Як допомогти дітям пройти крізь виклики війни. Дитячий психіатр відповідає на 14 запитань

“Діти не мають бачити війну. Але, на жаль, уже побачили її в тому чи іншому вигляді. Що можуть зробити батьки, щоби допомогти дитині пережити цей досвід, зберегти психічне здоров’я та стати психологічно стійкішими?”, – ідеться в анонсі до вебінару для батьків “Як допомогти дітям пройти крізь виклики війни?”.

“Нова українська школа” зробила конспект з онлайн-зустрічі з дитячим психіатром, психотерапевтом, засновником центру “Коло сім’ї”, директором Інституту психічного здоров’я УКУ та Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії Олегом Романчуком.

Далі – пряма мова.

15 ЗАПИТАНЬ ВІД БАТЬКІВ

– Як пояснити 3–5-річним дітям, що зараз відбувається?

Нещодавно мені телефонувала мама трирічної дитини – вони виїхали з-під обстрілів. Її дитина час від часу повторює слова: “танки”, “вбивати”, “стріляти”, хлопчик став капризним, неспокійним…

Головне завдання батьків – подорожувати життям разом із дітьми й допомагати їм розуміти реальність, наскільки це можливо в їхньому віці. Але робити це в такий спосіб, аби вони, розуміючи цю реальність, могли далі жити, бути психологічно стійкими, розвиватися й любити.

У кожному віці – своя мова. Мова маленьких дітей дуже проста – це історії. Тож можна малювати щось, розповідаючи історії. Наприклад, мамі хлопчика, яка звернулася до мене, варто пояснити дитині, що зараз в Україні війна і спробувати намалювати її разом із ним. Треба пояснити, що це сумно й ми не хочемо, щоби так відбувалося, тим часом малюючи танки чи інші символи війни.

Тоді навколо танків треба намалювати щось світлими красивими кольорами, розповідаючи, що в України є воїни, які захищають нас – вони сильні та відважні. Треба наче оточити ці танки чимось хорошим, пояснити, що є багато добрих людей у світі, щоби зупинити війну та злих людей. Опісля можна взяти інший аркуш і намалювати на ньому сонечко, кажучи, що добро обов’язково переможе, ми переможемо й повернемося у свої домівки.

Ще одна гарна методика – терапевтичні історії та казки. Є готові казки з малюнками. Якщо ви не маєте такої історії, казку можна створити самостійно. Наприклад, якщо ви мусили втікати від війни, можете метафорично розповідати щось на кшталт:

“Жила собі сім’я пташок у дуже красивому весняному лісі, вони любили там співати, гуляти. Але лихі звірі із сусіднього лісу напали на мирних пташок. Вони почали палити дерева. Їхній прекрасний ліс почав горіти. Тоді мама-пташка мусила взяти своїх пташеняток і полетіти з дому. Їм було тривожно. Вони прилетіли в інший сусідній ліс, де є багато добрих звірів і пташок. Тато пташеняти мужньо залишися у своєму лісі з іншими пташками, щоби боронити його…”.

– На що звертати увагу, коли треба звернутися до дитячого психіатра?

Зараз більшість дітей переживають стрес, і багато їхніх реакцій не є психічними розладами. Це дуже важливо розуміти. Якщо є тривога, пришвидшене серцебиття чи погані сни – це не означає, що є психічні розлади. Це нормальна реакція на ненормальну подію.

Також тривога не обов’язково є панічною атакою. І багатьом дітям, які стикаються зі стресом, не потрібні фахівці – їм потрібні батьки, які допоможуть врегулювати цей тривожний стан. Батьки мають природну функцію термостату для дитини – з ними дитина може віднайти рівновагу, якщо похитнеться.

Насамперед важливо, щоби батьки вміли турбуватися про себе та свою внутрішню рівновагу. Це не означає, що вони мусять постійно бути в стані рівноваги, – а що вони вміють її відновлювати. Тому це працює так: турбота про себе, взаємопідтримка, а потім – допомога дітям.

Звісно, деякі діти мають помітні труднощі. І це не просто про те, що вони вийшли з рівноваги, а потім повернулися. Тоді є сенс звернутися до фахівця. Якщо психолог бачить, що в дитини є посттравматичний стресовий розлад, вона пережила психотравмувальні події, була свідком вбивств чи розстрілів – фахівець може порадити звернутися до психіатра, щоби він діагностував дитину і планував допомогу.

