Як виховати учнів доброчесними. Рекомендації для шкіл та батьків

“Не можеш перевірити – довіряй”, – каже Ольга Бершадська, керівниця Центру забезпечення якості освіти Національного університету “Києво-Могилянська академія” та старша викладачка кафедри англійської мови.

Однак це – останнє правило, на яке можна покладатися в контексті доброчесності. Перед цим варто окреслити учням правила доброчесності, які прийнятні в колективі, а ще домовитися з ними, аби ті щоразу підписували роботу, обіцяючи, що вони виконують її доброчесно.

У цій статті йдеться про:

• яка ситуація з доброчесністю в Україні;
• що можна зробити в сім’ї і школі, аби це виправити;
• чому важливо дати учням негативний досвід у разі списування;
• що з плагіатом за кордоном.

Далі – пряма мова.

Читайте також “Оцінки з брехнею та провокування списування. Як виховувати доброчесність у школі“

Ольга Бершадська / фото надане нею

ЩО ТАКЕ ДОБРОЧЕСНІСТЬ І ЩО З НЕЮ В УКРАЇНІ

Доброчесність – це про довіру: коли те, що заявлено, відповідає дійсності. Наприклад, коли виробник шоколаду пише, що в складі є какао, він вважається доброчесним, якщо какао справді там є. А якщо я можу довіряти диплому, бо його отримали за знання, або – статистиці чи даним, бо знаю, як їх збирали, або можу довіряти учню, що він сам зробив домашнє завдання, – це про академічну доброчесність.

В Україні ситуація з доброчесністю як такою, і з академічною зокрема, – непроста. У статті 2008 року “The Dishonesty of Honest People“ йдеться про дослідження умов, за яких люди щось порушують. Вони такі:

1. Чи добре людина усвідомлює, що буде покарання, якщо вона порушила.
2. Наскільки хорошою людиною вона почувається, коли порушує. Тобто якщо ти порушуєш і почуваєшся добре, то чому б і не порушити.

Впливати можна на другий чинник – робити так, аби людина почувалася недобре, коли порушує принципи доброчесності. Але ми не можемо змінитися швидко. Наприклад, у США недоторканість свободи і власності прошиті глибоко на культурному рівні. У нас це не так.

Є приклад, який усе пояснює. Коли діти граються в пісочниці й одна бере іграшку іншої, американська мама каже: “Віддай, це чуже”. А українська мама може сказати: “Хай грається”. У нашій культурі нормально ділитися. І навпаки – якщо ти не ділишся, то поганий. Це треба враховувати, якщо хочемо змістовно змінити ситуацію.

ЧИ ГОТОВЕ СУСПІЛЬСТВО ДО ДОБРОЧЕСНОСТІ

Я навчалася на курсі з кроскультурної комунікації, на якому розповідали про 2 типи культур:

1. Щільна культура. У ній є правила, і людина завжди знає, що буде, якщо вона порушуватиме.
2. Вільна культура. У ній те, що правильно й неправильно, залежить від контексту. Тобто що б ти не вчинив, у якійсь групі ти вважатимешся хорошим, але будуть групи, які вважатимуть тебе поганим. Це означає, що людина завжди знайде своїх і ворогів.

Україна посідає перше місце серед вільних культур. На це є різні причини. Наприклад, у нас довго не було сильних інституцій і тих, хто постійно пояснювали би, що красти і брехати – неправильно. Ще одне: ми часто коригуємо правила.

Попри все, ми рухаємося в бік доброчесності. Я впевнена: якщо порівняти із ситуацією, яка була 10 років тому, Україна значно просунулася. Просто все не станеться зразу. Наприклад, у садочку кажуть: “Треба принести малюнки”. Хто малюватиме? Звісно, мама, бо треба, щоби малюнок був гарний. Власне, поки в Україні важливіше, щоби він був гарний, ніж – щоби його власноруч зробила дитина.

