Відчули себе на своєму місці: 6 натхненних історій вчителів, які змінили професію заради роботи з учнями

За їхніми плечима – не одна вища освіта, а часом і публічна впізнаваність. Утім, зараз їхнє життя наповнене іншим, бо бізнес, соціологію, кулінарію чи хореографію вони змінили на вчителювання.

Напередодні Дня вчителя редакція “Нової української школи” зібрала історії освітян, які починали свій шлях зовсім в інших професіях.

Ми розпитали їх про те:

• чому вирішили змінити професію на вчителювання;
• як у роботі вчителем допомагає попередній досвід;
• як налагоджують стосунки з учнями;
• що мотивує їх учителювати.

Сподіваємося, ці історії надихнуть і вас.

ЯК МУЗИКАНТКА ТА КОНДИТЕРКА НАВЧАЄ УЧНІВ КУЛІНАРІЇ Й ЗДОРОВОГО ХАРЧУВАННЯ

На уроках кулінарії в київському ліцеї № 107 “Введенський” учні готують безглютенове печиво й піци з базиліком, а також вчаться етикету й основ здорового харчування. З дітьми працює Ніна Токарєва, за її словами, у минулому активна мама (її донька закінчила 107-й ліцей), а також музична педагогиня, артистка оркестру, кондитерка, а нині ще й магістрантка Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. До речі, магістерську роботу вчителька пише на тему соціалізації учнів на уроках кулінарії.

Ніна Токарєва

У ліцеї Ніна працює другий рік. Учні приходять до неї на уроки кулінарії, які фактично є частиною предмета “трудове навчання”.

У ліцеї його викладають так:

• клас ділиться на дві групи;
• одна йде на урок класичного трудового, а інші – на урок кулінарії;
• наступного разу групи міняються.

“До повномасштабного вторгнення я працювала шеф-кухаркою в приватному дитсадку, а до того – кухаркою в невеликих закладах, бо не люблю велику кухню, завжди шукала щось затишне, – пригадує жінка. – У ліцеї про мене знали як про маму, яка займається кулінарією і проводить майстер-класи для дітей, зокрема, і для учнів.

Пам’ятаю, приїхала на співбесіду до директорки ліцею Катерини Спітковської й зрозуміла, що в нас із пані Катериною подібне бачення світу і предмету кулінарії. Я мала час, щоби подумати, чи хочу працювати в школі, бо для мене це зовсім нова сфера.

За моєю першою музичною освітою я трохи працювала в музичній школі, але йшлося про індивідуальні заняття. Крім цього, я мала досвід дитячих кулінарних майстер-класів, мене запрошували на телебачення, тому страху виступів перед людьми в мене не було. Але в дітей-учасників майстер-класів та в учнів зовсім різна мотивація”.

Зрештою, бажання спробувати щось нове перемогло. Тому зараз Ніна Токарєва в шкільній освіті й викладає учням авторський курс кулінарії. Оскільки в школах наразі немає окремої програми для кулінарії в 5–9-х класах (ця тема входить до програми трудового навчання), то вчителька пише її самостійно.

Ніна Токарєва з учнями на уроці кулінарії

Нині вчителька вивчає курси нутриціології. Каже, що їй бракує інформації про здорове харчування, якою вона хоче ділитися з учнями. За її словами, про здорове харчування треба говорити зі школи й пояснювати дітям:

• для чого організму білки, жири й вуглеводи;
• чому потрібно повноцінно їсти мінімум тричі на день;
• що таке Гарвардська тарілка або принцип Долоні.

Крім теорії та практики в частині харчування, Ніна Токарєва вчить дітей, що в них завжди є право вибору. Наприклад, якщо вони чомусь не хочуть відвідувати уроки кулінарії, можуть про це сказати чи написати, а адміністрація ліцею розв’яже цю проблему.

Що саме готувати на уроці, діти теж обирають на свій розсуд із запропонованих вчителькою страв. Як каже Ніна, між учителями та учнями мають бути партнерські стосунки.

“На моїх уроках діти працюють і відпочивають. Вони знають, що тут можна пити, їсти, розслабитися. Я вмикаю їм музику, діти не сидять за партами, а рухаються, спілкуються. Тобто в нас утворилося таке собі ком’юніті, схоже на кулінарний клуб”, – додає вчителька.

Учні Ніни Токарєвої після уроку кулінарії

За відносно короткий час роботи в школі Ніна Токарєва вже помітила найбільш болючі місця шкільної освіти: великі масиви паперової роботи та низька зарплата. Та попри це, вона залишається в школі.

