“Буде бажання – з’являться і навички” – керівниця директорату МОН з інклюзії та позашкілля Валентина Хіврич (Частина 1)

Валентина Хіврич очолила директорат інклюзивної та позашкільної освіти МОН у грудні минулого року. Свій робочий кабінет ділить ще з чотирма колегами.

За її ініціативою в Запорізькій області у 2016 році провели Рік дитини з особливими освітніми потребами, а в липні того ж року завдяки підтримці Марини Порошенко та Міністерства освіти і науки України область стала пілотною в в науково-педагогічному експерименті зі створення інклюзивного середовища. За результатами проекту в 2018/2019 навчальному році в області функціонують 182 загальноосвітні навчальні заклади з інклюзивними класами проти 4-х у 2015/2016-му. Зараз в області працюють 32 інклюзивно-ресурсних центри.

Напередодні зустрічі з пані Валентиною редакція “Нової української школи” звернулася в одній із освітянських спільнот у Facebook із закликом – що б ви в неї запитали? Щоб відповісти на всі запитання, одного інтерв’ю замало, але намагалися розпитувати по максимуму.

Другу частину інтерв’ю читайте за цим посиланням.

– Чому в останні роки держава почала думати про розвиток інклюзивної освіти?

Свідомість не можна змінити за день, місяць, рік. У Радянському Союзі все було зроблено, щоб люди з інвалідністю не могли вилізти на вулицю. Я не кажу про вийти – бо поріг, сходи, ліфт, бордюри, транспорт. Правило було – обов’язково три сходинки, щоб зайти в багатоквартирний будинок. Залишалися на узбіччі суспільного життя й люди, які належали до окремих етнічних чи релігійних груп, мігранти тощо.

З вересня 2017 року набула чинності Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Ми починаємо розуміти і приймати європейські цінності: недискримінації осіб, які належать до меншин, повагу до різноманітності, людської гідності. Ми затвердили Саламанську декларацію, до якої доєднався весь цивілізований світ.

У ній йдеться, що кожна дитина має унікальні особливості, інтереси, здібності та навчальні потреби, має право на освіту і повинна мати можливість отримувати і підтримувати прийнятний рівень знань у звичайних школах. А ті зобов’язані створити їм умови на основі педагогічних методів, орієнтованих насамперед на дітей.

Ми приходимо до розуміння, що діти, які мають особливі освітні потреби, не повинні бути виключеними із суспільства, колективу ровесників. Адже кожен з нас має право на спілкування, дружбу, взаєморозуміння; на можливість вільно пересуватися, включатися в суспільне життя, бути повноправним його членом…

Усе більше громадян розуміють, що звичайні школи з інклюзією – найефективніший засіб боротьби з дискримінацією, що вони сприяють створенню привітної атмосфери в громадах, побудові інклюзивного суспільства і забезпеченню освіти для всіх.

“Свідомість не можна змінити за день, місяць, рік. У часи Радянського Союзу все було зроблено для того, щоб люди з інвалідністю не могли вилізти на вулицю”.

Якщо згадати, з чого ми починали і що маємо тепер, – то це небо і земля. Багато вчителів, коли зрозуміли, що від них вимагають, сприйняли це належним чином. Насправді частина дітей з ООП були відірвані від сім’ї і навчалися у спеціальних школах-інтернатах; частина – на індивідуальному навчанні; але деякі діти навчалися на денній формі без підтримки, бо їхні батьки не визнавали, що ті мають особливі освітні потреби. Вчителям доводилося працювати, не знаючи до кінця потреби та потенційні можливост дітей, а ті не мали належної підтримки.

– Вчителі й досі скаржаться, що часом батьки не хочуть визнавати, що в їхньої дитини є ООП. Як школі діяти в такій ситуації і як полегшити навчання для такої дитини?

Потрібно пояснювати батькам, що боятися нема чого, бо дитині потрібні підтримка і допомога, яку сьогодні можуть надати в закладі освіти. Ми не можемо зобов’язати батьків вести дітей в ІРЦ для комплексної психолого-педагогічної оцінки розвитку. Батьки погоджуються тоді, коли розуміють, що ніхто не буде осуджувати, а для дитини так буде краще. Або – якщо їм показати успішні приклади.

Міністерство, органи управління освітою громад, заклади освіти створюють можливості для комунікації між батьками і вчителями. По-перше, це системна робота з батьками у закладах освіти, в ІРЦ (школа для батьків), висвітлення на сайтах закладів та установ у рубриках для батьків, роз’яснення чи відповіді на запитання.

По-друге – висвітлення на сайті МОН та на національній освітній платформі (у процесі створення – ред.) основних питань, які цікавлять батьків і педагогів.

По-третє – створення груп у соцмережах тощо. Зараз ми працюємо над розвитком психологічної служби, готуємо відеоролики, які допоможуть батькам зорієнтуватися чи отримати відповідь на запитання, яке їх турбує.

