Історія, що ще триває: чому підручник для 11 класу викликав хвилю обурення?

Останнім часом у медійному та освітянському просторі ведеться бурхливе обговорення підручника з історії України для 11 класу, авторами якого є Олександр Гісем, Олександр Мартинюк та Акім Галімов.

Після появи підручника у вільному доступі низка істориків, освітян та громадських діячів висловили застереження щодо його змісту – зокрема, на їхню думку, йшлося про викривлення інформації, спірні трактування новітніх подій і загалом доречність викладання у школах “живої історії” (тобто - подій, які відбулися відносно нещодавно або взагалі такі, що тривають просто зараз). Попри наявність офіційного схвалення від частини експертної спільноти, зміст підручника викликав гостру фахову дискусію.

Водночас цей посібник є одним із трьох, які учителі можуть обирати для навчання учнів.

Редакція медіа “НУШ” спробувала розібратися, наскільки виправдана критика авторів та чи доречно вже сьогодні викладати у школах події, які ще тривають.

Скандал довкола підручника з історії України. Що сталося?

Щоб вчителі мали достатньо часу ознайомитися з новими підручниками й обрати ті, за якими навчатимуть учнів з 1 вересня, видавництва традиційно готують видання заздалегідь – орієнтовно за пів року до 1 вересня..

Саме тому вже зараз в обговоренні опинилося оновлене видання підручника з історії України для 11 класу. Воно охоплює події до 2024 року включно та відрізняється не лише змістовно, а й візуально – зокрема новим дизайном та додатковими розділами.

Саме ці додаткові матеріали стали об’єктом дискусії. Частина критиків вбачає у змінах спробу подати новітню історію в політично зручному ракурсі – з розмитими формулюваннями, акцентами на окремих фігурах і, навпаки, знеціненням інших. У підсумку – закиди щодо викривлення балансу в подачі подій 2022–2024 років і можливого впливу на формування історичної свідомості старшокласників.

Публічну дискусію щодо оновленого підручника з історії України для 11 класів розпочала на своїй сторінці у Facebook історикиня Марія Воротило.

Вона висловила низку зауважень авторам підручника та поставила під сумнів доцільність вивчення в шкільній програмі подій, що відбулися менш ніж п’ять років тому. Також історикиня наголосила, що події повномасштабної війни можуть бути тригерними для учнів, адже багато з них досі проживають травматичний досвід втрати близьких, пережитої окупації чи евакуації.

Також одним із ключових питань, на яке звернула увагу Марія, були терміни розповсюдження підручника. За її словами, учні отримали його лише наприкінці березня, тоді як до національного мультипредметного тесту залишалося два місяці. Вона також відзначила невідповідність між друкованим варіантом та доступною онлайн-версією книги.

Зауважимо, що на конкурс виставляються грифовані версії підручників – саме ті, що вже отримали схвалення Міністерства освіти і науки та пройшли фахову експертизу. Ці варіанти публікуються у форматі PDF і стають доступними для ознайомлення вчителям. Саме на цьому етапі педагоги переглядають зміст, роблять вибір і замовляють підручники для своїх шкіл.

Однак публікація на сайті – це ще не фінальний варіант. Далі починається технічний процес підготовки до друку. Йдеться про:

• фінальне літературне редагування та коректуру;
• уточнення і незначні редакторські правки;
• дизайнерську експертизу та візуальне доопрацювання макету.

Тож на цьому етапі можливі незначні зміни і доповнення технічного характеру.

Окремо історикиня розкритикувала опис подій 2022–2024 років та відсутність згадок про підготовку держави до повномасштабної агресії, зокрема евакуацію, стан укриттів чи логістику. Також, на її думку, у підручнику не приділено достатньо уваги волонтерському руху та важливим постатям, які вже увійшли в історію.

