Як святкували Різдво наші предки: про обрядові пісні, традиції, страви та вертеп

Традиції святкування, народні звичаї та обряди – один із засобів збереження національної ідентичності, а також можливість відчути зв’язок із родом та своїми предками. Це важливо не лише коли ти в Україні, а загострюється ще й тоді, коли ти вимушено перебуваєш за кордоном чи опинився в тимчасовій окупації.

Цього року частина українців святкувала Різдво 25 грудня. Порівнюючи з 2021 роком, цей показник збільшився із 4 % до 11 %. Проте більша частина українців (55 %) таки святкуватимуть Різдво завтра, 7 січня. А чверть опитуваних взагалі відзначає в обидві дати. Про це свідчать результати опитування, проведеного соціологічною групою “Рейтинг”.

Зараз українці відкидають патерни зимових свят, нав’язані нам радянським союзом та все частіше повертаються до автентичних традицій святкування. Хтось власноруч зробив дідуха, хтось уперше приготує 12 страв, а хтось заслуховує стародавні колядки.

У статті “Нової української школи” читайте про таке:

• які обрядові пісні виконували наші предки на різдвяно-новорічні свята;
• як готувалися до Святвечора та що таке “карачун”;
• чому доторкнутися до “павука” – це на вдачу;
• які українські традиційні різдвяні страви подавали до столу;
• чим особливий традиційний різдвяний вертеп.

УКРАЇНЦІ-ГОСПОДАРІ: ПРО ДЖЕРЕЛА НАРОДНИХ СВЯТ

Усе, що стосується народних традицій до свят, науковці пов’язують із календарною обрядовістю, що поділяється на зимовий, весняний, літній та осінній цикли. Усі вони були важливими для наших предків та символізували переходи з одного стану в інший і для природи, і для діяльності людей, яка насамперед була пов’язана з аграрними роботами. Кожне свято було так чи інакше повʼязане із сільськогосподарською діяльністю. Тому й не випадково в текстах так часто згадується образ землі та побажання гарного врожаю господарям, як-от у колядці “Ой чи вдома, чи не вдома”:

Щоби множилися тутки

І здоров’я, і здобутки.

Щоб усе, що посадили,

Вам багато уродило,

Щоби їлося і пилося

І щасливо щоб жилося!

КОЛИ КОЛЯДУВАЛИ ТА ЩЕДРУВАЛИ

Зимовий цикл свят був одним із найважливіших для українців здавна. Це період від Святвечора й аж до Водохреща. Цей час зумовлений відродженням сонця (саме на 20–25 грудня припадає день зимового сонцестояння).

Цьогоріч українці як ніколи відчули сакральність цих свят та їхній зв’язок із сонцестоянням, виходом року на новий цикл. Адже в давні часи, коли ще не було електроенергії та змоги постійно опалювати будинки, люди дуже чекали приходу весни. Зима здавалася ворожою, подекуди, небезпечною, тому факт, що день почне збільшуватися був для наших предків приводом для свята.

До речі, прихід Нового року наші предки відмічали в березні з поверненням пташок із вирію, а серед усіх свят зимового циклу найбільшим усе ж було Різдво. 31 грудня відзначали Маланку.

Колядували на Різдво, сповіщаючи про “народження світу”. Щедрівки виконувалися на свято Маланки й Василя, а також на Водохреще.

До речі, усі християнські свята насправді корінням сягають давніх язичницьких традицій, які побутували на сучасній території України (хоч і мали інший вигляд). Так, найдавніше тексти колядок і щедрівок мають в основі міфологічні уявлення тодішніх українців про створення світу та перехід від хаосу до впорядкованості.

