Проект “Школа: меморандум співпраці”. Записки спостерігача. Частина 1

Серед завдань, які ставить перед собою ГО “Смарт Освіта” – формування нових правил у взаємовідносинах між усіма учасниками навчального процесу: вчителями, батьками та дітьми. Для цього ми розпочали проект, в межах якого вчителі, батьки та діти шести шкіл з різних міст України спробують домовитись про нові правила співіснування у своїй школі.

Напрацьовані пропозиції буде систематизовано, доповнено за допомогою онлайн пропозицій, обговорено в експертному середовищі та зібрано в документ, який можна назвати певним меморандумом співпраці. Цей документ кожна школа може використати як власний статут або скористатись ним як типовим та доповнити своїми ідеями.

Перша серія зустрічей для напрацювання нових правил відбулась у київській гімназії № 75. Ось деякі спостереження та міркування, що виникли після цієї надзвичайно цікавої та ефективної спільної роботи.

Коли ти робиш щось уперше, ніколи не знаєш, як це буде. Тобто в тебе можуть бути очікування, сподівання, але насправді ти йдеш у пітьмі, тебе можуть спіткати як розчарування, так і подив.

Коли ми (ГО “Смарт освіта”) придумали проект, в якому вчителі, діти та батьки спільно напрацьовуватимуть нові принципи співіснування, то достеменно не знали, що з цього вийде. Адже кожна з цих груп – уже більш ніж достатньо демонізована ЗМІ та громадською думкою. Так, згідно із розповсюдженою “картинкою”, вчителі – консервативні, жорстокі та корумповані, батьки – неврівноважені та з безліччю безглуздих вимог, діти – ледащі, нечемні та схильні до насильства.

Як такі люди можуть домовитися бодай про щось? Але перші ж хвилини практичної роботи з напрацювання домовленостей між учителями, батьками та дітьми в пересічній київській школі довели, що не слід дослухатися до стереотипів. Реальні, не вигадані, вчителі, батьки та діти виявили неабияку мудрість, поміркованість, зацікавленість в якості навчання, добру волю та вміння домовлятись. І запропонували низку справді чудових пропозицій.

День перший. Діти

Знаєте, що важливо дітям? Розвиток, повага і зрозумілі правила. Та кому ж це, зрештою, не потрібно? Проте тут треба подумати над двома питаннями: 1) чому в школі все ще треба про це говорити – можливо, тому, що цього й досі там нема? 2) ці приоритети дуже розходяться з тим, що вважають за важливе для дітей дорослі. І це вже завдання для розвитку дорослим – аж ніяк не дітям.

Взагалі діти виявилися найкращою і найпідготовленішою групою з усіх трьох. Дуже відкриті, цілеспрямовані, зацікавлені та на загал обізнані з правилами командної роботи, вони перетворили зустріч на захопливий та ефективний брейн-стормінг: “накидали” купу розумних ідей, частина з яких дублювала або навіть випереджала новації реформи освіти, що тільки-но розпочалася.

Можна навіть сказати, що, попри брак досвіду і дорослої поміркованості (а, можливо, завдяки їм), саме діти стали локомотивом проекту, додавши в обговорення багато ключових тез та ідей. На другий день, перед спільною роботою з батьками та вчителями, вони прийшли заздалегідь, щоб ще раз проговорити свої напрацювання у групі й підготуватися до діалогу.

День перший. Вчителі

Їх дуже виснажує рутина. Про це мало хто замислюється, але з дня в день робити те саме багато років дуже складно. Це вимагає неабияких внутрішніх ресурсів, щоб вміти відновлюватись і не втратити за щоденним повторюванням розуміння загального сенсу роботи й відчуття креативності.

Вчителі дуже хочуть різноманітності й творчості – але, за іронією, усе їхнє професійне життя настільки заформалізоване, що вони майже втратили здатність мислити за межами нормативних рамок. Вони потребують звільнення хоча б від бюрократичної машини й насправді ще не усвідомлюють нового ступеню свободи, який надала їм реформа. Багато з того, що вони пропонували з інтонацією “а от якби ж то”, уже можна і треба робити – і ніщо цьому не заважає.

Вчителям треба дати свободу, допомогти відчути нові можливості, бо вони й досі, як спляча красуня, перебувають у скляному “сейфі”, в який майже не проникає зовнішнє життя.

День перший. Батьки

Головні вимоги батьків до школи відомі давно: безпека, комфорт і знання. Цілком зрозумілі вимоги. Але треба зауважити, що ті самі слова батьки та, наприклад, діти розуміють по-різному.

Скажімо, батьки хочуть знань, а діти – розвитку. І між цими поняттями насправді змістовна прірва. Але всі ми знаємо, чому так – бо є ЗНО, яке хвилює батьків чи не більше, аніж дітей. А ЗНО це – знання, аж ніяк не розвиток.

У слово “комфорт” батьки й діти також вкладають різний зміст: для батьків це пофарбовані стіни та нові парти й оце відчайдушне “ми нічого не пошкодуємо для своїх дітей”. Водночас, діти хочуть зону відпочинку в школі, де є WiFi, настільні ігри та м’який куточок. Зону, де вони могли б просто посидіти, пограти чи поспілкуватися – бо проводити по 8 годин, сидячи на уроці або стоячи в коридорі, складно.