“Наприклад, про Залужного (Валерій Залужний – ексголовнокомандувач Збройних сил – ред.). Чому єдина згадка про нього – це маленька фотографія і все? Дмитро Марченко врятував Миколаїв і заслуговує більше, ніж на одне речення. Або ж Да Вінчі (позивний військового Дмитра Коцюбайла, який загинув у березні 2023 року на Донеччині) – він би був класним натхненням для підлітків, а я жодного слова не знайшла про нього.

І ще багато інших. І не сухі біографії, а класні моменти, які б оживили наших героїв, зробили б їх… не персонажами, а людьми. Мало місця у підручнику? Ну не соромтесь додавати QR-коди”, – наголосила історикиня.

На думку Воротило, подачі матеріалу бракує і візуального супроводу: карт, QR-кодів, інтерактивних доповнень. Вона вважає, що виклад виглядає надто сухим і не передає людського виміру війни.

Історикиня наголосила, що всі ці питання потребують обговорення не лише з авторами підручника, а й з Міністерством освіти і науки.

“Для чого писати про це зараз? Куди ми поспішаємо? Чому у 2025 році діти на іспиті повинні складати матеріал про 2024-й? Чому ми говоримо про одних людей і мовчимо про інших? Чому опис нашої війни перетворився на сухий текст про “ті були там, ці були тут, тут побились, тут відступили, тут наступали”?” – пише Марія Воротило.

Згодом до критики підручника доєдналася, зокрема, генеральна директорка Музею Голодомору Леся Гасиджак, яка заявила, що має питання до компетенцій та фаху авторів, зокрема Акіма Галімова.

“Я не розумію, як “український журналіст, сценарист, продюсер, пропагандист, автор документально-історичних проєктів” (це цитата-регалії з “Вікіпедії”, тобто не “історик”) може бути автором підручника з історії України”, – заявила вона.

Реакція співавтора і видавництва

У видавництві “Ранок” відкидають будь-який політичний підтекст у перевиданому підручнику, а журналіст та автор проєкту “Реальна історія” Акім Галімов, який був співавтором підручника, відреагував на критику.

Галімов зазначив, що до підручника було залучено понад 20 відеоматеріалів проєкту “Реальна історія”, розроблених спільно з фаховими істориками. Вони доступні через QR-коди і дають учням змогу ознайомитися з першоджерелами – архівними документами, свідченнями шістдесятників, матеріалами про ядерне роззброєння тощо.

Окремо він звертає увагу на обвинувачення в політичній заангажованості. Останні лунали у публічному просторі через фотографії президента Володимира Зеленського у підручнику. Галімов пояснює, що фото президента є частиною розділу про сучасну історію, поруч із зображеннями інших чинних і колишніх політиків часів незалежності України.

У відповідь на критичний допис історикині Марії Воротило Галімов визнає: питання про доцільність викладання подій 2022–2024 років у шкільному курсі історії є важливим і заслуговує на професійну дискусію. Однак, на його думку, ці теми мають бути в програмі, адже старшокласники – вже дорослі учні, з якими варто обговорювати події новітньої історії.

“Ми говоримо про 11 клас, по факту про дорослих людей, з якими потрібно це обговорювати. Я вважаю, що урок разом із вчителем – це якраз і є те безпечне середовище, де треба говорити. Але знову таки, це питання, про яке мають дискутувати історики, вчителі, МОН. Без емоцій, без маркування “зрада”/”не зрада”, – написав співавтор підручника.

Галімов також наполягає, що автори підручника працювали відповідно до державної навчальної програми, затвердженої МОН.

Співзасновниця громадської організації “Смарт освіта” Іванна Коберник також висловилася щодо критики підручника та його авторів. Вона вважає, що ситуація навколо підручника з історії для 11 класу є прикладом вибіркового обурення, адже насправді оновлених підручників – три.

Водночас вона погоджується з претензією щодо відсутності карт у деяких підручниках – без них складно осмислювати сучасну війну. Також Іванна Коберник наголошує: тексти в багатьох українських підручниках важко сприймати через складну, відірвану від реальності мову. Саме тому, на її думку, до створення підручників варто залучати журналістів і комунікаційників – не замість освітян, а разом із ними. Це допоможе зробити навчальні тексти зрозумілими, лаконічними й близькими до життя.

