Як і навіщо інтегрувати людиноподібних персонажів у навчання дітей. Пояснює психологиня

Антропоморфні (людиноподібні) герої в казках, кіно, мультфільмах чи навчальних матеріалах мають людські риси, характери й відчувають людські емоції, не будучи людьми. Найпростіший приклад – тварини в дитячих казках, через які дітям транслюють важливі виховні сенси.

“Нова українська школа” поговорила з психологинею й казкотерапевткою Оленою Петрушкевич про те:

• навіщо вводити антропоморфних персонажів і чому люди цим користуються;
• чому це важливо;
• чому дітям це подобається;
• як герої відрізнятимуться залежно від віку;
• як педагоги можуть використовувати людиноподібних героїв у своїй роботі.

ЧОМУ ПЕРСОНАЖІВ ЧАСТО НАДІЛЯЮТЬ ЛЮДСЬКИМИ РИСАМИ

Часто ми наділяємо персонажів чи героїв людськими рисами, навіть не плануючи цього. Це відбувається несвідомо. Олена Петрушкевич пояснює, чому виникла ідея антропоморфізму:

1. Через магічне мислення, що притаманне всім дітям. І в дорослому віці про це не забувають.

“Ми пам’ятаємо, як хвилювалися, коли хтось вдарив чи кинув нашу іграшку, бо нам було її шкода. Пам’ятаємо, як нам здавалося, що шафа чи лялька вночі оживає. Тому намагаємося досягти того ж ефекту з дітьми й так вплинути на них”, – каже психологиня.

2. Щоби краще і глибше зрозуміти сутність того чи іншого явища. Адже ми часто кажемо, що море хвилюється. Це дає можливість уявити не тільки хвилі, а що з морем відбувається щось глибше, ніж фізичне явище. Або ж коли говоримо, що “настрій скаче” – тоді значно краще розумієш, про що йдеться.

3. Так цікавіше. Тому в навчальних текстах не обійтися без антропоморфного героя. Дитині точно цікаво, що з ним буде далі. Адже цей герой – невідома досі особа, а тому дитина не наділяє її знайомими якостями, вона нічого про це не знає, і їй цікаво.

4. Коли ми читаємо чи слухаємо про героїв-предмети, то нас не дивує, що герой може бути досить пласким і небагатовимірним. Тобто, якщо герой – людина, і в історії чітко прослідковується, що він дуже добрий і без жодних негативних рис або навпаки – абсолютне зло, то це пласке зображення. Воно – неправдоподібне. Ми розуміємо, що не все так просто.

“Уявіть, що стоїть та ж таки табуретка і стоїть людина. Табуретка може просто стояти, бо це – предмет. Людина не може просто стояти – вона або чогось чекає, або думає про щось, або зупинилася. До людини історія підв’язується автоматично, дитина вже щось уявляє. З табуреткою зайвого не уявиш. Так, дитина готова до будь-якого розвитку подій. І тут пасуватиме навіть пласке зображення людиноподібної табуретки. Наприклад, що табуретка просто весела”, – розповідає Олена.

Тобто, коли ми персоніфікуємо предмет, то можемо не робити дуже правдоподібного й багатовимірного героя. Натомість можна зупинитися на якійсь конкретній рисі, бо зараз саме її треба змалювати. А це, окрім усього, зручно.

5. Ми можемо виявляти щось несподіване. Наприклад, розповідаємо, що та ж таки табуретка завжди стоїть і ми від неї нічого не чекаємо. Однак під час розвитку подій можемо виявити, що нам тільки здається, що вона просто стоїть. Насправді ж вона слідкує за тим, чи всі прийшли додому й повечеряли. Вона – домашній охоронець, який помічає, що відбувається з тими, хто на ній сидять.

Наприклад, вона бачить, що мама на неї майже не сідає – вона постійно заклопотана й має багато справ, і навіть коли мама сідає вечеряти, то сидить на куточку табуретки. Коли сидить дитина, то підгинає під себе ноги й часом намагається мало не лягти на табуретку. Коли сидить дід, то робить це ґрунтовно, повністю займає її й різко встає. Табуретка дуже шкодує, що її не помічають.

І раптом читач розуміє, що ти когось можеш сприймати як табуретку, але це відбувається тільки тому, що ти не чуєш, яке в неї чи в нього внутрішнє життя, про що вона / він думає і про що хвилюється.