“Мене мотивує щось нове й незнайоме, бо хочеться в ньому розібратися. А зараз я розумію, що настав час ділитися досвідом. Бо можна дуже довго харчувати дітей правильно десь у їдальнях чи окремих ресторанах, але якщо в самої дитини не буде правильного розуміння, що, як і коли треба їсти, щоби бути здоровим, активним, то само собою це не відбудеться, – каже Ніна Токарєва. – Мені хочеться зробити бодай щось для того, аби діти стали більш здоровими та свідомими й турбувалися про себе. А харчування – це велика частина турботи про себе”.

ЯК НОВИЙ ПРЕДМЕТ У ШКОЛІ “ЗАМАНИВ” НА РОБОТУ ХОРЕОГРАФКУ

“Я досі пам’ятаю свій перший урок у школі, хоча відтоді минуло аж вісім років. У закладі вже облаштували маленький хореографічний зал, ми сіли з учнями першого чи другого класу в коло, щоби познайомитися. І раптом дві дівчинки сказали, що знають мене з дитячого відпочинку в літньому таборі, а також бачили, як я танцюю. Це дало відчуття легкості, з якої й почалися перші дні вчителювання”, – пригадує Катерина Стайловська, спочатку хореографка, педагогиня-організаторка, а тепер заступниця директора з виховної роботи київського ліцею № 107 “Введенський”.

Катерина Стайловська

Зі шкільного віку Катерина займалася бально-спортивними танцями, тож свій професійний шлях пов’язувала з хореографією та режисурою. З першого курсу навчання в університеті працювала хореографкою-постановницею, викладачкою. Згодом її почали запрошувати в школи для проведення майстер-класів і для постановки конкурсу “Київський вальс”.

“Коли мене запрошували на майстер-класи до дітей, я думала, що, мабуть, є різниця між тим, як працювати з дітьми, яких привели до студії батьки і які хочуть досягти певних результатів, і тим, як працювати з дітьми, які хоч-не-хоч мають іти на урок хореографії”, – розповідає Катерина Стайловська.

Десь через пів року я отримала запрошення стати вчителькою хореографії в гімназії № 107 (зараз це ліцей). Тоді якраз цей предмет лише зʼявлявся в школах (для учнів 1–4-х класів), але ніхто не знав, за якими програмами працювати й де брати вчителів”.

Катерина Стайловська зі своїми учнями

Катерина Стайловська зі своїми учнями

Катерина Стайловська створювала свою освітню програму для початкової школи, у якій передбачала вивчення не лише бально-спортивних танців, а й сучасних та класичних. Вона брала за основу свої заняття в хореографічній студії, їхню структуру та модель викладання, але адаптувала її до віку та інтересів учнів.

“Робота в школі – це постійний рух, який я б навіть перенесла в спорт, бо іноді треба відступати від спортивних досягнень і просто робити свою справу для задоволення, – каже вчителька. – Саме рух та власний розвиток мотивують мене бути в освіті, а також сильна команда”.

ЯК ЗНАННЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ ДОПОМАГАЄ ВИКЛАДАТИ ГЕОГРАФІЮ ТА МИСТЕЦТВО

Анна Туваєва четвертий рік викладає в Науковому ліцеї міжнародних відносин Дніпра географію, економіку та мистецтво (у ліцеї вчаться учні 8–11-х класів).

“Мистецтво – це те, чим я захоплююся для душі, і можу цікаво розповісти про нього дітям, – каже Анна. – Хоча за першою освітою я економістка, працювала деякий час у банку спеціалісткою, потім – заступницею відділення. Далі так склалося життя, що я займалася логістикою. А зараз я вчителька і, здається, нарешті знайшла себе в житті та почуваюся щасливою”.

Анна Туваєва

Хоча спершу Анна Туваєва прийшла в школу на посаду секретарки. А далі директорка Наталія Власова запропонувала їй взятися за викладання географії та мистецтва.

“Ще на посаді секретарки я однаково мала справу з дітьми, ми постійно з ними кудись бігали, вирішували якісь справи, тому вони не сприймали мене як тітоньку, яка перебирає папірці, – додає Анна. – Хоча в перший день вчителювання я думала, що втрачу свідомість, що діти більше знатимуть за мене, особливо, коли прийшла на урок до восьмикласників, які ретельно стежили за кожним моїм рухом. А от урок у 9 класі, який вважався проблемним, навпаки минув дуже легко. Ці учні вже випустилися з ліцею, але ми досі з ними на зв’язку”.

Анна Туваєва зі своїми учнями

Зараз Анна розмірковує, що в налагодженні контактів з учнями їй допомогло намагання наповнити дітей позитивними емоціями, а також рівність у комунікації. Звісно, згодився і попередній досвід роботи, де Анна багато спілкувалася з людьми та налагоджувала взаєморозуміння, бо зараз це доводиться робити не в банку з клієнтами, а з учнями, батьками й колегами.

