Як повертати в українську освіту учнів із ТОТ та з-за кордону: особливості, різниця, гострі проблеми

Підходи до адаптації дітей у систему освіти однозначно будуть відрізнятися: дітям, які виїхали за кордон і повертаються в Україну, швидше за все знадобиться надолуження предметів українознавчого компонента. А дітям, які рік чи два вимушено жили в окупації, змогли виїхати та піти в українську школу, потрібні адаптивні програми для надолуження освітніх втрат з усіх предметів.

Та це не означає, що обидві категорії дітей мають за короткий час вивчити все, що пропустили в попередніх класах. Варто виокремити те ядро знань зі шкільної програми, без якого неможливо йти далі – розвиватися і стати активним членом суспільства.

Які саме категорії дітей потребують особливої уваги держави та громадськості в подоланні освітніх втрат – ми дізналися під час розмови з Іванною Коберник, освітньою експерткою, співзасновницею ГО “Смарт освіта” в шостому епізоді третього сезону подкасту “Дофамін для освіти”.

Прослухати подкаст можна на сторінці (там є посилання на подкастинг-платформи й на попередні записи) або нижче.

Читайте текстову версію подкасту, якщо вам зручніше працювати з текстом:

• як вчаться діти з ТОТ – історії дітей, які повернулися на підконтрольні території України;
• чому для дітей із ТОТ потрібна адаптована програма навчання;
• які теми та предмети мають бути в ній обов’язковими;
• які сильні сторони української освіти допомогли в адаптації учнів за кордоном;
• до яких закордонних “фішок” звикли наші учні;
• які із цих “фішок” можна інтегрувати в українську систему освіти;
• як державні та громадські інституції можуть підтримати дітей, які повертаються з ТОТ та з-за кордону.

“У ДЕПАРТАМЕНТАХ ОСВІТИ МАЄ БУТИ ЛЮДИНА, ЯКА ВІДПОВІДАТИМЕ ЗА НАВЧАННЯ ВРАЗЛИВИХ КАТЕГОРІЙ ДІТЕЙ”

• Інтеграція дітей, які довго були на тимчасово окупованих територіях, значно складніша, ніж тих, які, скажімо, повертаються з-за кордону. Нещодавно ти розповідала історію підлітка з Херсонщини, який був депортований до Криму, а потім приїхав до Києва. Розкажи, де і як ти знайомишся з такими дітьми?

У ці питання я занурилася випадково, коли до мене звернулася знайома адвокатка. Вона допомагала сироті з Бахмута, який із бабусею живе в Києві, перевестися до медичного коледжу. Наша бюрократична система абсолютно непробивна, аби розв’язати цю проблему.

У нас є міністерські рекомендації, як сприяти навчанню дітей за кордоном, але немає рекомендацій щодо освіти дітей, які залишаються на тимчасово окупованих територіях.

Від адвокатки я дізналася і про хлопчика з Херсонщини, який був депортований до Криму, а потім великими зусиллями повернувся в Україну. Наскільки я розумію, він фактично втік, тому що не хотів залишатися на окупованій території. Він розповідав те, про що ви могли читати в медійних матеріалах про дітей, яких вивозять у Крим та утримують у спеціальних центрах. Хлопець говорив і про карцери, і про вимоги співати гімн [російський], і про покарання за розмову українською мовою та багато іншого. Він був у центрі, де охоронцями працюють колишні беркутівці і які дуже ініціативно займаються “перевихованням” дітей.

• Які проблеми ти помітила, спілкуючись із такими дітьми та тими, хто їм допомагає? З одного боку, це стан дітей, а з іншого – ця історія підсвічує певні проблеми на місцевому й державному рівнях. Можливо, чимось можуть допомогти громадські організації?

До мене звернулися з освітніми питаннями, які є декількох типів. Але насправді вони повторюються. Мені здається, що на рівні освітніх політик, а саме рекомендацій від МОН міським, районним, регіональним департаментам освіти можна було б допомогти цим дітям, які часто не охоплені освітою.