“І насамкінець дуже суб’єктивне: не в сенсі історії як науки, а в сенсі України як суспільства і держави: я вважаю, що потрібно говорити зі старшокласниками про широкомасштабне вторгнення. Але обов’язково щонайменше з картами. А ще краще – ще й з особистими історіями”, – наголосила Іванна Коберник.

Варто зазначити, що зрештою усі сторони конфлікту в ефірі каналу “Реальна історія” 12 квітня провели публічну дискусію, в ході якої обговорили питання, які виникли у суспільства до підручника з історії України. У дискусії, зокрема, взяли участь Марія Воротило, історики Олександр Сапронов, Владлен Мараєв, а також співавтори підручника Акім Галімов, Олександр Гісем та Віктор Круглов, генеральний директор видавництва “Ранок”.

Чи варто викладати у школі “живу” історію? Розбираємось

У коментарі медіа “НУШ” історик та педагог Артур Бабенко, який викладає у школі, зокрема в 11 класах, з 2012 року, поділився міркуваннями щодо наповнення шкільного підручника з історії України, який опинився у центрі публічної критики.

Фахівець зауважив, що ознайомлений зі змістом підручника ще з етапу педагогічного відбору – майже рік тому. Тоді на розгляд учителів було запропоновано три варіанти підручників, і, за його словами, через незадоволення якістю наповнення цього підручника він обрав інший.

Проте сам факт включення розділів про сучасні події педагог вважає виправданим і необхідним.

“Чи доречно додавати ці події до підручника? Я переконаний, що так. Учні вже сьогодні ставлять запитання: що відбувається, чому триває війна, чому ми живемо в такий складний час? І не лише учні – це питання хвилює і дорослих. Люди шукають відповіді. Тому природно, що і підручники, і вчителі історії намагаються разом із учнями розібратися в подіях, які ще досі тривають і не до кінця нами усвідомлені”, – говорить історик.

Він наголошує, що ігнорування повномасштабного вторгнення було б історичною хибою, адже це переломний момент української історії.

Інша важлива причина включення цих тем – інформаційна боротьба: російські підручники вже містять власну версію подій, яка нав’язується дітям на окупованих територіях і в інформаційному просторі, зокрема через соціальні мережі. На думку історика, українська школа має забезпечити учням власну інтерпретацію подій, сформовану в національному контексті:

“Це елемент контрпропаганди – щоб наші діти читали український погляд, а не російський”.

Водночас викладання “живої історії” – процес складний і ризикований. Події ще тривають, і обсяг перевіреної інформації змінюється з кожним роком. Проте Бабенко переконаний: це не заважає навчальному процесу, якщо педагог виконує свою роль:

“За чотири роки, коли цей підручник і далі буде в обігу, ми зможемо аналізувати, як змінюється сприйняття. Це буде джерело для осмислення, а не недолік”.

Щодо якості викладу матеріалу у підручнику, який піддався критиці, Бабенко підкреслює: автори зобов’язані дотримуватись нормативних документів, затверджених Міністерством освіти і науки. Це, по-перше, Державний стандарт, який окреслює загальні принципи, компетентності та очікувані результати навчання з кожного предмета. По-друге – типова освітня програма, що визначає рекомендовану кількість годин на вивчення тем. Третій ключовий документ – програма предмета, яка містить перелік тем і, подекуди, конкретних історичних діячів, знання яких є обов’язковим. Утім, автори мають свободу в деталях: що саме висвітлювати, як розставляти акценти.

“У програмі немає заборон – вона лише задає загальні напрямки і тематику, що має бути висвітлена в підручнику. Якщо говорити формально, з точки зору відповідності до державних вимог підручник програму не порушує. Всі ключові теми в ньому присутні.