– Які найпростіші речі батьки можуть робити, щоби допомогти дітям, коли в них з’являються гострі реакції на стрес (наприклад, важко дихати)?

Якщо порівняти тривогу з електричним ланцюжком, то вона залучає тіло (м’язи напружуються, швидко б’ється серце, є викид адреналіну, тіло готується втікати чи нападати) та свідомість (вона зосереджена лише на небезпеці й уважає, що все буде катастрофічно).

Висока тривога – реакція організму на небезпеку, вона була ще в первісних людей. Це не небезпечний стан, але треба допомогти дитині вийти з нього, бо втікати чи нападати немає потреби. Найлегший спосіб допомогти дитині стабілізуватися – через тіло.

Так, можна почати рухатися – ходити туди й назад, зробити якусь фізичну активність. Також варто повільно подихати. Під час тривоги дихання переходить “на автопілот”, а тому ми маємо перевести дихання в повільний глибокий спосіб. Можна повільно підняти руки на вдих, а потім повільно опускати їх на видих, показуючи дитині, наче здуваєте велику кульку. Так треба повторити кілька разів. Важливо все робити разом, бо так дитина відчуває, що вона не сама.

Також під час тривоги напружуються м’язи, тому з дітьми можна зробити просту вправу: спробувати напружити їх ще більше. А потім кажемо: “Уяви, що твоє тіло, наче спагеті в киплячій воді, стає м’яким” – і розслабляємося.

Під час тривоги з’являються думки, пов’язані з катастрофічністю всього, що відбувається. Натомість ми можемо разом із дитиною повторювати слова на кшталт: “Ми впораємося з усім, вистоїмо, переможемо”. Повторюйте короткі фрази, дихаючи водночас.

– Нині багато сімей стоять перед вибором: або залишатися в Україні всією сім’єю, або жінці з дітьми їхати за кордон. Що краще для дітей?

Відповідь на це запитання залежить від контексту – вона не єдина для всіх. Але мої поради такі: насамперед подумайте, які чинники впливають на ухвалення цього рішення, і не ухвалюйте його, якщо це відбувається під час паніки та емоційного стану.

Адже буває таке: усі виїхали, а тому я мушу виїхати, бо що я за мама. Треба проаналізувати та зрозуміти, що ви це робите для себе, щоби не відчувати себе поганою мамою, а не для добробуту дітей.

Далі зважте плюси й мінуси, якщо ви залишитеся та якщо поїдете. Наприклад, мінус, що за кордоном є невідомість, ви будете далеко, розлучені із сім’єю, а плюси – там безпечно, немає сирен і потреби в бомбосховищах.

Опісля добре подумайте. Адже може бути таке, що для дитини у Львові сирени не є проблемою. А є діти, які не можуть справитися зі звуком сирен і в них навіть з’являється енурез. Тому для них виїхати за кордон – вдале рішення.

– Ми виїхали за кордон, дитина тривалий час не бачить тата, бабусю та інших рідних, і незрозуміло, коли це станеться. Дитина сумує. Як їй пояснювати, чому так?

Коли дитина сумує, насамперед треба її обійняти. Наче обійняти її смуток. Це – добрий смуток, який є тугою любові. Треба сказати: “Я також сумую, розумію тебе”. Треба розділити біль дитини.

Далі спробувати відповісти чесно, але з надією: “Я не знаю точно, але дуже надіюся, що щодня ми на крок ближче до того дня, коли зможемо повернутися”. Розумієте, якщо ви скажете дитині: “Почекай ще 2 дні – і ми повернемося”, то за 2 дні в дитини буде велике розчарування. Це називається “псевдопотішання” чи “псевдооптимізм” – і це не корисно.

Третє, що треба сказати: “Подумаймо, як не витрачати марно час, поки ми чекаємо, а зробити щось корисне, підтримуючи тата”. Тоді треба спробувати знайти активність, на яку можна перемикнути дитину. Це природно регулюватиме її емоції. Смуток – це важлива частина життя. Втім, важливо не дозволити йому повністю затягнути небо. Війна не має скасувати життя.

– Коли лунає сирена, у шестирічної дитини з’являється протест. Мовляв, не хоче бути в безпечному місці – хлопчик вибігає надвір, кричить, протестує. Що робити?