День другий. Разом

Це були ті самі люди, що й у перший день. Кожна група принесла з собою свої потреби, вимоги, забаганки, і насправді було трохи лячно: як же зіштовхнуться всі ці бажання, упередження та вимоги, чи вийде взагалі з цього щось путнє, окрім уже звичної сварки?

Але виявилося, що люди, поставлені в правильні умови, зацікавлені в результаті, люди, розмову яких фахово скеровують та підтримують спеціальні фасилітатори (фахівці з діалогу і вироблення домовленостей між людьмі з різними точками зору), починають співпрацювати. Насправді ми вже забули про це – а, можливо, і не знали. Та тепер ми побачили це диво на власні очі.

Робота була дуже напруженою і завзятою, ніхто не хотів йти, навіть коли час вийшов. Напрацювання, які стали результатами спільної роботи, можна поділити на кілька частин.

Перша, найбільш щемка – це те, що вже є природним і всім зрозумілим, але чинний Держстандарт цього не передбачає. Старшокласники постійно поверталися до теми спеціалізації та профорієнтації у старшій школі – через майстер-класи та лекції успішних фахівців актуальних професій та, що не менш важливо, через індивідуальну траєкторію навчання, довільний вибір предметів. Зрозуміло, що в повному обсязі це реалізувати поки що неможливо, але багато з цього варіативна складова та позакласна робота дозволяють зробити вже зараз, було б бажання.

Друга – комунікація. Це неодмінна умова, до якої повертались усі під час обговорення дуже різних питань. Йшлося як про загальні збори з представництвом усіх трьох груп, так і про сучасні засоби спілкування – насамперед, сайт і соціальні мережі. Значна частина шкільного життя – від планування спільних заходів до рейтингу вчителів з нагородою найкращих раз на семестр (прекрасна ідея, гідна поширення) – передбачає сучасний зручний сайт з великою інтерактивною складовою.

З огляду на кількість пропозицій, реалізувати які можна через сайт та за допомогою сайту, стало зрозуміло, що ефективна електронна платформа для комунікації є одним з обов’язкових пунктів програми реформування шкільного життя, принаймні, у великому місті – а, можливо, й одним з проектів неприбуткових організацій, що опікуються освітою.

І, звичайно, йшлося про те, що цінності й правила мають працювати в усі боки. Вчителі багато говорили про певні етичні правила і повагу до себе – а батьки в той самий час запропонували рейтинг найкращих вчителів (з якого, окрім іншого, стане зрозуміло, хто з вчителів НЕ найкращий). Натомість, діти багато говорили про критерії оцінювання, які мають бути зрозумілими, прозорими, однаковими для всіх та публічними – аж до вивішування їх у кожному класі на стіні.

Як виявилося, батьки залюбки згодні здавати гроші у фонд школи – але за принципом добровільної участі, а не примусового збору. І за умови наявності детального публічного звіту. Тобто вимоги передбачають зрозумілі критерії залучення грошей – відповідальність. Це дорога у два боки, і структури, що працюють за іншим принципом, приречені.

Цей проект ми починали як такий, що зможе проартикулювати та зафіксувати нові цінності в навчанні. Але які вони, ці цінності, ми розуміли лише загально. Втім, поступово картина починає вимальовуватись. Та цей перший досвід зустрічей подарував нам ще одне надбання – не заплановане, не очікуване але, можливо, найголовніше.

Ми побачили механізм, який буквально будує себе сам, який самовдосконалюється на очах і ладен працювати сам. Одразу після закінчення сесії представники всіх трьох груп дуже наполегливо вимагали від організаторів результати напрацювань в електронному вигляді – якнайшвидше. Бо вони вже хотіли розповсюдити їх у своїх класах, обговорити у своїх спільнотах – і почати впроваджувати.

Не знаю, чи буде корисним наш проект усім школам України. Адже типовий документ, що регламентує стосунки між вчителями, батьками та дітьми, який ми розробляємо, не буде обов’язковим, школа зможе взяти його і використовувати за бажання – тільки якщо захоче.

Але я майже впевнена, що школі, в якій відбулися зустрічі, це точно принесе користь. Бо вчителі, учні та батьки відчули, що вони і є тими, хто встановлюють правила, вирішують, як жити – і з’ясувалося, що це дуже відповідальна і складна, але одночасно й захоплива справа. І саме це усвідомлення власних можливостей, але й власної відповідальності – можливо, найголовніша умова створення та існування нових правил нашого співіснування. Зовсім не обов’язково тільки між батьками, вчителями і дітьми.

Зоя Звиняцьківська, співзасновниця ГО “Смарт освіта”, координаторка проекту “Педагогіка партнерства як фундамент Нової Української Школи”

Цей матеріал представлений ГО “Смарт освіта” в рамках проекту “Програма сприяння громадській активності “Долучайся!“, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерiв i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.

Усі фото авторки