Наприклад, у Києві в одному з прихистків живе 9 дітей, які на кінець жовтня ніде не вчилися, бо в них не було документів, без яких неможливо оформити довідку внутрішньо переміщеної особи. А без документів і довідки дітей не брали в школу. Ця проблема була розв’язана в індивідуальному порядку, але так не має бути.

Для цього в департаментах освіти має бути людина, яка відповідатиме за допомогу, консультування і забезпечення права на освіту таких дітей. Це можна вирішити щонайменше рекомендаціями МОН.

Коли я запитувала інших директорів шкіл, як вони розвʼязують питання, коли до них приїжджає дитина з ТОТ без документів, то вони виходили з того, що це дитина і вона має вчитися. Директори зараховували їх до школи навіть без документів:

• заводили порожню особову справу;
• записували зі слів батьків дані;
• подавали запит в електронну систему освіти та отримували витяг, що справді ця дитина вчилася, наприклад, у Каховській, Авдіївській чи Бахмутській школі.

Тобто вихід знаходять, але, звісно, чиновники мають діяти згідно з державними нормативними документами. Але ж їх немає.

• Ще одна категорія – це діти без батьків. Фактично вони потребують патронату або тьюторингу, бо здебільшого жили або з бабусями / дідусями, або в дитячих будинках чи інтернатах. Тобто й раніше, скажемо чесно, мали певні прогалини, а через війну не мали можливості вчитися понад півтора року. Ще і пройшли чимало драматичних і травматичних випробувань.

Благодійні організації, які допомагають цим дітям, реально не знають, до кого їм звернутися. Те, що радила їм я, ставало відкриттям, хоче саме це мали їм рекомендувати в органах управління освіти.

Наприклад, дуже багато говорять про забезпечення підручниками. Усім відомо, що росія завозить сотні тисяч підручників на окуповані території, розуміючи, наскільки це важливо. Якщо дитина виїхала з ТОТ без документів, без батьків чи з ними, навіть якщо вчиться онлайн у своїй школі, яка оформлена на ТОТ, – у неї немає підручників. І немає механізму, куди й до кого звернутися, аби їх дістати й менше відставати в навчанні.

По-хорошому, має бути створений механізм, коли благодійний фонд чи організація, яка допомагає внутрішньо переміщеним особам, може отримати підручники. У школах та управліннях освіти є залишки, але має з’явитися нормативний документ, який пропише, із чийого балансу ці підручники видаються та хто несе за них відповідальність. Це те, що мають робити державні органи влади.

• Третя проблема, яка теж часто розвʼязується в особистому порядку (а мало би бути системне рішення), стосується дітей старшого віку. Хлопчик із Херсонщини, про якого ми говорили на початку, уже в такому віці, що міг би йти в профтехосвіту. Але часто таких дітей влаштовують у ті заклади, у яких є вільні місця. А можна було б створити механізм, як швидше виділяти для таких дітей бюджетні місця, щоб вони пішли вчитися туди, до чого в них є схильності.

Важливо, аби ці діти максимально швидко вливалися в освітню систему. Це сприяє їхньому психологічному відновленню і поверненню до нормального життя.

Ті, хто їх супроводжує чи допомагає, можуть помітити, що такі діти не здатні вчитися, тому що пережиті ними травматичні події справді блокують певні здатності організму й нашого мозку до навчання.

ЯКОЮ МАЄ БУТИ АДАПТОВАНА ПРОГРАМА НАДОЛУЖЕННЯ ОСВІТНІХ ВТРАТ ДЛЯ ДІТЕЙ ІЗ ТОТ

• Якщо врахувати, що в цих дітей раніше були освітні прогалини, то можемо говорити, що в них може бути не рік освітніх втрат, а два й навіть більше.

