Нестандартний клас, якому пощастило з класним керівником

Море, сонце, діти поряд… Вона була на пляжі, коли раптом зателефонував директор школи, яку колись сама закінчувала і в якій давно хотіла вчителювати. “Люда, завтра приходь. Є кілька годин математики”. Людмила Серкіз ще не знала, який сюрприз чекає на неї 30 серпня.

Людмила Серкіз

Це історія про вчительку математики Тернопільської школи №14, в якої на уроках не тиша, а робочий гамір, пройдений матеріал повторюють з допомогою настінного годинника, а на перервах до її класу забігають старшокласники пограти в шахи на змайстрованій її шестикласниками дошці.

ЗНАЙОМСТВО З КЛАСОМ

Той дзвінок від директора пролунав 2 роки тому. Людмила Серкіз, не роздумуючи, погодилася. До початку навчального року лишалися лічені дні. Потрібно було налаштовуватися на новий ритм і готуватися до нових викликів, оскільки минуло 8 років, відколи працювала саме в школі.

Заява про наміри працювати вчителем саме 14-ї школи лежала у відділі освіти близько 8 років. Її щороку поновлювали і час від часу пропонували роботу в інших школах, але Людмила відмовлялася.

Коли після відпочинку прийшла до школи, яку сама закінчила 25 років тому, то директор запропонував спочатку кілька годин математики. А вже на педраді за два дні до 1 вересня, гортаючи її документи, ніби мимохідь сказав, що дасть ще класне керівництво.

“Я трохи розгубилася. По-перше, я тільки прийшла, а є люди з досвідом… Я знаю, що таке школа. Завжди є ті, хто переймається за класне керівництво. А тут я прийшла, нікому невідома. Чесно кажучи, не хотіла брати”, – згадує пані Людмила.

Коли пані Людмила прийшла до школи, яку сама закінчила 25 років тому, то директор запропонував спочатку кілька годин математики

Але директор наполіг на своєму. Лише потім стало зрозуміло чому. Під час знайомства вчителька побачила перед собою вісімнадцять хлопців і чотирьох дівчат. Як з’ясувалося, цей 5-й клас ніхто не хотів брати.

“Клас зібрали з дітей, які залишилися після формування перших класів. Вчителі часто змінювалися. А ще був хлопчик, в якого важка ситуація в сім’ї – батьки за нього судилися. Дитина всі емоції виплескувала відповідною поведінкою. Але потім мама перевела його в іншу школу”.

Перші півроку були важкими. Потрібно було згуртовувати дітей, зліпити в одне ціле, згадує вчителька. “Нам допомогла об’єднатися підготовка до вистави. У школі є традиція – щороку всі класи ставлять вистави Богдана Лепкого. Усі у класі поставилися дуже серйозно – і батьки, і діти. Готували виставу півтора місяці. Увесь час ми були разом – підганяли костюми, робили декорації, репетирували”.

“Діти в мене середнього рівня в усіх предметах, але вони більше люблять разом щось робити, кудись ходити”.

Зараз у класі дві дівчини і шістнадцять хлопців. Це добре, що невеликий клас, визнає пані Людмила, – з ними можна експериментувати, їх легше організувати.

“Діти в мене середнього рівня в усіх предметах, але вони більше люблять разом щось робити, кудись ходити. Ми багато часу проводимо поза школою – музеї, виставки, театр. Я нічого не змушую їх робити – участь беруть за бажанням. Коли не тиснеш – охочих чимало“.

МАТЕМАТИКА – ЦЕ ДОЛЯ

Те, що хоче бути вчителем математики, Людмила зрозуміла ще коли була школяркою.

“Мені ноту задала моя класна керівниця. Дуже хороша людина. Ми з нею здружилися. Вона навіть кожному передрікала – що кого чекає, коли вручала атестати. Ми всім класом тоді поїхали відпочивати. Вона дуже добре нас знала. Була хорошим психологом, крім того, що була вчителем математики. Вона так любила своїх учнів, що назвала власних дітей на честь перших улюбленців – Наталка і Сашко”, – розповідає Людмила Серкіз.

“Ми тут всі відкриті один перед одним”.

Після закінчення школи Людмила не розглядала жодних варіантів. Мала пропозицію від одного з київських університетів, де заочно навчалася упродовж останніх класів на підготовчій програмі, але вступила на фізико-математичний факультет Тернопільського вишу.

“Саме вчителем я працюю 11 років. Після університету потрапила до сільської школи, недалеко від Тернополя. Там я отримала великий досвід. Сільські діти відрізняються від міських. Це було мені загартуванням. Я викладала математику і фізику”.

Так склалося, що роботу в школі довелося залишити. “Пішла в декрет, у мене троє дітей. На 8 років випала зі школи. Цей час я займалася математикою, мала репетиторство. У мене були діти на індивідуальному навчанні по хворобі. Був хлопчик, з яким повністю 8-й клас пройшли разом”, – каже Людмила і додає, що було важко перший час змиритися з тим, що не працює в школі.

