Вчити, допомагати, перемагати: про роботу та волонтерство освітян із Дніпра

Освітні виклики через пандемію, а згодом і через повномасштабне російське вторгнення, навчили педагогів швидко реагувати на зміни. Здавалося, усі тільки адаптувалися до онлайн-уроків та дистанційних випускних, як довелося пристосовуватися до навчання в укриттях, часом, без світла.

Вчителів на тимчасово окупованих територіях росіяни використовують для насадження “правильної історії”, звичайно, російською. Попри це, за інформацією МОН, лише 1 % українських освітян погоджується на співпрацю з ворогом. Тим часом вчителі на підконтрольних Україні територіях і собі тримають освіту та не лише вчать, а й активно допомагають ЗСУ.

У спецпроєкті “Нової української школи” та дніпровської газети “Наше місто” ми зібрали історії звичайних вчителів – жінок, які щодня, попри обстріли, блекаути та напругу, навчають та допомагають.

“ЧОЛОВІК І ОНУК НА ФРОНТІ, А МИ ІЗ СИНОМ – ВОЛОНТЕРИМО”

Знайомтеся, це Алла Крячко, вчителька історії однієї зі шкіл Дніпра. Досвід роботи – понад 40 років. З перших днів повномасштабного вторгнення жінка почала волонтерити.

“Мій чоловік воює на сході України, а онук Євген – на півдні. Син Артем – волонтер, як і я. Ми допомагаємо з перших днів війни. Якби не поміч волонтерів, хлопцям та дівчатам на передку було б дуже складно”, – розповідає Алла.

Згадуючи, як усе почалося, вчителька ледь стримує сльози. “З перших днів мій чоловік на війні. Коли відбувся один великий бій, хлопці з нашої дніпровської бригади залишилися без нічого через великий “приліт”. Усі речі, які в них були, накрило землею. На жаль, були тоді й “трьохсоті”, і “двохсоті”, – пригадує Алла Крячко.

Чоловік Алли зателефонував та розповів про те, що сталося: хлопці на гарячому напрямку втратили всі речі. Ускладнювала ситуацію і логістика – захисники перебували на “нулі” і привезти їм щось було вкрай складно.

Тоді, порадившись із сином та двома доньками, ухвалили рішення про те, що попри все допоможуть бійцям. Згодом до родини вчительки приєднались і рідні інших воїнів, допомогли колеги та батьки учнів. Тоді їм вдалося передати на передову продукти, одяг, устаткування, бронежилети.

“Тільки почалася повномасштабна війна, наші вчителі й батьки учнів почали волонтерити. Перше, що ми почали робити – так звані, “Бандерівські смузі”. Смузі колотили й вчителі, і діти, і батьки. Потім сказали, що треба сітки – ми зразу підхопили цю справу. Що наші вчителі тільки не робили – пекли пиріжки, готували тушкованку, ковбаси”, – ділиться спогадами директорка школи № 123 Ірина Агашарифова.

До волонтерства Алли долучилися не тільки колеги та батьки учнів. Дуже допомагали й волонтери з інших міст та країн – Одеси, Миколаєва, Києва, Канади.

Зараз на столі в кабінеті історії окопні свічки, листи до військових та іграшки – усе це передають для захисників учні Алли Крячко. Волонтери зазначають, що для бійців це найцінніше, що підбадьорює в найважчі моменти.

“Коли ми їдемо туди, спочатку страшно. Але те, у яких умовах наші герої перебувають – ще страшніше. Наш страх кудись дівається. Їдеш і знаєш – тебе там чекають, ти потрібен.

Ми бачили й окопи, і чули вибухи. Біля нас прилітало, нас накривали з літаків, але порівнюючи з тим, що доводиться переживати нашим хлопцям, це ніщо”, – каже Алла.

КОЖЕН ФІНІШ – НОВИЙ СТАРТ

Найцінніша реліквія у її кабінеті зараз – державний прапор із передової. На ньому підписи бійців і побажання найскорішої Перемоги над безжальним та жорстоким ворогом.

Тетяна Шевченко – вчителька української мови та літератури. До війни вона мешкала в Луганській області, а в Дніпро приїхала влітку. Жінці пощастило – вона одразу влаштувалася на роботу в одну з дніпровських шкіл.

Про минуле згадувати не хоче, проте з оптимізмом розповідає про перші дні після евакуації: “Зрозуміла, що кожен фініш – новий старт. Почала шукати роботу, дізналася, що у 21-ій школі є вакансія. Вирішили не зволікати та одразу прийти на співбесіду. Дуже хвилювалась”.