Саме так. Підлітки, яким зараз 17–18 років, на початку війни закінчили 9 клас і навчалися в 10-му. Тобто в них є документ про базову середню освіту. Але фактично 10–11 клас вони не вчилися. Якщо їх зараз відправити на умовне НМТ, звісно, вони його не зможуть скласти.

• Для таких дітей треба створити програму прискореного навчання і надолуження освітніх втрат.

Бо не кожен із них у 18 років захоче піти в 10 клас і вчитися ще два роки. Та якщо нас цікавить саме навчання цих дітей, то важливо створити школи чи освітні проєкти, у яких вони могли би надолужити ключові теми освітньої програми за середню і старшу школу, аби далі вчитися і здобувати якусь професію.

• Це могли би бути вечірні школи, інтеграційні класи чи курси, з якими стикалися українські діти, які вимушено через повномасштабне вторгнення переїхали за кордон.

Тобто ми прийшли до тієї точки, коли нам потрібні інтеграційні курси для дітей, особливо підлітків, які повертаються на підконтрольну Україні територію. Якщо вони два роки не вчили українську мову, історію України, то над цим треба попрацювати.

А підліток може працювати лише тоді, коли поруч із ним дорослий, який підтримує, коли є зрозумілий зміст і є навчальне приладдя, хоча б підручники. А найголовніше, і це можна запозичити з європейського досвіду, це психологічний підхід.

У закордонних школах нашим дітям наголошували, що вони з усім впораються, їхнє завдання зараз слухати уважно, завести друзів, а основні предмети – фізкультура, мистецтво і, можливо, географія.

Потім, звісно, реальність приходила в життя цієї дитини, він чи вона з’ясовували, що треба вчити мову і все непросто. Але на етапі інтеграції дуже важливо дати дитині підтримку. І розуміння та віру в те, що вона впорається. З цим зараз величезна проблема.

• Ми говоримо про категорію дітей, які повертаються з-за кордону до України і які навчалися, але мають прогалини. А також про дітей із ТОТ, у яких прогалин, очевидно, значно більше, бо вони майже не вчилися. Якщо розробляти пришвидшені навчальні програми, то в них треба врахувати основні предмети й теми, щоб дитина була адекватним та проактивним членом суспільства. Якими ти бачиш ці ключові предмети, які потрібні для того, аби забезпечити ядро знань, з якими дитина може вирушати в дорослий світ?

У програмі має бути українська мова й література, історія України.

Можливо, курс суспільствознавства, який розповість про те, що відбувалося в Україні останні півтора року.

Ми розуміємо, що в 17-річної дитини не має п’яти років на опанування програми. Але їй треба дати базові знання. Наприклад, у 7–8 класі на фізиці вчать електрику, механіку – треба дати дитині базові терміни, аби вона розуміла, що відбувається в програмі старших класів.

Справді, можна спробувати зробити інтегрований курс науки для них, розуміючи, що це доросліші діти, які швидше сприйматимуть інформацію, ніж 10–12-річні учні.

Також має бути базова англійська мова, тому що, наприклад, чимало хлопців хочуть працювати чи вчитися в ІТ, а тут потрібна не лише математика, а й англійська.

Така школа, проєкт чи курс могли би бути дистанційними, але тут важлива державна політика. Бо зараз діти, повертаючись в Україну, живуть у парадигмі “пощастить / не пощастить”. У родинах, де батьки розуміють цінність освіти, є велика ймовірність, що все буде добре із навчанням дітей. Такі люди часто виїжджали на перших етапах вторгнення.

Зараз виїжджають ті, хто з певних причин тягнув до останнього. Дуже часто школа стає для них останнім аргументом. Та коли російська окупаційна влада вимагає віддавати дітей у російські школи, погрожує забрати їх, дитина стикається в школі з перевихованням та озброєними охоронцями, які ходять на перервах і слухають, чи не говорить хтось українською мовою, а варіантом покарання може бути весь наступний день проходити загорнутим у російський прапор, – от цей чинник стає останньою краплею для батьків, щоб не залишатися на окупованих територіях. Хоча до цього вони сподівалися, що зможуть там жити.