Ми можемо сказати дитині: “Я розумію, що тобі це не подобається й тебе це дуже обурює. Мене також злять сирени, Путін і війна, яка руйнує наше життя”. У такий спосіб ми долучаємося до емоцій дитини. Коли дитина усвідомить, що її розуміють, навіть не погоджуючись із її поведінкою, їй буде легше знайти рішення.

Далі кажете: “Але є дуже важливе правило – коли лунає сирена, ми маємо бути в укритті”. Дітям легше сприймати щось, коли батьки твердо кажуть їм про це й це не обговорюється. А далі говоримо: “Краще подумаймо, як провести ефективно цей час”. Замість того, щоби казати дитині: “Не роби те й те”, ми можемо зацікавити й захопити її. А далі дослухайтеся до своєї батьківської мудрості, бо до кожної дитини є свій ключик.

– Дорослі помічають, що в них багато емоцій, агресії, які вони намагаються спрямувати, наприклад, у волонтерство. А як бути з дітьми, у яких також багато назбираних негативних емоцій? Наприклад, 13-річний син, старший брат якого служить у ЗСУ, повний ненависті й хоче втекти на фронт, аби “вбивати русню”.

Важливо розуміти, що злість буває різна. Одна річ – це праведна лють, з якою ти відчуваєш, що темрява посміла прийти на твою землю, грабувати й руйнувати. У цьому випадку злість – це наші обурення, сила, переконання, що ми в змозі вигнати цю темряву з нашої землі. І це добре почуття. Тоді можна легалізувати це відчуття і сказати: “Я тебе розумію, я пишаюся твоєю мужністю, відвагою. У тобі прокинувся справжній воїн”. Дитина має зрозуміти, що в її реакції немає нічого поганого.

Далі варто сказати: “Але ЗСУ не беруть у свої лави 13-річних хлопців. Звісно, ти ростеш, тому подумаймо, як ти можеш готуватися, щоби колись потрапити в ЗСУ”. Може, дитина захоче займатися спортом або відпрацьовувати швидкість бігу. Злість – це величезна енергія, наче повноводна гірська річка. Її неможливо зупинити, а треба опанувати і спрямувати в правильне річище.

Важливо також дати визначення злості. Я для себе визначаю це так: якщо ми відчуваємо праведну злість, ми – воїни світла. Воїни світла для мене – це коли я боротимуся за свою країну, але не втрачатиму людяності. Тут можна навести приклад нашого президента, який звертається до полонених і каже: “Якщо ви здаватиметеся, ми будемо ставитися до вас, як до людей”.

Так, хлопчику можна пояснити, що ми – воїни світла, і з нами – сили добра та правди. А якщо ми станемо такими, як вороги – жорстокими, цинічними, готовими катувати, то нічим не будемо відрізнятися від них. Коли багато людей зляться, нас усіх може заполонити ненависть, але вона забере сили робити щось.

– Я помітила, що дитині стає легше, коли ми займаємося звичними справами. Наприклад, смажимо млинці. Що ще може допомогти дитині, коли вже немає небезпеки?

Емоції – те, що приводить нас у “моціо”, що з латинської рух. Тобто емоції нас мобілізують для чогось. Відповідно, коли ми в емоціях, нам треба чути їх, розуміти, що вони означають, і діяти. Тому, аби пробудити позитивні емоції, важливо щось робити.

Ми робимо млинці, читаємо казки, йдемо на прогулянку, співаємо пісні – усе, щоби розбудити хороші емоції та підтримати бойовий дух. Ми всі потребуємо того, на чому можна зосередити увагу, певних вражень. Якщо ми цілий день дивитимемося негативні новини, емоції будуть зовсім інші. Я не кажу, що нам зовсім не треба дивитися новини, але треба обирати, куди скеровувати увагу.

Я б радив усім батькам узяти зошит чи аркуш і разом із дітьми зробити меню, як у ресторані, але різних активностей. Тоді треба поділити його – дещо треба робити щодня: спати, їсти, ходити на прогулянки. А дещо – у вільний час.

Також можна зробити так зване спеціальне меню, коли ми в бомбосховищі чи коли в дорозі. У мене троє дітей – зараз вони підлітки. А коли вони були маленькі, ми знали дуже багато ігор: у букви, вгадай тварину, розкажи історію, заспіваймо пісню. Коли ми кудись їхали, переходили з однієї гри в іншу, за порядком були ведучими, мали якісь активності – і все було добре.