“Якщо ти маєш навички такого собі швидкого орієнтування на місцевості, тоді все вдасться. Це допомогло мені й у підготовці до уроків, бо я ж не розуміла, із чого починати, на що орієнтуватися взагалі. І вивчала все, що радить МОН, і що є на освітянських платформах”, – додає Анна.

Зараз такого страху менше, а джерел для натхнення значно більше. Передусім Анну Туваєву надихають її учні.

Анна Туваєва з ученицями ліцею

“Я люблю вислів Джона Леннона, який він написав у шкільному творі про те, ким учні хочуть стати в житті. Відповідь Джона: “Я хочу стати щасливою людиною”. Вчителька зауважила, що він не зрозумів завдання. На що Джон відповів: “Це ви не зрозуміли життя”. Тому я хочу не тільки давати дітям нові цікаві знання, показувати нові можливості, а й виховувати відповідальних та щасливих людей”.

ВІД СОЦІОЛОГА ТА АДМІНІСТРАТОРА ДО ВЧИТЕЛЯ Й МЕНТОРА

Петро Сітек зі Львова вже п’ятий рік викладає в “Школі вільних та небайдужих”, де навчає учнів дебатів і менторства, а ще веде курс “Щастя”. За цей час він також встиг перемогти в номінації “Молодий вчитель” за версією премії Global Teacher Prize Ukraine 2023.

Петро Сітек під час вручення премії Global Teacher Prize Ukraine 2023

Однак шлях до вчительства в Петра теж був не зовсім “класичним”. Майбутній вчитель закінчив факультет соціології та декілька років працював адміністратором.

“Два роки я працював паралельно – і в школі, й адміністратором. Далі зрозумів, що час фокусуватись і що задоволення я отримую саме від роботи в школі. Тому й обрав вчителювання”, – розповідає педагог.

Однак знання з інших галузей теж знадобилися. Так, від роботи адміністратором Петро приніс до школи навички менеджменту, які дуже потрібні вчителям, а особливо менторам. Від соціології взяв розуміння соціальних процесів, роботи груп та їхньої динаміки. Тож і на своїх уроках вчитель активно використовує групову роботу, проводить з учнями дискусії, дебати, вчить їх висловлювати свою думку – і все це в атмосфері довіри, де кожен відчуває підтримку.

Петро Сітек разом зі своїми учнями

“А ще робота в школі надихає мене неймовірною єдністю та стійкістю всієї шкільної спільноти. Коли в лютому 2024 року внаслідок ракетної атаки на Львів наш заклад зазнав пошкоджень, усі дуже швидко обʼєдналися довкола цього, щоби вже наступного дня діти могли прийти до школи.

Хтось носив речі та скло, хтось віддав свої кабінети для потреб класів, які постраждали, хтось розповідав медіа про черговий злочин росії… Це був дуже цінний прояв змісту всього того, що ми робимо. Адже нас об’єднує одне – бажання зробити краще майбутнє для тих дітей, за яких ми несемо спільну відповідальність”, – пригадує Петро Сітек.

Вчитель каже, мотивує і далі залишатися в професії якраз ось це глибинне розуміння того, що його робота в школі допомагає змінювати країну через формування впевнених особистостей – учнів, які згодом творитимуть майбутнє, змінюватимуть своє середовище, громаду та країну.

“Тому моє завдання на сьогодні – допомогти їм зараз здобути всі необхідні інструменти, які допоможуть їм жити краще й поширювати це довкола”, – каже Петро.

У ШКОЛУ ПРИВЕЛА РЕФОРМА НУШ

Лідія Поворознюк, учителька української мови, української та зарубіжної літератур, каже, що прийшла в освіту через реформу НУШ та цінності, які вона несе.

Лідія Поворознюк

Хоча досвід взаємодії з дітьми вона мала ще за часів студентства: була репетиторкою, допомагала з домашніми завданнями, готувала до ЗНО та навіть учила читати малюків.

“Але перспектива йти працювати вчителькою не цікавила: розуміла, що просто не зможу сама себе забезпечити в такий спосіб, а жодної сторонньої допомоги не мала.

Та після декількох років у маркетингу зрозуміла, що роблю щось не своє: хочеться мати більше сенсів. Якраз у цей період активно говорили про реформу. Мені дуже відгукнулася ідея зміни парадигми освіти, адже я на практиці бачила, які навички потрібні для роботи у “великому світі”. І зраділа, що школа розвертається в бік практичного застосування вивченого”, – ділиться Лідія.