• А чому підлітки повертаються додому, на підконтрольну територію України, саме з 14 років?

Насправді це ще один чинник, чому батьки ухвалюють рішення виїжджати. Тому що в 14 років у росії, як і в Україні, потрібно оформляти ID-карту. Російська влада нагадує, що дитині вже 14, вона має отримати російський паспорт і стати громадянином росії. А після цього батьки з українськими документами не зможуть її вивезти.

“КОЛИ ЙДЕТЬСЯ ПРО ВЕЛИКЕ НАДОЛУЖЕННЯ, ВАРТО ЧЕСНО СКАЗАТИ, ЩО ДИТИНІ ТРЕБА ДАТИ НАЙГОЛОВНІШЕ”

• Щодо освітніх втрат, то в нашому проєкті з кетчапами “Тепер я знаю” були діти, які мали понад рік або два роки освітніх втрат. Якщо ж дитина закінчила 9 клас, а їй треба повернутися умовно в 5, то маємо 4–5 років освітніх втрат. Для таких дітей має бути абсолютно інша програма, адже вони не можуть рухатися рік за роком, поступово опановуючи матеріал. Цей шлях має бути інтенсивнішим.

Насправді це підтверджують і вчителі – що деяким 14-річним дітям треба повторювати теми 5–6 класів. У мене є гіпотеза, що насправді такі діти були в Україні й до війни. Переважно це учні й учениці із сільських шкіл: результати PISA-2018 нам показали, що сільські школи дуже відстають від міських.

Це мало б стати предметом освітньої політики ще після 2018 року. Зараз ми можемо вдавати, що прогалин немає, намагатися вчити дітей так, наче вони прийшли в 9 клас, до якого все було добре. Але це так не працює.

Коли йдеться про велике надолуження, варто чесно сказати, що дитина не може опанувати все. Їй треба дати найголовніше. Чи поставить хтось під сумнів, що треба добре знати дроби й відсотки? Тоді не дивуйтеся, чому люди несуть у ломбарди речі під 30 000 % або чому не можуть порахувати, скільки “Укрзалізниця” поверне їм за квиток у такий-то день до відправки потяга. Це дуже практично орієнтовані речі.

Розробка освітнього змісту – не просте, але посильне завдання, якщо не намагатися дати дитині абсолютно все, що вона пропустила.

Наприклад, я не згодна з тим, що освітні втрати дітей, які повноцінно навчаються за кордоном, можна порівнювати із втратами тих дітей, які вчилися на ТОТ.

Так, ці діти не знають української програми, але вони навчалися в іншій системі, яка теж дає змогу здобувати вищу освіту. Якщо ця дитина захоче в майбутньому складати НМТ і рухатися далі, то вона це вивчить. І не треба одразу панікувати, що в неї великі прогалини. Хоча я не знаю, як боротися з таким “всепропальським” підходом.

• У нас є ще один підхід, не “всепропальський” – що наші діти виїхали за кордон, де чудово адаптуються, що наша освіта прекрасна й нічого змінювати не треба.

Звісно, у нашій системі освіти є багато переваг, одна з яких – здатність наших учнів і учениць інтенсивно працювати. Саме це допомагає українським дітям досягати результатів часто в не простому середовищі. Але коли кажуть, що наш третьокласник в умовній чеській школі знає набагато більше ніж чеський третьокласник, у мене виникає питання – що це вирішує у восьмирічному віці?

З іншого боку, зараз я чую від українських репетиторів із математики, що в них з’явилося багато учнів-першокурсників – українців, які вступили в університети Європи. Вони не тягнуть програму університету, хоча в Україні вважалися сильними учнями. А все тому, що європейська шкільна програма – інакша. На певному етапі, зокрема, у початковій школі, вона виглядає слабкою, але тут завдання освіти – не погасити мотивацію і бажання вчитися.

