропатолог і педіатр – досі не заповнені.

“Ніхто не хоче йти на малі гроші, – каже директор. – Але лікар має бути обов’язково. Я, як педагог, не можу читати ці всі нозології (опис хвороби і симптомів – ред).

Якщо зараз оцих дітей відправити у звичайні школи, і не буде лікаря, який пояснить, що з ними робити, – це буде кінець”.

Складно і з пошуком асистентів вчителя (зосереджуються на навчанні дитини) та помічників вихователів (опікуються побутовими питаннями).

Асистент може мати лише півставки в одному класі (згідно з наказом МОН № 1205). Тобто він має працювати на два класи: наприклад, три уроки в одному, три – в іншому. На три уроки клас лишається без асистента. Загалом виходять невеликі гроші – приблизно 3600 гривень.

Помічник вихователя отримує ще менше – 3200.

У цій школі весь час є вакансії

Тому часто на цих посадах працюють студенти. Часом хтось залишається після закінчення навчання, однак більшість йде на більш оплачувану роботу.

Тому в школі весь час є вакансії, і директор постійно пише листи в університети Грінченка та Драгоманова, аби ті прислали студентів на роботу.

Натомість кількість дітей з особливостями, які хочуть учитись у цій школі, щороку зростає. Замість 2-3 особливих дітей на клас – тут по 7-8 (з 15-20 дітей загалом).

“Мені дуже складно відмовляти батькам у прийомі їхніх дітей. Я вже наприймалася на плечі наших вчителів, а закрити питання по всьому Києву ми не можемо”.

Вчителі інклюзивних класів отримують 20% надбавку від ставки. Проте є кілька класів, які ще не отримали офіційного статусу – з кожним роком експерименту міська влада додавала лише по одному інклюзивному класу. Тож вчителі, які працюють у цих класах, не мають надбавки.

На запитання ж про те, як у школі виховують толерантних дітей, директорка відповідає: “Я думаю, що не завжди треба про це говорити. Коли ти любиш – діти це відчувають”

Запитуємо: “Як ви мотивуєте працівників школи віддаватися роботі?”.

“Точно не фінансово, – іронічно всміхається Наталія Іванівна. – Мотивація в мене, мабуть, моральна. У нас в колективі створений позитивний психологічний клімат.

Ми розуміємо, що добро потрібно робити зараз, бо час швидкоплинний. Ми вчимося і у дітей, люблячи і поважаючи їх”.

До батьків директорка теж знаходить підхід. Для однієї мами пані Наталія придумала, щоб та вела музичні антисколіозні перерви. Так ця мама з противниці перетворилась на спільницю.

До речі, саме ці музичні перерви лягли в основу циклу ранкових зарядок, які Марина Порошенко разом з учнями школи демонструє по телебаченню.

З одними батьками директорка працює напористо, з іншими – чи не пошепки.

Когось навіть потрібно позитивно налаштовувати до своєї дитини: “Одну маму ми переорієнтували – що дитина, хоч і на візочку, але це її щастя. І цей хлопчик знайшов себе – які він пише вірші!”.

До появи ліфту старшокласники допомагали учням на візках пересуватись школою – навіть піднімали їх по сходах.

До появи ліфту старшокласники допомагали учням на візках пересуватись школою – навіть піднімали їх по сходах

А нещодавно відкрився гурток із вивчення жестової мови – на нього із задоволенням ходять учні та вчителі.

“Якихось сильних конфліктів я і не пригадую. Є хлопчик, кримський татарин, який не хотів вчитись разом з двома дівчинками з інвалідністю. Але, мабуть, батьки наполягли.

Через два місяці вони поїхали в Крим відвідувати бабусю і дідуся. А ті кажуть: “Що ви зробили з дитиною? Він так уважно до нас ставиться, настільки добріший став”. І він зараз з тими дівчатками спілкується і постійно ділиться солодощами”.

На запитання ж про те, як у школі виховують толерантних дітей, директорка відповідає:

“Я думаю, що не завжди треба про це говорити. Коли ти любиш – діти це відчувають, коли ти обманюєш їх, вони також відчувають.

Я часто вибачаюсь перед учнями, і від цього я тільки вища, а не нижча. Коли вони не відчувають любові і поваги, тоді вони й не навчаються”.

ПРО БАЙДУЖІСТЬ І СЛЬОЗИ ЩАСТЯ

“Якби ви потрапили в цю школу 20 років тому – то не впізнали би її”, – розповідає керівниця школи.

У 97-му році, коли вона стала директором, колектив почав учитись писати проекти. Наталія Іванівна згадує, що окрім того, що писала грантові проекти, ще ходила по всіх посольствах та шукала спонсорства.

“Якби ви потрапили в цю школу 20 років тому – то не впізнали би її”, – розповідає керівниця школи

“Якось, уявляєте, нам не дав гроші Фонд соціального страхування, – промовляє директорка із сильним акцентом та останніх трьох словах. – Там було мільйон на ремонт спортивної зали. Ми з моєю колегою поїхали у фонд, то вона почала там навіть плакати від моєї промови.

За півтори години ми дістали номери телефонів німецького банку і вийшли на нього напряму. Не дали мільйон, але 300 тисяч дали”.

Так, виграючи гранти, шукаючи спонсорів, не тільки відремонтували будівлю школи, а й отримали матеріали для навчання.

Наприклад, дітям, яким складно рухати руками та пальцями, дають нетбуки та планшети – часом такі діти не можуть писати ручкою, але тиснути на кнопки клавіатури в них виходить.

Ще в кінці 90-х завдяки програмі навчання вчителів комп’ютерної грамотності від компанії Intel школа почала освоювати комп’ютери і навіть стала найкращим навчальним центром цієї програми.

Ще один великий проектний напрям – екологічний. Наприклад, День Землі в Україні розпочався саме зі 168-ї школи.

Пані Наталія шкодує, що зараз не вистачає часу на екологічні проекти. Зате в школі є архітектурне LEGO та робототехніка. З учнями займаються вчителі, які пройшли відповідне навчання.

Про все це пані Наталія розповідає із величезним захопленням, тішиться перемогами та ділиться планами: треба зробити другу тренажерну залу, адже однієї не вистачає на всіх дітей, – вже отримали грант від київського міського голови; провести проводку для дзвінків, які прибрали на час ремонтів; наприкінці ж відремонтують директорський кабінет – коли все інше буде зроблено.

Досвідом цієї школи цікавляться співвітчизники та іноземці. За 17 років були делегації з різних країн Європи та інших континентів, а Фонд Порошенко проводить заняття із запровадження інклюзії для всіх областей за досвідом саме цієї школи.

Кілька разів під час розмови помічаємо в очах директора сум і сльози – коли вона розказує про дітей, які перебувають на індивідуальному навчанні та вчаться вдома, повністю відмежовані від однолітків.

“Я хочу, щоб інші директори змогли також отримати велику радість від зміни долі на краще дітей з особливими освітніми потребами, – каже Наталія Кравчук.

На початку експерименту я думала, що буду кожен день плакати від жалю до дітей, а тепер ми плачемо тільки від щастя за їхні успіхи”.

Вікторія Топол, Галина Титиш, спеціально для УП.Життя

Дмитро Ларін, фото, УП