Вчителі ж можуть давати контакти батьків, які мають дитину з ООП (за згодою останніх) і які погодились на інклюзію – щоб ті переконували, керуючись принципом рівний-рівному.

– Як переконувати батьків дітей, у класі яких буде навчатися дитина з ООП? Є випадки, коли ті виступають проти.

Пояснювати переваги інклюзії не лише для дітей з ООП (бо ті можуть бути в дитячому колективі й соціалізуватися), але й для інших. Вони вчаться співчувати та толерантно ставитись до інших; отримують навички співпраці, позитивної соціальної поведінки. В окремих країнах батьки вважають за успіх, коли в їхньому класі є діти з ООП, бо тоді однокласники здобувають додаткові компетентності – наприклад, вивчають жестову мову, і це може додати їм успіху в дорослому житті.

Коли мене питають, чи в держави є стратегія щодо профорієнтації дітей з ООП, як працевлаштовувати потім людей з інвалідністю, то я наводжу приклади інклюзії. Хтось з дітей стане підприємцем, хтось айтішником, хтось кулінаром, хтось керівником. І якби у класі не було дитини з ООП, то решта не мали б уявлення, що є люди з різними потребами і особливостями, які теж хочуть бути затребуваними.

У майбутньому вони можуть стати програмістами, перекладачами або так почистити рибу в ресторані, як ніхто цього не зробить. А колишній однокласник, можливо, подумає, куди можна залучити свого шкільного товариша, бо знає всі його особливості, сильні сторони й можливості.

– Коли змінили норму, що в інклюзивному класі можуть навчатись максимум не 20, а 30 дітей, був великий супротив шкіл. Для чого це зробили?

Ми вивчаємо найкращі практики в інших країнах і намагаємося імплементувати в наші умови. Зараз поволі долаємо міфи.

Міф 1: якщо дитина з ООП з’являється у класі, то успішність в інших дітей знижується

Це не так. У класі з’являється асистент вчителя, який працює з усіма дітьми, допомагаючи вчителю. Вчитель та асистент готуються до інклюзії, вивчають багато нового, можуть застосовувати спільне викладання, а значить – краще організувати освітній процес для всіх діток.

Був випадок, коли зібрали батьківські збори в інклюзивному класі, приїхало керівництво з району. Питають батьків – які враження, чи не ображають дитину з ООП? Одна мама каже: “Ми знаємо, що клас інклюзивний, а хто з дітей на інклюзії – не знаємо”. Це – вищий пілотаж. Вчителі змогли так організувати освітній процес, що всі отримують належну увагу і підтримку, усім комфортно.

Міф 2: 30 дітей у класі – це забагато, якщо є діти з ООП

30 дітей і один учитель або 30 дітей і два вчителі – що краще? Якщо навіть багато дітей у класі, то коли є два вчителі (вчитель і асистент учителя – ред.) – завжди легше організувати процес, ніж коли один. Від цього виграють усі діти.

Деяким дітям з ООП потрібен асистент дитини (людина, яка допомагає суто дитині – ред.). Хоча батьки часто плутають. Про асистента вчителя вони кажуть: “Це для моєї дитини дали асистента”. Ми пояснюємо, що це асистент вчителя, який допомагає всім дітям класу. Коли вчитель працює з дитиною з ООП, асистент у цей час приділяє увагу іншим дітям.

– Що робити з дитиною з ООП під час перерви. Якщо в неї немає особистого асистента, хто має допомогти їй сходити в їдальню чи туалет?

Ці питання повинні відслідковувати і вчитель, і асистент, адже на перерві ніхто з дітей не повинен бути позбавлений уваги. Треба, щоб на перерві діти теж були зорганізовані – і свої природні потреби задовільнили, і одночасно щоб їм було цікаво. Був випадок, коли хлопчика на візку в 7 класі в туалет водила мама. Однокласники його один раз повели самі, і він почав ходити у вбиральню самостійно. Гіперопіка батьків часто шкодить самій дитині. Діти бувають кращими психологами.

– Заступники директорів шкіл, які взяли на себе організацію інклюзії, хочуть, аби запровадили окрему посаду завуча чи заступника з інклюзії. Чи це в планах?

Додатково вводити завуча не плануємо. Якщо на місці гарний керівник, то він перерозподілить ці обов’язки. Ми думаємо, що кожен заступник директора має займатися зокрема й інклюзією. Повинна працювати шкільна команда: як задіяти дітей з ООП не лише в освітній процес, але й у позаурочний. Усі повинні думати, як зробити, щоб було зручно кожній дитині. Кожен учень повинен брати участь у різних активностях – гуртки, шкільні ранки, вечори, п’єси, вистави, квести…

У нас креативні вчителі та керівники закладів. Наприклад, один з директорів розповідав, що коли у школі був захід, на який усі класи мали підготувати п’єсу, то інклюзивний клас ставив “Ріпку”, а хлопчина на візку грав роль ріпки. Усі були задіяні й щасливі.