КОЛЯДКИ

Існують різні версії походження слова “коляда”:

• від назви Нового року в римлян – calendae januariae (це слово є в багатьох народів: у французів – chalendes, румунів – colinda, чехів, сербів та словаків – koleda, словінців – kolednica або coleda, поляків – kolęda тощо);
• Михайло Грушевський, який був добре обізнаний із європейською традицією, проводив паралелі між українською колядкою та новогрецьким словом “колянта”, болгарським “коленде” або “коляда”, що вживалися на означення вечора перед Різдвом на Балканах;
• дехто з дослідників (наприклад, Микола Костомаров, Степан Килимник) підкреслюють зв’язок між колядкою і колом (сонцем).

Колядки виконувалися від Святвечора до Водохреща. Так, за юліанським календарем це від 6 січня, за григоріанським – від 24 грудня.

У найдавніших текстах знаходимо слова про відродження нового сонця (нагадуємо, пов’язані вони з днем зимового сонцестояння), як-от у колядці до господині:

По двору ходить, як сонце сходить,

А в хату ввійде – як зоря зійде,

А заговорить, як дзвін задзвонить,

Як засміється, сад-виноград в’ється,

Як зажартує – коня дарує.

Народження Христа згадується вже в пізніших текстах:

Добрий вечір тобі, пане господарю.

Радуйся!

Ой радуйся, земле,

Син Божий народився!

Різниця колядок зі щедрівками в тому, що в щедрівках більше згадуються образи птахів (ластівок, зозуль), посівів, жита – усе те, що символізує зустріч Нового року з весною. Оскільки до 15 ст. Новий рік на території сучасної України святкувався в березні, то щедрівки виконували функції веснянок, тобто розпочинали весняний цикл.

СВЯТВЕЧІР

Напередодні Різдва було бажано помиритися з усіма ворогами й всією родиною зібратися за одним столом. На Святвечір було безліч різноманітних ритуалів, які дещо відрізнялися залежно від регіону України. Наприклад, з давніх часів у Святвечір заносили до хати сніп сіна (часто саме жита), який називали “дідух” (“дід”).

Дідух із ложкою (“щоб він їв”) і різдвяні хліби Василі. Джерело - музей Івана Гончара

Цей сніп лежав під столом, під іконами на покуті або на столі аж до Водохреща. А ще гарним знаком вважалося, якщо на тому сіні, з якого зроблений дідух, поспить собака чи кіт. Тобто первинно дідух був важливим атрибутом, а традиція прикрашання ялинки прийшла до нас аж на початку 20 століття. Її спочатку підвішували до сволока, а пізніше почали ставити на підлогу. Прикрашали ялинку горіхами, печивом та яблуками.

Щойно з’являлася перша зірка на небі, вся родина сідала за стіл, на якому стояло 12 страв, а в центрі – кутя. Вечеряючи, всі намагалися розмовляти тихо, також згадували своїх померлих родичів, мали їх пом’янути та запросити до столу. Вечеряли так, щоби на столі залишилося хоч трохи кожної страви для тих духів предків, які завітають на вечерю. Український народознавець та письменник Василь Скуратівський зазначає, що господар виголошував звернення до покійних родичів: “Царство їм небесне, хай легенько лежиться, а нам легко живеться!“.

Деякі ритуали та традиції відрізняються залежно від регіонів України. Наприклад, на Чернігівщині перед тим, як трапезувати, господар виходив на вулицю подивитися на нічне небо: якщо воно зоряне, то буде в наступному році гарне господарство, якщо ні, то доведеться його продавати. Тільки тоді вже починали вечеряти, першою їли кутю.

У деяких регіонах після вечері діти несли обрядову їжу своїм хрещеним батькам (це вважалося священним обов’язком), зокрема, на півдні. Така традиція, наприклад, була й у родині Лесі Українки. Докладніше про це читайте в статті як святкували Різдво відомі українські письменники.

Та загалом зазвичай вітати родичів та близьких було прийнято в день Різдва Христового: 7 січня (25 грудня), бо Святвечір проводили в тісному сімейному колі. Традиційно до хрещених несли калачі чи книш, цукерки, горішки й отримували теж саме та гроші.