Другий складник, який дуже часто не розуміють наші батьки – це “м’які навички”. Їм усе здається, що діти граються, а насправді:

• вчаться взаємодіяти в колективі,
• вирішувати конфлікти,
• розуміти свої емоції та емоції інших,
• надавати першу допомогу,
• вміти розділити складну задачу на прості.

Це все робота, навіть якщо вона виглядає, як гра.

Розкажу на прикладі своєї доньки, яка минулий рік вчилася за кордоном. У програмі з математики 8 класу вони вчили те, що в нас вчать у 3–4 класах. Це теми про периметр, площу тощо – усе здавалося дуже простим. Та до кінця року вони почали вчити дуже складні теми, які в київській школі вона опановує зараз. Просто треба визнати, що програма може бути складена інакше. І різниця між тим, що вчать на початку й у кінці року – гігантська.

Так само наші батьки жаліються, що до кінця середньої школи за кордоном немає великого навантаження. Але воно скачкоподібно зростає в старшій школі, у якій справді складно й де працює інший підхід. Вважається, що дитина має впоратися сама, вона має бути готова докладати зусиль до навчання. Високі очікування від батьків і їхня підтримка – важливі, але вони не мають бути надмірними.

• Результати PISA-2018 теж свідчать, що це впливає на успішність дитини й те, наскільки вона потім буде докладати зусиль під час навчання. Тому дуже важливо втримати такий баланс.

Важливо підтримувати дитину й дати їй зрозуміти, що від неї очікується високий рівень, але для цього не треба перевантажувати її до вигорання. Як тільки дитина каже, що нічого не хоче – це перша найяскравіша ознака перевантаження.

Тому дуже важливо цінувати те хороше, що є в нашій системі освіті. Найкраще про це сказав Шевченко: “І свого не цурайтеся, і чужого научайтеся”. Але научайтеся того, що вчителі так само можуть дати дітям віру в себе, використовувати різні підходи, не робити трагедії з того, що саме його / її предмет дитина вчить не найкраще. Може, вона добре вчить щось інше і їй хочеться виділити на це більше часу.

Але це не означає, що ми маємо повністю поступитися нашим досягненням. Зокрема, та ж академічна вимогливість у розумних межах справді показала, що наші діти краще готові до докладання зусиль і досягнення певних результатів.

ЧОМУ НАШІ ПРОГРАМИ ПОТРЕБУЮТЬ ОСУЧАСНЕННЯ

• Відповідно, цим учням буде не так складно інтегруватися після навчання за кордоном. У нормальних умовах, коли вони повертатимуться до своїх класів, за рік-два вони надолужать пропущений матеріал і все буде гаразд.

Це теж залежить від багатьох чинників. Інтеграція – це ж не лише навчальна програма. Треба визнати, що, може, щось і не надолужать. Згадайте себе, коли ви в школі хворіли й теж щось пропускали. У мене, наприклад, з деяких предметів є теми, які я в школі зовсім пропустила. Але потім я їх довчила, бо це було мені потрібно, або не вивчила, і ці теми мені ніде не знадобилися.

Дуже важливо, щоб у нас з’явилося те ядро знань, завдяки якому ми розуміємо, що на цьому рівні алгебру, геометрію, фізику, хімію і біологію має знати й той, хто працюватиме фізичною працею, і той, хто піде здобувати вищу освіту у сфері біотехнологій. Тобто є певне ядро, яке мають знати всі.

Й ось із цим у нас проблема. Наприклад, програма з фізики в нас така, що скоро ніхто не буде складати ЗНО чи НМТ із цього предмета. Уже всі факультети, зокрема, і фізики, не вимагають сертифікат ЗНО / НМТ із фізики. Тобто можна було вступати на фізику, не складаючи фізику.