“Для школярів, наприклад, така історія – виховна. Адже, якщо ти не переконався, що людина переживає, якщо принаймні не спробував запитати її про це, то не робиш передчасних висновків про те, чому вона так поводиться”, – каже психологиня.

6. Уже багато років психологи використовують персоніфікацію емоцій, інших внутрішніх станів чи рис характеру. Це потрібно, аби дитина чи доросла людина “розклали по полицях”, що відбувається у внутрішньому світі, і добре могли орієнтуватися, яка роль кожних емоції, рис, станів чи спогадів.

“Спосіб персоніфікувати внутрішнє дає людині відчуття визначеності й що вона – власник своїх емоцій і сама творить внутрішню реальність, а не реальність керує нею. З дитиною добре працює, коли дорослий пропонує їй вгадати, який, наприклад, має вигляд образ страху. У когось це буде старший дядько, у когось – пані чи щось ефемерне”.

У такій методиці спочатку дитина уявляє цього персонажа, потім малює чи ліпить. Тоді педагог чи психолог може вкласти в слова героя якесь послання, наприклад: “Подумай, навіщо я тобі потрібен? Насправді я тебе оберігаю”. Наприклад, дитина може просити “страх”, аби він не заважав їй вийти до дошки, наприклад. У цьому випадку персоніфікація – хороший метод для розвитку емоційного інтелекту.

ЧОМУ ВАЖЛИВО ПЕРСОНІФІКУВАТИ ГЕРОЇВ І ЧОМУ ДІТЯМ ЦЕ ПОДОБАЄТЬСЯ

Психологиня пояснює, що персоніфікувати героїв важливо, бо так можна тримати увагу дітей. Це – мимовільна увага, й у такому разі дітям не треба змушувати себе слухати вчителя.

А ще в цьому контексті діють поняття “безпечні герої” й “безпечне поле для розмови”. Наприклад, коли ми обговорюємо, сім’ю зайців, нехай навіть зайці ходять у штанах і на роботу, але все-таки це – зайці. Тому так можна менш болісно обговорити з дітьми складну тему.

“Наприклад, тато-заєць їде на пів року у відрядження й зайченя хвилюється про це. Іноді, коли ми забираємо людей з історії й додаємо тварин, ми убезпечуємо сприйняття цієї теми дитиною. І дорослим легше говорити про важкі теми, коли ми не говоримо напряму. Адже завжди складно говорити про те, що спричиняє страх, переживання й напруження”, – говорить Олена Петрушкевич.

Водночас дітям подобаються людиноподібні герої, бо вони, окрім усього, пов’язують незалежні одна від одної теми, уроки чи історії. Тоді дитина сприймає таку інформацію як досвід із життя, бо є хтось, хто про це розповідає, а не щось вирване з контексту. Така історія цільна.

До того ж, коли з дитиною начебто спілкується вигаданий персоніфікований герой, вона відчуває, що “це – історія для мене”, а не для всіх загалом. Тобто вона отримує радість від особистого “спілкування” з героєм.

А ще дитині легше наділити вигаданого персонажа рисами й ознаками, які їй подобаються. Найкраще, якщо це новий вигаданий персонаж, а не, наприклад, заєць, який асоціюється з боязкістю.

ОСОБЛИВОСТІ ПЕРСОНІФІКОВАНИХ ПЕРСОНАЖІВ ДЛЯ РІЗНОГО ВІКУ

Герої-тварини чи герої-іграшки подобаються зазвичай школярам у 1–2 класах і вони вже не популярні серед дітей 3–4 класів. З цього віку дітям подобаються або персонажі-люди, або якщо дорослі вигадують ні на що не схожого антропоморфного героя чи комплексний образ.

А в підлітковому віці діють життєві історії. Не про себе – а про вигаданих героїв. Головними героями мають бути реалістичні підлітки. До того ж, якщо дітям молодшого віку можна просто розповісти казку й вони не потребуватимуть обговорення, то підлітки, імовірно, захочуть поговорити.

Також Олена пояснює, чому, попри все, у кіноіндустрії й анімації багато популярних мультфільмів і сімейних фільмів, що мають персоніфікацію або домашнього кота, або всі герої – тварини, і це однаково подобається людям.

“Тут спрацьовують зацікавлення й людське бажання краще зрозуміти тих-таки домашніх тварин. Ми все ж хочемо знати, що думає про нас кіт і що робить пес, коли ми виходимо з дому. Але для того, щоби ми це дивилися й вірили цьому, такі фільми дуже персоніфікують. Фактично, герої залишаються псами й котами тільки на вигляд. Решта – дуже людське: складні характери, емоції, переживання”.