Цікавим передріздвяним обрядом було також випікання хліба з назвою “карачун” або “крачун”. Василь Скуратівський зазначає, що гуцули це робили в такий спосіб: господиня, щоби спекти карачуна, одягала гуню (верхній одяг) і натягала рукавицю, бо “гола рука – це бідність, а крачун – символ достатку”. Цей обрядовий хліб їли вже після Василя, 14 січня. Він символізує зимове сонцестояння.

Крачун. Джерело – видання “Про Захід”

Натомість на Закарпатті у Святвечір щойно сходила перша зірка на небі, усі члени сім’ї мали вмитися снігом. Якщо снігу не було, то використовували воду з криниці. Це означало очищення від усього поганого та хвороб. Дослідник Стефан Росоха зазначає, що українці під час ритуалу вмивання промовляли: “Такі би сь ме були здорові й багаті, як вода взимі й гроші в долонях“. Після цього родина заходила до хати, усі молилися і сідали за стіл. Науковці сьогодні пов’язують цю традицію з уявленням про первісні води, а ритуал, сучасною мовою, був способом “обнулитися”.

Після вечері або перед нею (залежно від регіону) господар дому обов’язково мав нагодувати свою худобу. Вважалося, що у Святвечір усі домашні тварини мають бути ситими, бо вони можуть розмовляти. І якщо не нагодувати, то проклянуть сім’ю. Це вірування є ще одним свідченням тотемічних уявлень наших пращурів.

На заході України досі є традиція робити так званих “павуків” із соломи до Різдва. Сьогодні “павуки” стають популярними по всій Україні. Павук із соломи прикрашають квітами, свічками. Його підвішують до балки під стелею або на вікно. Важливо доторкнутися до нього, бо це на удачу. Найкращі соломинки наші предки відкладали ще зі жнив до Різдва, щоб із них можна було виготовити павуків.

Традиційно плели “павука” дівчата, беручи 12 рівних соломинок, попередньо замочуючи їх у воді: спочатку плетуть спеціальні ромби, які слугують модулями для солом’яної конструкції. Павук рухається від повітря, а в цьому русі наші предки вбачали магічне значення. Якщо конструкція переміщалася вправо – матиме родина добрий урожай, якщо рухалася вліво – тривожилися, що буде голодний рік, а коли “павук” не рухався – чекай лиха.

Різдвяний павук, що відтворював модель всесвіту. Джерело - експозиція музею Івана Гончара

ЩО ГОТУВАЛИ НА СВЯТКОВИЙ СТІЛ

Оскільки на Святвечір мали бути пісні страви, то готували борщ, страви з риби, грибів, запечені яблука, вареники з капустою, капусту квашену, пироги з квасолею та капустою, з маком, гречаники, млинці, горох, капусняки, картоплю, пампухи та узвар чи кисіль із ягід. Кутю (або коливо) виготовляли з пшеничної чи ячмінної крупи, а на півдні України – з рису.

Крупу вимочували у воді, далі товкли в ступі, готували з медом, маком, горіхами та родзинками. Усе це врешті розмішували узваром. Зерно символізує родючість та відродження, мед – уособлення радості й щастя.

Залежно від етнографічного регіону, кутю до столу ніс або найменший хлопчик у сім’ї, або господиня, або хтось із дорослих чоловіків. Це дійство супроводжувалося словами “Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоби бджоли сіли”.

Дослідники фольклору вважають, що кутя була в українців ще до прийняття християнства як поминальна страва.

Окрім куті, як і в інших ритуальних обрядах (хрещення, весілля), обов’язковим був хліб. У багатьох регіонах це був крачун, книш (із маленькою хлібинкою зверху, яку залишали для душ покійних). На Галичині та Лемківщині пекли “струцлю”, плетінку, посипану маком. На Поділлі ж готували три хлібини – із житнього борошна називали “Хазяїн”, із пшеничного “Василь” та “Йордан”, які вже їли на Водохреща. А в центрі України це був хліб прямокутної форми “Господар”.