Бо програма складена так, що її не може вивчити жодна дитина без репетиторів. Обсяг програми десь такий, як алгебри та геометрії разом узятих. Тільки на алгебру й геометрію в 10–11 класі відводиться чотири години, а на фізику – дві. Ти не можеш за дві години вивчити той матеріал, для якого треба щонайменше чотири, якщо ти не геній і якщо батьки не платять за репетиторів.

• За кордоном діти на уроках фізики експериментують, перевіряють якісь моделі, обговорюють.

А, наприклад, на біології в старшій школі в Європі та США багато генетики, якої в нас немає. В алгебрі, геометрії є теорія ігор, теорія ймовірності, аргументація, комбінаторика, чого в нас немає. Тобто наші програми потребують осучаснення.

• А також важливі вміння читати й розуміти прочитане, писати есе. Діти за кордоном багато пишуть, а в нас не звикли створювати письмові твори та переважно вчать граматику й синтаксис.

Треба визнати, що напрям філологічної освіти деградує. До появи ЗНО випускним екзаменом був твір, який згодом замінили на переказ, а ще через деякий час – на диктант. А далі настала ера ЗНО.

Зараз наші діти отримують завдання вивчити вірш, але практично немає завдань написати твір чи есе. За кордоном діти пишуть їх на кожному уроці.

Друга відмінність – це навички роботи з нехудожніми текстами. Їх у нас взагалі немає. Їх могли б написати сучасні автори, якби на це був запит. У нас багато художньої літератури, написаної за історичним принципом, але немає публіцистичної, яка могла б відповідати на актуальні сучасні теми.

• Де наші публіцистичні видання про Голодомор, написані для відповідного віку?
• Де наші есе і спогади про те, як жилося україномовній дитині в російськомовному Києві? Що це означало в 70-і, 80-і роки?
• Що відбувалося наприкінці 80-х, 90-х, які були буремні події?

Те ж саме стосується наукових текстів. Моя донька в американській школі читала фантастичні романи, дитячі антиутопії, а також статті про емоційний інтелект та його типи. Потім виконувала завдання – визначити в героїв художнього фантастичного роману типи інтелекту.

Звісно, оскільки це була американська школа, діти читали статті про те, з якими боями й труднощами чорношкірі діти пішли в школи для білих, чим це супроводжувалося, що відчували діти, який це страшний мало вигляд, як вони зі спецагентами були вимушені їздити в шкільному автобусі.

А де наші публіцистичні твори про наші проблеми? У радянські часи не було паспортів, люди не могли виїхати із села в місто, бо в них не було документів. Це було як кріпосне право.

Де тексти, які пояснюють природу успіхів радянського союзу? Якою ціною була побудована ця промисловість і індустрія? Де ці тексти в шкільній програмі?

ЯКУ ДОМАШНЮ РОБОТУ МАЮТЬ ЗРОБИТИ ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ ВЛАДИ

• Сподіваюся, такі твори скоро з’являться. Маленький спойлер: у “Смарт освіті” ми також працюємо в цьому напрямі – готуємо серію сучасних публіцистичних текстів про ті теми, які зараз можуть бути цікаві дітям. Вони дадуть змогу навчитися виокремлювати тези, докази й писати свої коментарі та відчуття.
• Та якщо повернутися до нашої першої теми й підсумувати – що можемо порадити державним інституціям і громадським організаціям? Де вони могли би включитися для підтримки дітей, які повертаються з ТОТ, а також, що варто зробити для дітей, які повертаються з-за кордону в наші звичні школи?

Я дуже розраховую на те, що Міністерство освіти і науки візьме на себе лідерство в цьому питанні. Ми щонайменше ініціюємо зустріч із керівництвом міністерства:

• щоби поділитися проблемами, які ми виявили;
• показати, де потрібно втручання держави;
• попросити розробити маршрути, рекомендації й підказки;
• а також нормативні документи, за потреби, щоби полегшити забезпечення права на освіту цих дітей.