Доброчесність – це про комплексність. Чим більше буде впливів із різних боків, тим ефективніше. Не можна видати законодавство, де прописано, що плагіат – це погано, і думати, що цього достатньо. Треба, аби почуватися добре, порушуючи доброчесність, – ставало складніше і складніше.

Буває, батьки махають на підлітків рукою, якщо ті курять, – а що я можу зробити? Проте можна принаймні не дозволяти курити вдома, щоби підлітку було незручно, тобто створювати несприятливі умови.

От і ідеї доброчесності мали би поширюватися і в ЗМІ, і на рівні влади, починаючи з маленького. Наприклад, є ініціативи щодо посилення доброчесності, як-от онлайн-курс “Академічна доброчесність“. А ще – коли дитина принесла малюнок, який намалювала сестра, було би добре, якби вона могла сказати відверто: “Це малювала не я, а сестра”.

Також сприятливо впливає те, що нині на роботу приходять люди, які вже навчалися за іншою парадигмою, які принаймні чули про слово “доброчесність” і, ймовірно, дотримувалися її. Тобто питання не в тому, чи треба на щось вплинути, радше треба підтримувати те, що вже є, і чекати, поки буде критична маса тих, хто вважають, що недоброчесність – це недобре.

ПОРАДИ ДЛЯ СІМ’Ї, ЯК ВИХОВАТИ ДОБРОЧЕСНІСТЬ

1. Виховання – це про ціннісні речі. Тому, наприклад, казати дитині: “Читай більше” й не читати самому не вдасться. Так само з доброчесністю. Якщо батьки вважають, що нормально видати чуже за своє, то дитина так і вважатиме.
2. Якщо для батьків оцінка важливіша, ніж те, що знає дитина, тоді з цим ми нічого не зробимо. Поки буде колекціонування високих оцінок, а не знань, із недоброчесністю буде складно боротися.
3. У сім’ї має бути повага до особистого простору. Треба проговорювати з дитиною, що брати чуже – недобре. Тим, хто до цього звикнуть із дитинства, буде легше дотримуватися доброчесності в будь-яких проявах.

ПОРАДИ ДЛЯ ШКОЛИ, ЯК ВИХОВАТИ ДОБРОЧЕСНІСТЬ

Школа – це насамперед не про зміст підручників. Це – маленький світ, який створює уявлення в дітей про те, як усе працює: чи можна списувати, обманювати, чи світ безпечний. Тому в школі треба змінити таке:

• Робота має оцінюватися не за філігранність виконання, а за те, що людина зробила це сама, що вона старалася.
• На дитину точно впливає, за що саме її хвалить учитель: за “красу” чи за те, що виконано самостійно. У початковій школі вчитель має великий пріоритет. Коли моя дитина навчалася в 1–2 класах, то часто казала на мої зауваження: “А вчителька казала, що це не так”. Так, школа може змінити переконання й бути сильнішою за батьків.
• В ідеальному світі вчителя не оцінюють лише за успішністю учнів. Тому у вчителя не має бути стимулу натягувати оцінки або виправляти роботи учнів.
• Учитель має знати: якщо він зробив методичну розробку, то це буде підписано саме його іменем, що ніхто не вписуватиме чужих імен у цю роботу.
• Будемо відверті: у різних школах – різні політика й атмосфера щодо доброчесності. У школі, у якій навчалася я, іноді варто було десь порушувати, щоби вписатися в загальний фон. А для підлітків дуже важливе прийняття рівних. Хоча не можна змінити інших, можна змінити себе. Якщо вчителі транслюватимуть, що недоброчесність – це недобре, транслюватимуть повагу до учнів і учні поважатимуть їх, тоді вони будуть поважати їхні цінності.
• Дослідження показують, що ефективним може бути такий метод: перш ніж здати будь-яку роботу на оцінку, учень повинен вгорі сторінки написати щось на кшталт: “Я підтверджую, що роботу виконав я і вказав правильно використані джерела”.

