Напишіть нам

Всі теми

Захищати дітей зі зброєю в руках: історія київського викладача фізкультури

Нова українська школа” вже писала про вчителів, які пішли у військо або стали активно волонтерити через повномасштабну війну. Хтось готує їжу на фронт, хтось плете захисні сітки, хтось захищає Україну на передовій…

Цього разу ми поспілкувалися з не зовсім цивільним викладачем фізичного виховання й водночас не зовсім військовим керівником добровільно сформованої територіальної громади, яка виконує бойові завдання не зовсім у тилу.

Про те, як учитель та його випускники стали на захист зі зброєю в руках, читайте в матеріалі.

ПОКИ ДІЙШОВ ДО ШКОЛИ, ВЖЕ ЗІБРАВ ЗАГІН ЗАХИСНИКІВ

Ярослав Троян викладає фізкультуру одночасно у 219-й школі й у дитячому садочку №585, а також очолює приватну школу бойових мистецтв “Патріот” у Києві.

24 лютого він пішов до місцевої ТРО, де отримав зброю, і поки дійшов до школи, встиг зібрати невеличкий загін із восьми захисників.

До вечора нас уже зібралося двадцятеро людей, – розповідає Ярослав. – Ми ж з Оболоні (район у Києві, – ред.), усі один одного хоча б наглядно знаємо. Згодом почали підтягуватися ті, з ким я навчався, з ким тренувався, кого тренував, кого навчав, їхні батьки. Так сформувався загін”.

Каже, що організація добровольців – фактично, спонтанне рішення і швидка реакція на події.

Було завдання – захищати дітей, яких я навчаю, і старих, які ховалися в бомбосховищі, бо я знав, що їх там буде багато. Оскільки я розумів тактику ворогів, потрібно було не дати їм захопити цивільних заручників”.

Спершу окремий спецпідрозділ “Патріот” був частиною 129-го батальйону ТРО. Пізніше цей загін та кілька інших місцевих підрозділів об’єднались у ДФТГ (добровольче формування територіальної громади) “Легіон Оболонь”.

Справа в тому, що в батальйоні ми були поза штатом. Тому вирішили піти в територіальну громаду, щоби це було офіційно. Зараз підрозділ “Патріот” складає приблизно чверть від “Легіону Оболонь”, у якому нараховуються понад 600 осіб”.

Добровольче формування територіальної громади – це не зовсім ТРО, пояснює вчитель.

“ТРО – контрактники, вони відносяться до збройних сил України, а ДФТГ підпорядковується ТРО та місцевій адміністрації. Тобто ми наполовину цивільні, наполовину військові – добровільно сформована територіальна громада Києва на Оболоні”.

ДІЯТИ, НАВІТЬ ЯКЩО ВСІ ІНШІ БОЯТЬСЯ

В один із перших днів від початку російської агресії Ярослав Троян зателефонував своєму знайомому, у якого на ринку “Петрівка” був контейнер із військовим спорядженням, формою та взуттям:

Це була самоогранізація, – розповідає вчитель. – Усі потреби “закривали” через знайомих, витрачали власні кошти. Потім ми налагодили комунікацію, організували харчування, підключилися волонтери, які суттєво допомагали. Коли ми сформувались у “Легіон Оболонь”, це була вже повністю самостійна структура відповідно одягнених і вишколених добровольців”.

Захищати дітей зі зброєю в руках: історія київського викладача фізкультури

Ярослав Троян

Загін, у якому були нещодавні випускники по 18–20 років, 24/7 залишався в школі. Були й чоловіки від 25 до 33 років – ті, хто вчилися в Ярослава ще 20 років тому. Спали на туристичних килимках в актовій і спортивній залах.

Був задіяний і педколектив 219-ї школи. Наприклад, директор школи – у підрозділі вчителя.

Також залишилися деякі вчителі, охоронці, секретар і заступниця директора, яка пішла на кухню працювати разом зі своєю сестрою. Вісім людей із колективу залишилися в школі. Більшість учителів-предметників повиїжджали і проводили уроки онлайн. Але зараз почали повертатися.

Сьогодні люди досі працюють на кухні, волонтери потроху допомагають, з продуктами дуже допомагає Оболонська адміністрація, а ми вже готуємо. З одного боку, стало складніше, бо почалася бюрократія, а з іншого – дуже відлягло, бо ворог не стоїть під столицею”.