Директор школи має зорганізувати колектив так, щоб усе працювало і щоб усі були зацікавлені, щоб усім було комфортно. Школа не для вчителя і директора, а для дитини.

– Чи будуть доплачувати за класне керівництво в інклюзивному класі?

Є 20% надбавки за робочі години в інклюзивному класі. Більше поки нічого не планується. Однак, у керівника закладу завжди є додаткові можливості для заохочення гарного вчителя.

– Вчителі скаржаться на відсутність типових програм для інклюзивних класів. Чи готують ці програми та підручники для дітей з ООП?

Сьогодні освітні програми закладу розробляються на основі типових. На основі освітньої програми заклад складає та затверджує навчальний план, що конкретизує організацію освітнього процесу. Спеціальних програм з інклюзії немає.

Аби забезпечити ефективність освітнього процесу, шкільна команда психолого-педагогічного супроводу (адміністрація закладу, психолог, вчителі, асистент вчителя, батьки) розробляє індивідуальну програму розвитку (ІПР) для кожного учня з ООП відповідно до його індивідуальних особливостей навчально-пізнавальної діяльності. Освітній процес для дітей з ООП – корекційно спрямований. Відповідно до особливостей інтелектуального розвитку учня можуть розроблятися індивідуальний навчальний план та індивідуальна навчальна програма.

“Потрібно пояснювати батькам, що боятися нема чого, бо дитині потрібні підтримка і допомога, яку сьогодні можуть надати в закладі освіти”.

Є стандарт – чого ми маємо навчити, а спосіб обирає вчитель. Для інклюзивних класів спеціальних підручників не плануємо. Якщо в дитини є ментальні порушення, то є ІПР, може бути використаний і підручник для спеціальних шкіл. Звичайно, є підручники шрифтом Брайля, їх друкують для спеціальних закладів, і їх можна використати в інклюзивних класах. Але якщо ми вводимо дитину в клас для включення, а в неї інший підручник, то важко її залучити в освітній процес у класі.

Учитель сам може коригувати, які давати завдання зі звичайного підручника. Треба, щоб дитина активно була задіяна в роботу класу. А для того, щоб учень з ООП міг користуватись звичайним підручником, можна використовувати застосунки, які, наприклад, збільшать зображення, чи додати зроблену асистентом вчителя картку з перекладом завдання (для дитини з числа біженців, якщо вона ще не опанувала українську), чи дати додаткову схему тощо.

Для придбання спеціальних засобів для обладнання робочого місця кожної дитини з ООП, яка здобуває загальну середню освіту, третій рік поспіль виділяються кошти з Державного бюджету. Вперше цього року виділено кошти для здобувачів дошкільної освіти, які мають ООП, та для учнів спеціальних груп у професійній освіті.

– Часто чуємо від учителів, що індивідуальну форму навчання скасують. Чи можете спростувати або підтвердити це твердження? Від чого залежить, яку форму навчання обирають для дитини?

Індивідуальне навчання залишилося в законі “Про освіту”. Також розроблено положення, скоро вийде нормативний акт. Коли – поки не можу сказати.

Воно передбачає три форми навчання:

  1. Екстернат, тобто самостійне опанування.
  2. Домашнє навчання, коли батьки самотужки організовують освітній процес для своєї дитини. Потім дитина складає тести/іспити у школі.
  3. Педагогічний патронаж.

Але ми хочемо, щоб і батьки, і вчителі розуміли, що педагогічний патронаж може бути лише у крайніх випадках, бо така форма навчання не найкраща для дитини. Патронаж іноді “вигідний” для батьків – бо не треба дитину привозити до школи; для вчителів – бо їм оплачують 10, 14 або 16 годин (залежно від ступеня навчання) за роботу з однією дитиною. Звичайно, вчителю легше працювати з однією дитиною, аніж з цілим класом.

Тобто, це вигідно всім, окрім дитини, яка щоденно позбавляється можливості спілкуватися з однолітками, знаходити друзів, соціалізуватися…

“Усі повинні думати, як зробити, щоб було зручно кожній дитині. Кожен учень повинен брати участь у різних активностях”.

Можливо, нам потрібно ще навчитися виконувати закони, зокрема й тоді, коли батьки діють не в інтересах дитини. В Ізраїлі, США, інших країнах є незалежні служби, які відслідковують порушення освітніх прав дітей, та в разі виявлення – запускаються механізми, які змушують батьків вирішувати питання на користь дитини. У нас теж уже наче все повинно працювати, але поки краще працюють стереотипи.

Щодо спеціальних шкіл, то, згідно з законом “Про освіту”, батьки обирають заклад і форму навчання дитини. Тож спеціальні школи будуть існувати, якщо будуть затребуваними замовниками освітніх послуг.

Другу частину інтерв’ю читайте за цим посиланням.

Ольга Головіна, “Нова українська школа”

Усі фото: Дмитро Ларін

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.

Матеріали за темою

Обговорення

Розділ створено за підтримки Програмної ініціативи “Демократична практика” Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.