“Ми зараз постійно зустрічаємо людей на колісних кріслах та з протезами. Якщо це військовий і ми зустрічаємося поглядом, я спокійно дивлюся в очі, прикладаю руку до серця і трохи схиляю голову на знак вдячності. І вчу цього доньку. Нам важливо говорити з дітьми про те, як поводитися з людьми з інвалідністю. Щоб вони не відчували надмірної уваги, а відчували нашу повагу”, – наголошує дитяча й сімейна психологиня Світлана Ройз.
Говорити на цю тему потрібно до того, як діти виявлять цікавість.
Для початку дорослим самим потрібно усвідомити свої почуття – тоді ми зможемо допомогти їх усвідомити дитині. І дорослим нормально відчувати страх і біль – але потрібно знати, як реагувати.
Для дитини до 7 років природно питати про щось уголос, бути безпосередньою в реакціях. Насправді краще, якщо діти нас запитають про те, що для них незрозуміло. Але важливо, щоб це було не в присутності людини, якої це стосується. Саме тому краще говорити заздалегідь.
Нещодавно в розмові з дівчинкою чотирьох років я наводила не дуже коректний приклад, але зрозумілий для дитини. Питала, чи бувало таке, що з її улюбленою лялькою відбувалося щось сумне – і вона дуже хотіла її врятувати, полікувати, тож замість втраченої ніжки чи ручки брала деталі, що залишились від інших ляльок. Людям, які втратили кінцівки від хвороби, аварії чи війни, допомагають протези – спеціально для них розроблені засоби, що можуть замінити руку чи ногу.
Під час війни чимало людей втратили кінцівки. Це боляче і страшно, і людині потрібно вчитися заново ходити, рухатися. Це навчання того, що людина раніше вже вміла, але можливо, коли вона повертається додому, доведеться змінювати життя, наприклад, міняти професію. І потрібно багато сил, мужності й підтримки, щоб це зробити. Для того, щоб люди могли знов рухатися, винайшли протези. Вони бувають дуже різними – на деяких можна танцювати, бігати, стрибати і навіть відчути доторки (тут можна показати фотографії).
Іноді люди з інвалідністю (одразу називаємо саме так, не застосовуємо евфемізмів) пересуваються на кріслах колісних. “Уяви, як їм може бути незручно підійматись у ліфті, заходити в транспорт та магазини. І нам потрібно зробити наші дороги та міста такими, щоб всім було комфортно”, – ось ті слова, які можна використати для пояснення.
Коли ми зустрічаємо когось, хто має незвичний для нас вигляд, нам хочеться його роздивитися. Але для самої людини це може бути неприємно. Тому дорослим слід пояснити дітям: “Намагайся поводитися природно. Перед тобою людина. Незвично – не означає небезпечно чи погано”.
Якщо бачимо воїна з протезом чи на кріслі, можемо виказати йому вдячність – сказати “дякую” чи прикласти руку до серця.
Зараз можемо зустріти багато людей без кінцівок – дорослих та дітей. І їм важливо відчувати нашу підтримку. Дитину важливо долучити до роздумів: як ми можемо це зробити? Їй треба запропонувати ставити питання, якщо вони з’являться.
Що може допомогти ввести дитину в цю тему:
Ілюстрація нижче – від художниці Наталі Сороки для моєї нової книги для дітей “Сміховисько”, яка скоро має вийти друком.
Це книжка про дівчинку, що відновлюється після випробувань війни. Це невеличка частина, якою я зараз вирішила поділитися до виходу книги з дозволу видавництва. Вона про те, як дівчинка зреагувала на протез, який побачила у знайомої:
“– Мені не подобається жаліти себе. Що я, інвалідка якась, – сказала я злісно, випручуючись з її обіймів.
Мені здалося, що Соломія Ігорівна на якусь мить ледь стиснулася від цих слів.
Вона подивилася мені спокійно і серйозно прямо в очі і сказала:
– Отож. Важливо не жаліти, а співчувати. Правильніше казати не “інвалідка”, а “людина з інвалідністю”.
Вона встала, не знаю, спеціально чи ні, поправила свою довгу спідницю. І я побачила, що під спідницею в неї протез!
Зараз я часто бачу на вулиці людей з протезами. Мама просила не розглядати їх, не показувати пальцем, щоб не ранити цікавістю. Я знаю, що таке протез. Коли в людини нема руки чи ноги, замість них ставлять замінники – протези.
У неї протез!!! Ось чому вона так дивно ходила по сходах…
Вона спокійно вела далі:
– Ти хочеш мене про щось спитати? Не хвилюйся, я не образилася на тебе. Точно не образилася. Але іншим людям може бути неприємно. Про нас кажуть “людина з інвалідністю”, тому що ми б хотіли, аби в нас бачили людей, я – людина, а не біль.
– А вам боляче?
– Вже давно ні. Та часом болить місце, де була нога.
– Вибачте, я не хотіла вас образити. Я не знала…
– Дитинко, якби ти знала, як важко образити того, хто давно вирішив не ображатися. Але дякую! А ти зараз на мене дивишся з жалістю чи зі співчуттям? Не зрозуміла? Коли ми дивимося з жалістю, ми дивимося на те, чого в людини нема, нам хочеться сказати їй “бідненька”. А коли зі співчуттям, ми бачимо те, що в ній є. Її силу. Ми поважаємо її, але жаліємо про те, що їй довелося пережити. Жалість забирає сили. Співчуття дає підтримку. І це стосується не тільки людей з інвалідністю….
– А можна, я запитаю, тільки не ображайтеся.
– Кажи.
– Як ви можете бути такою радісною і веселою, танцювати, коли у вас таке?
– Ну, яке таке? У мене просто нема ноги. Але я Жива! Ніхто не може забрати в мене силу, радість, мою любов. Вона у всій мені…”
Сил нам усім!
Світлана Ройз, дитяча й сімейна психологиня
Фото: титульне – Доступно.UA, у тексті – Facebook-сторінка Світлани Ройз
Обговорення