Також треба бути гнучкими й мати запасні плани. Наприклад, у нас був план А, але зараз повітряна тривога, тому ми скасовуємо його, проте маємо план Б. Треба зробити вибір: “Які б не були обставини, ми будемо творити життя, згідно з нашими цінностями: любити, підтримувати, вчитися”. Варто подумати: “Якщо ми хочемо підтримувати одне одного, то як це зробити?”. Може, написати бабці смс, а може, намалювати малюнок.

Тобто ми не просто чекаємо, що закінчиться війна, а живемо змістовно. Коли ми даємо дітям приклад, як не зважаючи на труднощі, втрати й обмеження, бути творцями життя, а не жертвами, діти матимуть внутрішнє зростання, вони будуть стійкішими.

Багато хто думають, що якщо ми переживаємо психотравмувальний досвід, то будемо покаліченою нацією. Але дослідження кажуть, що це не так. Значна кількість людей, які пережили досвід психотравми, не мають розладів, а мають посттравматичне зростання. Вони кажуть, що взаємодіючи з цим досвідом, внутрішньо виросли – більше цінують прості речі, знають, що найголовніше в житті, мають відчуття внутрішньої сили, цінують взаємини. І важливо, щоби діти мали такий досвід.

– Батьки з дитиною перебувають у небезпеці, бачать, як прилітають бомби, смерть, перебувають у жахливих умовах. Як у таких обставинах давати дитині відчуття безпеки?

У такій ситуації дорослі не можуть дати дитині відчуття безпеки, бо ця ситуація справді небезпечна. Це страшні речі, які не мають траплятися з людьми. Ми не можемо сказати дитині: “Ти можеш бути спокійним”, коли щойно когось із його батьків вбило снарядом. Немає способу, що зробити, щоби дитина була спокійною.

Але, наприклад, один тато розповідав мені, як тримав дитину на руках, обіймав її та вони разом молилися. У критичних ситуаціях важливі присутність, обійми, разом повторювати слова підтримки й шукати можливість, як переміститися в безпечніше місце.

– Як допомогти 13-річній дівчинці сприймати інформацію безболісно, якщо майже всі її подруги виїхали за кордон і надсилають фото зі спокійного красивого життя?

Її біль говорить про те, що її це обурює. І це нормально. Якби їй це не боліло, то це означало б, що вона не відчуває серцем, а це не окей. Я не думаю, що тут завдання батьків у тому, щоби дитині не боліло. Бо тоді вона втратить чутливість. Я не думаю також, що завдання батьків – закрити дітям очі, щоби вони не бачили, що у світі є біль і страждання.

Діти мають навчитися жити у світі, де є біль, страждання, втрати, багато сумних речей. Радше мета – розділити цей біль із дитиною, говорити про те, що їй болить, чому її це обурює. І головне – що вона довідується про себе в цій ситуації.

Дитині боляче, що ті діти не чутливі – замість слів підтримки й молитов, вони надсилають фото з моря. Але, з іншого боку, ми можемо пояснити їй: “Можливо, ця подружка думала, що для тебе це буде підтримкою, вона сфотографувала море й надіялася, що воно тебе зігріє, бо тобі там зараз важко”.

Дитина має вчитися розуміти, що деколи люди роблять щось нечутливе не з поганих мотивів. І також має вчитися відповідати, наприклад: “Знаєш, мені зараз не хочеться дивитися на це. Я тут, я переживаю, мені боляче”. Треба вчити дитину соціальної та емоційної компетентностей у цій ситуації.

– Що робити, якщо ігри між 6–7-річними дітьми стали агресивними? Вони нападають одне на одного, б’ються, виганяють.

Діти вчаться регулювати злість і опановувати різні ролі. Під час війни вони експериментують із войовничими ролями. Це нормально, не варто забороняти. Важливо лише, аби діти розуміли, що є межа. Дитині треба пояснити, що ми маємо вміти домовлятися і знаходити компроміс, також потрібно розповісти: “Ти відповідаєш за те, як користуєшся своєю силою. І є межа, коли ти можеш когось скривдити, поранити, зробити боляче, зруйнувати взаємини”. Якщо цю межу порушують, батьки мають втручатися й повинні бути дисциплінарні наслідки.

– Як навчити дітей розуміти емоції, які вони відчувають, і контролювати їх?

Це – величезна тема про те, як розвинути емоційну компетентність. Це наче навчатися водити: треба постійно та стабільно тренуватися. Потрібно розуміти, що діти вчаться регулювати емоції, спостерігаючи за тим, як це роблять батьки.