Згадаймо, коли запускалася реформа НУШ, була неймовірна синергія роботи державних, громадських, наукових та педагогічних інституцій. Усі працювали на одну мету й було зроблено так багато за порівняно короткий термін. До цих практик потрібно повертатися, оскільки зараз ми маємо керівництво міністерства, яке розділяє ці цінності.

• Щодо дітей, які повертаються з-за кордону, то за них я менше хвилююся. Адже попри різний досвід, для них передусім потрібні цікаві курси з української мови, літератури та історії України, які допомагали б зберегти зв’язки з Україною.

Фактично треба працювати лише з учителями, аби вони не залякували дітей, що треба швидко все довчити. У кожного свій темп, а сенс життя не в опануванні української програми, а в тому, щоби потім розвиватися і бути успішним, самодостатнім членом найпрекраснішого, найсміливішого й найнезламнішого суспільства.

• Але є ще одна категорія дітей, яка потребує особливої підтримки. Це обдаровані діти й діти, які здатні добре вчитися.

Є учні, які, можливо, до окупації вчилися в Маріуполі в крутих фізматшколах і які би хотіли вчитися в Україні, але з різних причин батьки не завжди можуть переїхати до такої школи разом із дітьми. Для цього в реформі НУШ була закладена можливість створення шкіл-пансіонів, аби діти, поруч із якими немає сильної школи, могли навчатися в такому закладі освіти й мешкати в пансіоні.

У нас зовсім мало шкіл-пансіонів, а ті, які є, переповнені. На них зараз неймовірний попит, зокрема, від родин ВПО. Тобто заради хорошої освіти батьки готові відправляти дітей у такі школи, де вони живуть далеко від сім’ї.

Одна з таких шкіл – Маріупольський міський ліцей. Це унікальна історія, коли директор і колектив зберегли документи та переїхали на підконтрольну Україні територію, отримали приміщення в Києві, яке, на жаль, ділять з іншою школою, а це завжди складна історія. Також вони оформили ліцензію як школа-пансіон та зробили кімнати для проживання дітей: по дві для хлопців та дівчат, загалом на тридцять дітей. Це досить спартанські умови, бо пансіон – дуже гучне слово, адже це кімнати в школі поруч із класами.

Тут вчаться і живуть діти старшої школи – з 8 до 11 класу. І це не просто школа-пансіон, а школа-пансіон під час війни. Коли звучить тривога, зокрема, вночі, діти йдуть в укриття. До честі директора – він подбав про те, щоб там були ліжка, і діти могли спати прямо в укриттях.

На момент відкриття пансіону в них було вдвічі більше бажаючих, ніж могли взяти. Це були діти, які виконали їхнє тестове випробування, тобто з високим рівнем знань, які були готові жити по 7–8 дітей в одній кімнаті прямо в школі, аби здобувати якісну освіту.

Такі школи-пансіони зараз переповнені насамперед дітьми з категорії ВПО. Це свідчить, що освіта – це магніт, який стає аргументом для ухвалення рішення, чому нам треба залишатися з Україною.

• Діти-сироти, діти позбавлені батьківського піклування, діти з найвразливіших категорій, у яких є великі прогалини в знаннях заслуговують на окрему прискорену програму освіти, яка допоможе їм швидше опанувати програми попередніх класів.
• Не меншої уваги потребують діти, які здатні багато, ефективно й успішно вчитися. Для того, щоб вони залишилися в Україні, переїхали на підконтрольну територію, а не шукали фізматліцей у Ростові, треба створити школи-пансіони для старшокласників.

Тобто є багато ситуацій, які потребують вирішення і конкретних політик, які треба розробити. Це мають бути рішення на рівні держави, на рівні місцевої влади тощо. Адже роль держави – допомагати тим, хто з об’єктивних чи суб’єктивних причин не може допомогти собі, і підтримувати дітей із найвразливіших категорій.

Текстову версію підготувала Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Титульне фото: zinkevych, freepik.com

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. “Фонд Фрідріха Науманна за Свободу” – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за посиланням.