Зайшовши до школи, поговоривши з директоркою, жінка одразу заспокоїлась. Тетяна каже, вразило те, що директорка насамперед поцікавилася, як влаштувалась її родина, чи почуваються вони зараз у безпеці.

З того часу Тетяна Шевченко, за її словами, повернулася до життя. Улюблена робота додає впевненості та наснаги працювати й жити далі.

“Останнім часом пригадуються улюблені рядки поезії Ліни Костенко: “А треба жити, якось треба жити. Це зветься досвід, витримка й гарт. І наперед не треба ворожити й за минулим плакати не варто”, – каже Тетяна.

Через неможливість проводити уроки в приміщенні школи, зі своїми новими учнями Тетяна познайомилася вже через монітор комп’ютера. Жінка каже, головне правило для неї – проводити уроки в умовах доброзичливості. Завжди вона та учні починають заняття з усмішок.

Дистанційне навчання, а особливо для нового вчителя – це завжди виклик. Живого спілкування не вистачає. Окрім викладання уроків, пані Тетяна ще й класний керівник 5 класу. З батьками теж доводиться спілкуватись у месенджерах та телефоном. Це не завжди зручно, проте ці незручності тимчасові.

“Заходиш у школу, а там – тиша. Це дуже незвично. Я вірю, що скоро в Україні настане мир, і порожні класи заповняться дітьми”, – з оптимізмом розповідає Тетяна Шевченко.

АВТО ДЛЯ КОХАНОГО ЗАХИСНИКА

Лілія Черниш – вчителька польської мови дніпровського ліцею № 97. Жінка народилася в родині, де всі любили читати, тож змалечку вирішила, що своє життя пов’яже з книгами.

Лілія вступила на філологічний факультет, на 3-му курсі пішла на практику й так зацікавилася, що залишилася працювати в школі.

У лютому 2022, у перші дні повномасштабного вторгнення, чоловік Лілії вирішив піти на фронт захищати країну. На початку березня він уже був на “нулі”.

“Перші тижні взагалі не було з ним зв’язку. Вдалося поговорити лише наприкінці березня. Вдень вела уроки, а після роботи плела сітки, збирала допомогу. Особливо хлопці тоді потребували ліків”, – згадує ті часи Лілія.

Декілька родин військових згуртувалися, знайшли людей, які їздили на передову, як волонтери. Раз на два-три тижні родини могли передати особисті речі, смаколики своїм рідним.

“У серпні чоловіку випав шанс приїхати на декілька днів додому. Коли ми почали спілкуватися, він сказав, що підрозділам дуже не вистачає автомобілів. Ті, що є в наявності, часто потрапляють під обстріли, ламаються, бо дороги там взагалі майже немає. Саме тоді я вирішила зібрати кошти на придбання автівки. Це було важкувато. Уявіть – серпень, усі вже майже фінансово виснажились.

Ми звернулися до компанії, де працював чоловік. Вони теж долучилися. Зверталися до знайомих. Дуже допомогли дружини бійців, які знаходяться поруч із моїм чоловіком на фронті”, – розповідає Лілія.

Збір тривав із кінця серпня до кінця жовтня. Лілії вдалося зібрати 3 тисячі доларів та 20 тисяч гривень.

“Нам пощастило – знайомий допоміг знайти потрібне авто. Ми його трохи підремонтували й воно поїхало до хлопців. Це невеликий мікроавтобус, який уже 3–4 тижні стає в пригоді нашим захисникам”, – каже Лілія.

Звичайно, хочеться допомогти коханому всім, чим можеш, зізнається жінка. Коли є можливість, вона намагається передати якісь домашні страви, хоче потішити хлопців смачненьким.

“Це для них дуже важливо – бачити, що вдома чекають, підтримують, допомагають. Наша донечка, якій 7 років, передає татові власноруч зроблені вироби, малюнки, пише листи. Це дуже зворушливо та підтримує його в найскладніші часи”, – зі сльозами на очах розповідає Лілія.

Українці та українки вже не раз доводили, що вони непереможні. Військові, вчителі, лікарі чи слюсарі – усі можуть робити щось вагоме та корисне для своєї країни.

Олена Бурцева, Аліна Рудич, журналістки газети “Наше місто”, спеціально для “Нової української школи”

Усі фото: “Наше місто”