Наприклад, коли я втомлений приходив із роботи й сердився, а з донькою треба було робити уроки, я казав їй: “Я зараз дратуюся, я не хочу на тебе кричати, бо це не твоя провина. Я піду в іншу кімнату, подихаю, заспокоюся й повернуся – тоді ми будемо робити уроки. Зараз мені треба пауза”. Зрештою, коли я часом не помічав, що роздратований, донька казала: “Тату, може, тобі треба вийти й подихати?”.

До того ж діти слухають, як ми говоримо про свої емоції, як називаємо їх, як розуміємо. Тут не можна просто прочитати книжку чи подивитися мультик – це те, чого треба навчатися щодня. І це навчання триває все життя.

– Як повідомити дитині про те, що вона втратила когось із батьків?

Тема втрати – зараз дуже універсальна. Адже йдеться не тільки про втрату, коли хтось близький помер, а і про втрату дому, домашніх тварин, звичного життя. Ми всі стикаємося зі втратами. Але, звісно, втрата близької людини – найбільш болісна.

Насамперед треба розуміти, що дітям важливо бути включеними в процес жалоби, який є в родині. Дітям важливо, щоби вони знали про втрату, щоби їм пояснювали обставини та що сталося. Жалобні ритуали також важливі, бо створені для того, щоби, з одного боку, ми усвідомили, що втрата відбулася. А з іншого – щоби могли прийняти, що людина завершила свою подорож у цьому тілі, але любов до цієї людини не завершується. Не дати дитині пережили жалобу – це не дати їй змоги любити тих, кого вона любить.

Дітям важливо бути на похованні, дивитися фотографії, згадувати, сумувати. Коли вони сумують, їх треба обіймати, підтримувати, вибудовувати історії, берегти спогади, запалювати свічку в пам’ять, садити дерева в пам’ять, розповідати про життя людини. І, пам’ятаючи її, жити далі.

– Щоби бути стійкими та підтримувати дітей, батькам насамперед треба подбати про себе. Як і що зробити для себе, щоби бути в ресурсі?

1. Забути про те, що ми маємо бути в ідеальному ресурсному стані. Це – війна. І це не час, коли ми можемо бути без стресу, відновленими й мирними.
2. Важливо бути добрими до себе. Адже багато наших сил часто витрачаються на те, щоби навантажувати й “пиляти” себе. Хтось почувається винним, що не там, де треба абощо. Однак треба вчитися бути собі добрим другом. Зробив помилку – попроси вибачення, зроби висновки, виправ і не “пиляй” себе. Бути добрим другом собі – це розуміти, що ти маєш право помилятися.
3. Мати меню активностей і добре планувати день. Напевно, найголовніше запитання зараз – це “що не робити?”. Адже є багато нових завдань, а ми не маємо стільки ресурсу. Тоді треба перепланувати життя – ми не можемо втиснути все. Тому треба подумати про другорядні речі, які можна скинути, розуміючи, що це можна продовжити після війни. Тоді з’являється ресурс на те, що ти маєш робити зараз.
4. У нас є два джерела ресурсів: коли ми турбуємося про себе та коли хтось турбується про нас. Треба розуміти, що не егоїстично просити когось потурбуватися про нас. Тоді про це треба сказати прямо, не чекаючи, що людина здогадається.
5. Треба розуміти, що ми стикаємося з жахом війни, але ніколи зорі не бувають такими ясними, як у найтемнішу ніч. Тож треба навчитися бачити зорі в цій темряві. Війна показала нам, хто ми, ким ми хочемо бути й показала багатьох людей такими, якими ми не сподівалися їх побачити. І ці речі треба “фотографувати серцем” – треба на них дивитися, зворушуватися, запам’ятовувати.

Коли ми дивимося на це сяйво – воно наповнює нас і ми також стаємо світлом. А це – величезний ресурс. Так ми не виснажуватимемося. Адже те, що ми робимо, також нас надихає. Так, життя важке, зараз важкий період для всіх нас. Але коли ми робимо те, що є світлом, як-от зайняти своє місце в строю, долати страх, діяти мужньо, допомагати іншим, віддавати свої кошти, які заощаджували на відпустку, збройним силам – ми стаємо світлішими й щасливішими.

Марія Марковська, “Нова українська школа”