Учитель розповідає, що бійці саме його підрозділу підірвали дамбу, яка затопила Ірпінь, і так урятували Київ від руйнувань:

Ми розробили операцію, бо штатні вояки боялися виходити на це завдання: у Гуті Межигірській уже були “кадирівці”, а зі сторони Ірпіня стояли російські війська. Це було ледь не самогубство, але ж комусь це треба було робити, бо якщо би ворог встиг перейти через Ірпінь, то те, що ми бачили в Бучі й Гостомелі, – було б у Києві: і на моїй рідній Оболоні, й у Вишгороді”.

За кілька тижнів після початку російського вторгнення підрозділ “Патріот” залишався в столиці.

До нас приїжджали генерали, ставили завдання: тут треба окопатись, тут ще щось зробити, водночас ніхто нічим не забезпечував, – бідкається вчитель. – Ви ж розумієте – тоді була паніка, ніхто не знав, як воно буде, тому організовувалися самостійно. Але розуміли, що наших укріплень і сил вистачить максимум на 5 хвилин бою, якщо росіяни пройдуть.

Звісно, бійцям цього не доносили, але всі командири знали, що фактично, якщо буде бійня – то це не Буча, де ворога можна зупинити на вузькій вулиці. Тут широкий проспект і зупинити можна буде хіба що піхоту. А танки – це ми всі були б смертники”.

За свою службу та співпрацю “Легіон Оболонь” отримав подяку від Вишгородського райвідділку.

ПРО ВАЖЛИВІСТЬ МІСЦЕВОЇ ОБОРОНИ

Ярослав вважає, що підрозділи ТРО і ДФТГ потрібно було створити ще 2014 року: навчити людей, озброїти та вишколити. За його словами в такому випадку ворог не підступився би так близько до Києва, не було б трагедії в Бучі, Ірпені, Бородянці.

Людям просто не було чим відстрілюватись, – говорить Ярослав. – У мене в батальйоні були ті, хто під час окупації змушені були сидіти в підвалах у Гаврилівці. Це Димерський напрямок. Їм не було чим воювати. Коли окупація закінчилася, вони прийшли сюди і вступили до загону”.

Учитель каже, що як тільки ворог відійшов від Києва, то зацікавленість у підтримці добровольчих формувань територіальної громади пропала. Але ж війна триває. Тож Ярослав вважає, що державі треба подумати про забезпечення та тренування ДФРГ.

Необхідно, аби у всіх містах і селах люди були підготовлені. Про це заявляє президент, каже, що треба ізраїльську модель брати, або швейцарську, або виробити свою. Треба, щоб усе населення, яке може тримати зброю в руках, було навчене техніки безпеки, того, як працювати з цією зброєю, як працювати в парах, у трійках, як захищати, як нападати, як відступати.

ДФТГ – це, за суттю, третя ланка оборони, – каже вчитель. – Від звичайних військових, яких сюди переводять ми відрізняємося тим, що дуже добре знаємо місцевість. Ми тут виросли, знаємо свій район: усі входи і виходи, комунікації. Не місцеві цього не знають. Тому важливо, щоби ДФТГ і надалі залишались, адже загроза не минула. Добровольчі формування потрібно навчати й забезпечувати, а на сьогодні ми це робимо своїм коштом і готуємося самостійно. Волонтерської допомоги все менше й менше”.

БЕЗ УЧНІВ – НЕ МОЖУ

За словами Ярослава, весь цей час він не полишав учителювання: знімав відео і проводив тренування онлайн.

А коли з евакуації повернулися перші учні, то навіть провів кілька офлайн-тренувань у шкільному спортзалі. Хоча вікна там досі були закладені мішками, ми однаково тренувалися. Діти були щасливі, і я щасливий. На жаль, ці тренування не систематичні, а дітям потрібно займатися регулярно, хоча б 2–3 рази на тиждень.

Я дуже хочу на роботу, до дітей, – додає Ярослав Троян. – Зараз я готуюся до початку нового навчального року. Якщо ситуація буде нормальна, то будемо в школу ходити. Сподіваюсь, що з вересня буду суміщати командування і працю з дітьми, бо без них не можу”.

Вікторія Макарова, “Нова українська школа”

Матеріали за темою

Обговорення