Випробування креативності та нервів на міцність. Як це – розпочати працювати вчителем

Протягом кількох місяців Ірина Пупко вчителює в опорній школі в Кагарлику. Вона ще не має педагогічної освіти і потрапила в школу завдяки проекту “Навчай для України“. “Нова українська школа” попросила Ірину написати про те, як відбувався відбір на участь у проекті і про її враження, думки від перших місяців роботи.

Навчай для України – це програма, яка залучає здібних і вмотивованих спеціалістів викладати в школі. Проект уже діє в 44 країнах, а цьогоріч вперше запустився в Україні. Взимку було підписано Меморандум про взаєморозуміння між Міністерством освіти і науки України та громадською організацією “Навчай для України”. А в березні був відкритий перший набір учасників.

На початковому етапі відбору треба було заповнити анкету, час заповнення якої тривав близько двох годин. Оскільки, крім надання розгорнутих відповідей і написання мотиваційного листа, потрібно було прикріпити резюме та вказати контакти тих, хто зможе тебе порекомендувати як відповідальну і компетентну особу.

Другий етап відбору, а саме скайп-співбесіда, відбувалась на початку травня. На співбесіді в учасника уточнювали інформацію із реєстраційної анкети та резюме, обговорювали бачення сучасного стану освіти та її потенційних змін. У моєму випадку скайп-розмова тривала годину і була однією з найскладніших у моєму житті. Ні, не через те, що я не готувалась, а тому що не могла за 30 секунд придумати  промову для мотивації 6-класника під назвою “Навіщо тобі вчити географію”. Хоча зараз це завдання не здається мені складним.

Третій і фінальний відбір відбувався в школі, куди запрошували по десять учасників на день. На цьому етапі ми писали тест на знання предмету, який ми обрали для викладання в школі, проводили 10-хвилинний урок для повного класу організаторів, які імітували школярів, та брали участь в іграх на стресостійкість. Загалом оцінювання тривало 9 годин і завершилося ще однією співбесідою з когортою організаторів.

Наприкінці травня учасники отримали запрошення на 6-тижневе навчання в Літньому інституті, який відбувався в санаторії у Ворзелі. На навчання приїхали 20 учасників, і в перший тиждень ми активно знайомились. З нами працював освітній центр “Простір толерантності”, зокрема психологи цього центру, які допомогли нам швидко потоваришувати між собою і сформувати стійку групу.

Фото: з Facebook-стоірнки “Навчай для України”

Щодня під час Літнього інституту ми слухали лекції, проходили тренінги з педагогіки, вікової психології та інтерактивних методів навчання. Також спілкувались із запрошеними спікерами (серед них були, наприклад, Іван Примаченко з “Prometheus” та Ілля Філіпов з “EdEra“) та отримували методичні знання на практичних заняттях.

Протягом двох тижнів ми мали змогу працювати з дітьми. Проводили уроки, але не зовсім стандартні, оскільки діти були різного віку і приїхали на відпочинок у табір. Багато в чому підтримували методисти-предметники, які допомагали розібратись у шкільній програмі і зробити дійсно цікавий урок.

Також під час Літнього інституту відбувалась підготовка і вступ на заочну форму навчання на спеціальність “Педагогіка середньої освіти” в Київський Університет імені Бориса Грінченка. Багато хто з учасників вже мав позначку “педагог” у своїх дипломах, але особливість проекту полягає в тому, щоб дати можливість працювати в школі і тим, хто не має педагогічної освіти.

Не всі учасники пройшли Літній інститут, тому за тиждень до початку навчального року тільки 17 учасників роз’їхались у свої містечка і села Київської, Львівської та Одеської областей. Школи теж заповнювали анкети й повинні були показати свою зацікавленість у співпраці з проектом. Також, звичайно, враховувались наявні вакансії, побажання учасників щодо роботи в конкретній школі та успішна співбесіда з директором.

Між організаторами та адміністрацією шкіл була домовленість про те, що школи підшукають варіанти житла для нових вчителів, оскільки керувати цим процесом дистанційно було важко. Проте, приїхавши у свої пункти призначення, деякі учасники зіткнулись з проблемою місця проживання. Наприклад, я протягом вересня більшість вільного часу проводила на сайтах оренди нерухомості.

У перший тиждень роботи доводилось нагадувати собі про свою мотивацію працювати вчителем. Нагадувати про важливість освіти, її вплив на майбутнє держави, важливість розвитку компетентностей та виховання свідомих громадян.

А нагадувати потрібно, бо сідає голос, терпнуть ноги від постійного стояння та й діти просять минулого вчителя назад.

Перші місяці роботи – це, звичайно, випробування креативності та нервів на міцність. Мені дуже пощастило, бо поруч працювали досвідчені колеги, які допомагали порадами й словами підтримки. Адже вони теж були молодими спеціалістами та пам’ятають, як це – заходити в клас до 6-класників після фізкультури та переконувати їх, що ваш предмет пригодиться їм у житті.

З цього випливає перша й найважливіша проблема для мене, як для вчителя – зацікавлення учнів у навчанні. Є діти, які демонстративно не роблять завдання, здіймають шум і задоволені оцінкою початкового рівня. Але ви ніколи не будете задоволені таким результатом і завжди будете прагнути, аби всі були залучені в навчальний процес. Також у великих класах важко тримати увагу учнів на собі, особливо, коли у вашому розпорядженні лише дошка та крейда. На допомогу приходить командна робота, ротація за станціями та виконання проектної роботи одразу на уроці.

Діти дуже люблять і хочуть спілкуватись. Часто на уроці стає шумно через обговорення якогось цікавого факту чи жарту, або вони просто хочуть поділитись своїми знаннями зі мною і однокласниками. Я намагаюсь надати слово всім охочим, але урок триває лише 45 хвилин, а в нас є обов’язкова програма. Більше простору для обміну думками ми маємо на гуртку, але хотілося б вивести це на міжкласовий рівень у вигляді розмовного клубу.

Також хотілося б поглибити комунікацію між учнями, вчителями і батьками, бо це ті три ланки, які будують освітній процес. Сім’я і цінності, які вона закладає, мають дуже великий вплив на поведінку та мотивацію учня навчатись.

Неформальне спілкування між учнем і вчителем дає йому відчуття підтримки й дружби, у результаті похід в школу для дитини стає більш приємним.

Загалом саме спілкування з дітьми і їхнє ще непогасле бажання пізнавати світ – це найприємніше, що є в роботі педагога. Також це відчуття своєї важливості, відповідальності і докладання зусиль до чогось дійсно корисного. Діти схожі на батарейки з шаленим зарядом, і вони постійно заряджають мене!

Зараз я вже четвертий місяць працюю і живу в Кагарлику. Проект розрахований на 2 роки, а далі учасники вирішують, чи залишатись їм у школі, чи обирати інший вектор розвитку.

Школа, в яку я влаштувалась на посаду вчителя географії та економіки, є опорною школою та найбільшою в районі. Колектив прагне розвитку та інновацій, тому мені є багато чому повчитись у них. Адже деякі проблеми зникають, а на їхнє місце приходять інші. Робота педагога – це не тільки вчити інших, а постійно навчатись самому. Банально, але правдиво.

Ірина Пупко, учасниця проекту “Навчай для України”

Фото: автор – Mohamed Nohassi, Unsplash