Вчителька та її учні під час одного зі шкільних проєктів

Вона зізнається, що на початку вчителювання її часто запитували: “Не страшно міняти теплий офіс на шкільний клас?”.

“Власне, ні. Єдине, після досвіду у великій компанії ти, звичайно, не миришся з якимись нездоровими процесами, бо знаєш, що буває інакше. Та й життя розбиває міфи про токсичне шкільне середовище. Здорова комунікація “рівний рівному” можлива, і в освіті багато тих, хто зацікавлений у розвитку здорового середовища для наших дітей”, – міркує вчителька.

Лідія Поворознюк разом зі своїми учнями

Вона каже, що сумнівів щодо свого вибору на користь освіти не мала ніколи. А зараз ще й багато спілкується з колишніми учнями, яких учила до повномасштабного вторгнення. Вони пишуть, діляться своїми успіхами та новими тривогами – це для Лідії Поворознюк найважливіший маркер того, що вона на своєму місці.

“Бо як би не складалося життя, шкільний клас – моє місце сили. І я стараюся створити в ньому таке ж місце сили для дітей”, – підсумувала вчителька.

ШЛЯХ ДО ВЧИТЕЛЬСТВА ЧЕРЕЗ СІМ ВИЩИХ ОСВІТ

Коли Олександр Жук навчався на 4 курсі факультету економіки в Дніпрі, то навіть подумати не міг, що колись викладатиме в школі. Але коли долею випадку потрапив до Запорізької спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату “Джерело”, де навчаються діти з порушеннями слуху, опорно-рухового апарату, синдромом Дауна, зрозумів – це те місце, з яким він хоче пов’язати свій професійний шлях.

“На роботу в школі мене надихнув один випадок. Якось до мене підійшов хлопчик і почав говорити жестовою мовою. Я не зміг його зрозуміти й відповісти. Ця ситуація спонукала мене заглибитися в цю тему більше та пов’язати своє життя саме з допомогою дітям. Тож додатково я вступив на факультет психології, щоби розібратися з віковими особливостями учнів. Тоді я зрозумів, що хочу залишитися працювати саме в освіті”, – ділиться вчитель.

Олександр Жук

Після закінчення факультету психології Олександр почав працювати в “Джерелі” соціальним педагогом. Ще дві освіти – перекладача жестової мови та вчителя інформатики – він теж здобув заради учнів, щоби налагодити з ними кращий контакт. А загалом вчитель має сім вищих освіт!

“Спочатку вчив жестову мову разом із дітьми. Вони перевіряли мене на знання тих чи тих слів і навіть ставили мені оцінки. Це допомогло краще розуміти їх та їхні потреби. Згодом почав вивчати жестову мову більш поглиблено та здобув освіту перекладача жестової мови”, – наголошує вчитель.

На уроках інформатики учні Олександра Жука користуються різними ґаджетами й застосунками, які допомагають знайомитися з усіма тонкощами ІТ, працюють над власними проєктами, займаються робототехнікою та 3D-моделюванням. А ще в закладі вчитель займається екопросвітництвом, а його учні беруть участь у різних конкурсах з екології.

Олександр разом зі своїми учнями під час проєктної роботи

“Я намагаюся зацікавити дітей саме практичними вправами, які вони можуть використовувати в реальному житті. Наприклад, вчимося складати таблицю з комунальними послугами, за допомогою якої можна розрахувати, скільки потрібно заплатити цього місяця. А ще розглядаємо, як можна придбати квитки онлайн та за певну суму доїхати до того чи того місця тощо”, – ділиться педагог.

Зараз заклад, у якому він викладає, працює дистанційно. За словами вчителя, самі учні перебувають як у Запоріжжі, так і за кордоном та на ТОТ.

“Це ще той виклик, але для всіх дуже важливо відчувати приналежність до однієї спільноти, тож за допомогою онлайну намагаємося створити це відчуття в дітей”, – каже вчитель.

Загалом за 13 років роботи в школі Олександр Жук став найкращим вчителем України за версією Global Teacher Prize Ukraine-2018, а також увійшов до ТОП-50 найкращих вчителів світу у 2020-му. За його словами, саме учні та колеги надихають його й мотивують залишатися в професії надалі. Адже вчительство – це про постійний розвиток та рух уперед.

“Водночас на цьому шляху хочеться побажати педагогам не забувати про свої мрії, вірити в них та йти до них, – акцентує педагог. – Знайти свою суперсилу, яка давала б змогу творити в освіті. Але й не забувати про баланс, адже крім школи є ще й родина та особисті захоплення, які теж потребують нашої уваги”, – акцентує педагог.

Інна Лиховид, Ірина Троян, “Нова українська школа”

Титульне фото: НУШ

Фото в тексті: особисті архіви наших співрозмовників