Сакральним був і сам процес приготування їжі до Різдва. Піч розпалювалася живим вогнем, тобто його видобували завдяки кресалу. До печі клали 12 або 7 полін, це також сакральні числа. Для приготування потрібно було використовувати лише воду, набрану до сходу сонця.

До речі, була ще традиція до вареників чи пирогів додавати особливу “родзинку” – робити якийсь вареник дуже перченим чи пересоленим, або ж взагалі додавати до пиріжка монетку, і той, кому вона попадалася під час вечері, буде везучим весь рік, особливо на гроші. Це додає святкуванню якогось елементу гри. Особливо це цікаво дітям, хоча й дорослі не цураються вишукувати той пересолений вареник та радіти.

Кожен регіон має свої традиційні різдвяні страви. Наприклад, на Лемківщині традиційно готувати “бобальки” – це довгасте тісто, яке або варять, або запікають, натерте маком та олією.

У багатьох населених пунктах заходу України готували киселицю – попередньо замочували овес, проціджували, потім цю рідину варили з кмином та лляною олією. А на Тернопільщині навіть готували напій “голопас” із відвару сушених фруктів, жита, карамелі й дріжджів.

Українці здавна вживали багато річкової риби й раків, часто варили рибну юшку або просто смажили рибу.

А на святкування Різдва Христового вже готували безліч м’ясних страв: голубці, печеню, кров’янку, домашні ковбаси, крученики або завиванці (м’ясні рулетики), галушки зі шкварками, бігос (страву з тушкованої кислої капусти з м’ясом і грибами готували переважно на Поділлі та Галичині), банош, бограч, мачанка (лемківський густий суп із м’ясом, засмажкою з борошна, цибулі, меленого солодкого перцю), холодець тощо.

ВЕРТЕП

Коли йдеться про Різдво, важливо згадати також і різдвяний вертеп. Як пише етнограф Микола Маркевич, у день Різдва міщани, церковні співаки, дяки та школярі збиралися разом і носили по хатах ляльковий театр, що отримав назву вертеп.

Вертепна драма має дві частини – різдвяну драму й сатирично-побутову інтермедію. Перша частина вертепу більш стала та канонічна, її звуть ще “святою”, вона написана більш “церковною” мовою, із церковнослов’янізмами, які побутували. Проте друга, народна, змінювалася залежно від історичних умов, написана живою народною мовою, яка майже ні чим не відрізняється від сучасної української мови.

Науковці повʼязують походження вертепу ще із часами гетьмана Конашевича-Сагайдачного. Так Микола Маркевич описав вертеп другої половини 19 століття:

“Наш вертеп є похідний будиночок із двома поверхами. Зроблений він із тоненьких дощок і картону. Верхній поверх має балюстраду, за балюстрадою відбувається містерія: це Вифлеєм. На нижньому поверсі трон царя Ірода: долівку обклеєно хутром для того, щоб не видно було щілин, якими рухаються ляльки. Кожну ляльку прикріплено до дроту; під долівкою є кінець цього дроту: за цей кінець, придержуючи ляльку, вертепник вводить її у двері й водить у напрямку, який для неї необхідний. Розмова від імени ляльок відбувається поміж дячками, співаками й бурсаками то пискливим голосом, то басом – відповідно до потреби. Уся друга частина вистави відбувається на нижньому поверсі”.

Галаганівський вертеп. Джерело - Музей театрального, музичного та кіномистецтва України

Кожне з українських традиційних свят багатогранне. Зокрема, тому, що звичаї святкування можуть відрізнятися не лише між етнографічними регіонами, але й містами й навіть сусідніми селами. Українська народна культура дуже багата. А всі автентичні звичаї святкування пов’язують нас із національною світоглядною системою, яка формувалася протягом багатьох тисячоліть.

Анна Шевчук (Люднова), спеціально для “Нової української школи”

Титульне фото: автор – Halyna Halyna, Pinterest