І все це – знову про те, щоби створювати умови, коли важче й важче почуватися “окей”, порушуючи правила. Тому, чим більше буде нагадувань, що це – не гаразд, тим краще. Адже, якщо 1 вересня сказали, що списувати не можна, і більше ніхто ніде про це не говорив, то легко почуватися добре, вчиняючи недоброчесно. А якщо ти чуєш нагадування щоразу, коли здаєш роботу, то на тебе щоразу це впливатиме.

• Треба транслювати принципи доброчесності на всіх уроках. Інакше в учня може скластися враження, що на цьому уроці можна списувати, а на іншому – ні. Доброчесність – це не щось окреме, а елемент будь-якого навчання.

На фізкультурі можна поговорити про допінги й що за це було спортсменам. На іноземній мові використовувати тексти для читання, аудіювання, відео про доброчесність та її порушення й водночас вчити мову. Історія – це також про чесноти, довіру, роль особи і як це впливає на суспільство, групи, події. Треба показувати різні випадки, що може бути, коли присвоюють чуже. Або – як буває, коли не можна довіряти зібраним даним. Також можна говорити про те, що замовчувалося, де спотворювалися факти і які були наслідки. У творах можуть бути закладені теми про доброчесність. Можна також обговорювати різницю між дійсними історичними подіями й те, як це відображено у творах.

• Не можна провокувати списування. Наприклад, задавати багато письмових робіт. Тоді учню не залишається нічого іншого, як списати, інакше він просто не встигне.
• Завдання мають відповідати рівню учнів. Це важливо враховувати під час планування дисципліни. Ідеться про зону найближчого розвитку за Виготським. Відповідальність учителя – не лише говорити про доброчесність, а і слідкувати, чи він своїми діями не ставить учнів у такі умови, коли їм не залишається нічого іншого.
• Дистанційне навчання. Є технічні засоби, які начебто допомагають верифікувати того, хто перебуває з іншого боку екрану і як він виконує завдання. Наприклад, блокування вікна в браузері, коли учень проходить тест, розпізнавання відбитка пальця.

Але це схоже на перегони: ти шукаєш засоби контролю, а учні шукають способи, як їх обійти. Тому треба підходити з іншого боку – формувати завдання так, щоби не було, звідки списати. Хоча це складно, набагато легше скласти тест, використовуючи дати чи визначення термінів. Значно складніше скласти кейсове завдання, яке потім ще і треба перевірити.

• Добре, коли в людини (вчителя чи учня) є позитивний досвід, що вона зробила щось сама і її за це похвалили, навіть якщо це було неідеально. Ми завжди намагаємося студентам казати, що власна робота, нехай не неідеальна, – цінніша, ніж списана, бо ти навчився в процесі.

Фото: автор – serezniy, Depositphotos

ЧОМУ ВАЖЛИВО ДАТИ УЧНЯМ НЕГАТИВНИЙ ДОСВІД У РАЗІ СПИСУВАННЯ

Правила, яких потрібно навчити учнів:

1. Не називати своїм чуже.
2. Якщо використав чуже, назви автора.
3. Не підганяй дані під свої потреби. Наприклад, коли ми забираємо дані з дослідження, які порушують ідеальну інформацію, яка вписується в контекст.
4. Етика дослідження. Коли ми плануємо дослідження, важливо зважати, як це впливає на залучення сторін. Наприклад, дослідники історії відповідать за те, у якому ключі вони трактують інформацію, які меседжі несуть. Тобто треба розуміти, як твоя робота буде впливати на інших людей.

Загалом педагогам важливо пам’ятати про так звану ширшу картину. Коли вчитель виявляє списану роботу, реакція може бути різною. Наприклад, у мене був період, коли мені важливо було бути “хорошою” викладачкою, яку студенти любили б. Викладач, у якого є така незадоволена потреба в любові, може пробачити списану роботу. Але потрібно пам’ятати про ширшу картину і те, чому ми навчаємо. Мені це допомагає.