Фото: автор – tigatelu, Depositphotos

ЯК УЧИТЕЛІ МОЖУТЬ ВИКОРИСТОВУВАТИ ЛЮДИНОПОДІБНИХ ГЕРОЇВ У СВОЇЙ РОБОТІ

• У виховних цілях. Наприклад, Олена імпровізує: ми поринаємо у світ меблів, розбираємося з диванами, табуретками і столами, міркуємо, що кожен має своє призначення. Так, можна обговорити з дітьми, чи шафа може змінити призначення. А якщо вона мріє бути табуреткою? У дітей буде багато різних версій – їх можна записувати.

“З антропоморфними табуретками в дітей немає готового рішення, бо це нова мисленнєва задача, яку треба розв’язати зараз. Діти мають простір для креативу. Наприкінці ми переводимо все на наше життя. Запитуємо в дітей: “А якщо уявити, що табуретки – це різні люди? Чи можемо ми цими рішеннями скористатися в житті? І що це нам дає?”.

Олена пояснює, що такий метод значно якісніший, ніж якщо ми скажемо: “Є Дмитро, Оля й Сергій. Той грає на піаніно, а ця дівчинка займається балетом. Нібито їм це подобається й це їхнє призначення в житті. Але чи можуть вони його змінити?”.

“Так, будуть якісь рішення, але їх буде значно менше. Бо дітии обмежуватимуться людським досвідом – чи вони це вже колись чули, чи самі переживали. І за рамки дуже складно вийти. Коли ти говориш про меблі, то рамок немає. Фактично, так можна пояснювати все, залежно від фантазії вчителя і як він це інтегрує”, – каже психологиня.

• Можна писати корисні казки з антропоморфними героями разом із дітьми або для дітей. Завдяки тому, що дитина асоціює себе з героєм, вона отримує, здавалося б, казковий, але цінний досвід. У неї з’являється внутрішнє відчуття, що вона може вчинити, як герой казки. Адже вона пережила досвід із героєм казки – а йому все вдалося. Про те, як написати корисну казку, ми вже писали тут.
• Інтегрувати вигаданого антропоморфного персонажа в навчальні матеріали. Це створюватиме відчуття цілісності уроку. Наприклад, у курсі “Уроки доброчесності” є персонаж Інт’ОК, який допомагає дітям зрозуміти, що таке доброчесність, і завжди перебуває поряд. Тобто так діти відчувають себе захищеними.

В Інт’ОКа буває різний настрій, залежно від ситуацій, про які читають діти, учні вчаться розуміти його, вирізають, розмальовують і вигадують, яким він може бути. Кожна дитина розуміє й уявляє Інт’ОКа по-своєму, а тому він стає близьким другом, який у ненав’язливій формі навчає дітей бути доброчесними.

Психололиня пояснює, що найкращий варіант – це якраз вигадати героя, який досі не існував і про якого ніхто нічого не знав. Натомість не варто використовувати знайомих героїв із комп’ютерних ігор чи мультфільмів. Тоді буде складно боротися з усталеним стереотипом щодо героя й повірити, що він раптом став добрим або навпаки. Якщо ж доводиться використовувати вигадане, краще обирати героя разом із дітьми. Тоді педагог почує, які герої нині популярні і прийнятні для дітей.

“Загалом персоніфіковані персонажі допомагають дітям аналізувати і складати комплексний образ самотужки. Якщо дитина бачить восьмирічного героя, то має цілий комплекс ознак на думці, якими автоматично наділяє його, тобто стереотипізує. Якщо ж дитина потрапляє у світ того-таки Інт’ОКа, де ми мало що про нього знаємо, то вона починає складати комплексний образ, наче з чистого аркушу з незамиленим оком, дізнаючись щось про нього поступово, з діалогу, вчинків і емоцій. Прогнозувати тут дуже складно й тому це цікаво”.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Фото: автор – stokkete, Depositphotos

Проєкт “Навчання суспільної доброчесності в українській початковій освіті як довготривалий та ефективний інструмент подолати “побутову корупцію” реалізується у партнерстві з німецькою організацією ChildFund Deutschland (“Дитячий Фонд Німеччини”) за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ)

Більше про проєкт читайте за цим посиланням.