СТІНИ М’ЯТНОГО КОЛЬОРУ

Після відвідин з дітьми Тернопільського центру науки пані Людмилі запам’яталася демонстраційна дошка доведення теореми Піфагора (одного із 370-ти способів). Знайшла контакти харківського виробника, але ціна в 4 тисячі гривень для класу занадто велика. “Згадала, що мій колишній учень займається деревом. Він каже – 2 години і все буде готове”. Тепер така дошка є у класі.

Демонстраційна шахова дошка

Минулого семестру всі разом робили демонстраційну шахову дошку. Діти самі обирали кольори – зупинилися на салатовому і помаранчквому. На уроках трудового навчання випилювали шахи. Вчитель навіть підказував, як краще робити. Потім фарбували фігури. Щоправда, не обійшлося без невдач.

“Коли замальовували квадрати на дошці, частина фарби віддерлася зі скотчем. Я їм пообіцяла підправити. А вже вдома сама поклеїла плівкою. То в нас дошка вийшла на два боки. Одна з фарбою, друга – в плівці”.

Пані Людмила визнає: поки не всі її шестикласники навчилися грати в шахи. Але на перервах можна побачити учнів старшої школи, які грають залюбки. Наступного року планують провести шаховий турнір між класами.

У школі нещодавно був тиждень мистецтв і науки – запропонували самі діти. Влаштували наукові досліди, змагання на швидкісне складання кубика Рубіка. “Була дівчинка з 5 класу, яка запам’ятала 76 знаків після коми числа пі”.

На заняттях у пані Людмили зазвичай немає тиші. “У мене на уроках робочий шум, тому що діти мають спілкуватися, радитися, запитувати. Діти звикли, що вони все обговорюють вголос, коментують те, що роблять. Найбільше, що я ціную і намагаюся прищепити дітям, – приймай відповідальність, відповідай за свої вчинки, визнавай їх, навіть, якщо помилився”.

На заняттях у пані Людмили зазвичай немає тиші: “У мене на уроках робочий шум”.

Помиляється кожен. “Я кажу, що я теж можу помилятися. Не бійтеся мені перечити. Деколи, коли опрацьовуємо новий матеріал, я спеціально роблю помилку або не кажу всього. Є такі, що одразу підносять руку. Стараюся дітей заохочувати, щоб вони не боялися висловлювати свою думку. Найбільше дітям не дає розвиватися страх, що їх не так оцінять, засудять. Поки ми кілька думок не почуємо, не вислухаємо кожного – не ухвалимо рішення”, – каже пані Людмила.

Так було і тоді, коли діти мізкували, яким кольором пофарбувати стіни у класі. Зійшлися на м’ятному. Двері поки старі. Щоб приховати тріщини – обклеїли підбадьорюючими слоганами.

На стіні у класі – паперові сердечки після свята всіх закоханих – вирішили не знімати, бо там побажання для кожного. Нижче – букет паперових квітів, кожна квітка – окремий учень. На пелюстках – характеристика від однокласників. Діти підійшли до цього завдання з гумором – на більшості пелюсток не надто хвалебні відгуки.

Годинник, який вчителька зробила для свого класу

Є також незвичайний годинник. “Подібний 3D-годинник я колись побачила в інтернеті, а минулого літа задумала зробити. І тепер на кожній годині на ньому пишу відповідні вирази чи теми, які вивчають учні. Так вони закріплюють знання”, – розповідає Людмила Серкіз.

У планах – під класною дошкою зробити іншу з коркового дерева, щоб приколювати різний матеріал. До вересня хотіли б купити телевізор. У школі є інтернет, тому можна на уроках використовувати онлайн-матеріали.

Наприкінці кожного семестру весь клас разом з класною керівницею влаштовують круглий стіл – чаювання. Кожен приносить з дому наїдки, сідають у класі і обговорюють, що відбулося за півріччя. “Ми тут усі відкриті один перед одним. Говоримо, хто що запам’ятав, кому що сподобалося, хто щось помітив, якщо щось було не так. Ми порівнювали минулий рік, то дітям і самим не віриться, яким вони були класом спочатку і яким тепер”.

“Діти звикли, що вони все обговорюють вголос, коментують те, що роблять.”.

Людмила Серкіз переконана: кожна робота, кожен новий проект зближують дітей. Вони пізнають один одного краще.

“Вони мене напевно і не сприймають до кінця, як вчителя математики. Я йду по району, а діти зі мною вітаються не “добрий день”, а “привіт”. Інколи мені здається: може я переходжу межу і треба бути з дітьми іншою та поводитись інакше. Але я ставлюся до них так, як сама хотіла, щоб до мене ставилися у школі“.

Ольга Головіна, “Нова українська школа”

Усі фото: Дмитро Ларін