Якщо пробачити тут, на маленькому завданні, за яке студент отримав би “0” і в результаті замість заслуженого “задовільно” виставити “добре”, то студент матиме досвід, що списувати – це нормально. Мовляв, зловлять – перепишу, не зловлять – не перепишу. З цим досвідом він чи вона можуть дійти до курсової чи дипломної роботи. А там уже зовсім інші ставки. Якщо в тебе плагіат у дипломі, то 4 роки роботи зводяться нанівець.

Так, маючи негативний досвід на завданні з маленькою ставкою, людина засвоїть цей урок і будуть менші шанси, що вона маніпулюватиме в серйозніших ситуаціях.

Ми маємо розуміти, що правило починає працювати не тоді, коли про нього оголосили, а коли його вперше порушили. І це нормальний період дорослішання людини, коли вона пробує правила на міцність. Вона намагається зрозуміти: це правда чи ні.

Рідко діти чи підлітки вірять тому, про що їм говорять дорослі. І якщо кажуть, що списувати не можна, але потім учню за це нічого не було, кому він повірить? Звісно, своєму досвіду. Тому важливо взяти на себе відповідальність і дати людині негативний досвід.

Усе це – про школу. Бо в школі це відбувається, а у ЗВО повторюється. Людина не починає списувати в університеті. Однак студент потрапляє в нове середовище й перевіряє, чи тут це правило працює так само, як у школі.

ЯКА СИТУАЦІЯ ЗА КОРДОНОМ

Якось у мене була така ситуація: ми працювали в українсько-німецькому проєкті підвищення кваліфікації викладачів із педагогічної майстерності. Я працювала в парі з німецьким тренером. Моїм завданням було навчити викладачів, як вибудувати зрозумілу систему оцінювання. Одна з тез, які я озвучувала: “Одразу домовтеся зі студентами про те, як ви ставитеся до плагіату та які будуть наслідки”.

“І тоді краєм ока помічаю, що у німецьких колег витягується обличчя. На перерві мене запитали: “Навіщо ви говорили про плагіат?”. Я пояснила, що це – важливо. На що почула відповідь: “Звісно, але навіщо про це говорити? Хіба це не зрозуміло саме собою?”. Це – про те, що в деяких культурах доброчесність сприймається як належне.”

Ще одна ситуація: тиждень тому я була на заході з американськими колегами, на якому викладачі обмінювалися досвідом. Було завдання поділитися якоюсь складністю, рішення якої ще не зайшли. Моїм викликом було, що на дистанційному навчанні складно забезпечити доброчесність, бо ти не завжди знаєш, хто та людина, яка перебуває по той бік екрану.

Натомість, американські колеги про цю проблему навіть не згадали. Я припускаю, що це свідчить про те, що є речі, які сприймаються за замовчуванням. У нас не так, тому про це постійно треба говорити й нагадувати. Колись, можливо, це буде саме собою зрозумілим.

Є ще одна проблема: коли готують унікальну роботу, але це робить не та людина, яка її здаватиме, а за неї це робить хтось інший. Це проблема, для якої рішення ще не знайдено. Хоча нині, завдяки штучному інтелекту, розробляють інструменти, які відслідковуватимуть так званий голос письмової роботи, унікальний стиль. Так, можна порівняти тексти авторства однієї людини. І якщо якийсь із них писала не ця людина, це буде видно.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – racorn, Depositphotos

Проєкт “Навчання суспільної доброчесності в українській початковій освіті як довготривалий та ефективний інструмент подолати “побутову корупцію” реалізується у партнерстві з німецькою організацією ChildFund Deutschland (“Дитячий Фонд Німеччини”) за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ)

Більше про проєкт читайте за цим посиланням.