Але важливо розуміти: яким чином саме ці теми висвітлюються – які події, особистості чи факти акцентуються, а які – ні, це вже творче рішення авторів”, – зауважив історик.

Він поділяє думку, що у підручнику, який викликав дискусію, багато уваги приділено постаті президента, але замало – іншим ключовим героям війни чи критичному осмисленню подій.

Водночас педагог закликає не драматизувати ситуацію, адже у всіх вчителів є вибір.

“У нас є ринок підручників, і немає примусу працювати за одним. Якщо вчителю не підходить зміст, він може використовувати інший”, – зазначив Артур Бабенко.

Леся Хлипавка, співавторка програми “Історія: Україна і світ” для 10–11 класів, також вважає, що включення подій повномасштабної війни до шкільного курсу – це необхідний крок. На її думку, у підручнику для 11 класу, який піддався критиці, немає нічого скандального, а деякі моменти, навпаки, сприяють розвитку критичного мислення учнів.

“Фото й запитання, які присутні на с. 248, мають право на існування, адже в перші години й дні повномасштабного вторгнення збереження легітимності влади й її присутність важлива, тож це навіть провокативне питання, яке може викликати в учнів і емоції і привід для висловлювання”, – вважає Хлипавка.

Щодо поширеного серед істориків твердження про те, що не слід викладати події, яким менше ніж п’ять років, вона має критичну позицію.

“Це один із хибних підходів у будь-якій професії – узагальнювати речі на основі власного досвіду та досвіду своїх знайомих. Жодної домовленості не існує. Є звичайна технічна проблема, пов’язана зі складанням ЗНО/НМТ учнями 11 класу, яких у другому семестрі навчання не дуже цікавить, оскільки йде фінальна підготовка до тестів. Багато вчителів ідуть їм назустріч і не викладають останні розділи програми або роблять це дуже поверхнево”, – говорить фахівчиня.

Вона визнає, що будь-який вибір тем і формулювань може викликати гострі реакції. Однак уникнення цих тем може мати ще серйозніші наслідки.

“Якщо ми не заповнимо цей простір нашою історією, його заповнять росіяни.

Тому, якщо ми хочемо допомогти зберегти нашу країну, ми зобов’язані написати її історію й пояснити дітям, що відбувається. Це, звісно, призводитиме до проблем, коли будь-яка сказана чи не сказана інформація може стати тригером для частини населення, але інший шлях може нести ще більші загрози”, – вважає Леся Хлипавка.

Про ризик викривленого сприйняття історії

Оскільки повномасштабна війна триває, а підручники в Україні оновлюються раз на п’ять років, інформація, яка була відома станом на 2024 рік, може мати інший загальний контекст через певний час. Однак Артур Бабенко наголошує, що підручник – це не єдине й не головне джерело інформації на уроці.

Більшість змісту, який обговорюється з учнями, залежить від учителя, його підготовки та вміння працювати з темами, що виходять за межі написаного. Саме це допомагає уникнути викривленого або однобокого сприйняття історичних подій.

“Підручник – це лише інструмент. На уроці я використовую його приблизно на 10%, максимум – 30%, якщо є документи чи практичні завдання. Решту інформації я добираю сам, відповідно до програми і потреб учнів”, – ділиться досвідом педагог.

Деякі болючі питання, зокрема ті, яких немає у підручнику, вчитель може винести на обговорення під час уроку, говорить історик. Так, наприклад, дискусія щодо дій влади напередодні повномасштабного вторгнення 2022 року може бути темою для глибокої аналітичної розмови з учнями, у якій вони самостійно спробують зрозуміти складність ситуації й зробити власні висновки.

Критику недостатньої кількості розповідей про українських військових Артур Бабенко частково поділяє, проте зауважує: учитель може компенсувати цю прогалину. Він може запропонувати учням підготувати повідомлення про загальнонаціональних або локальних героїв, зокрема випускників чи жителів своєї громади. Це не тільки посилює зміст уроку, а й наближає історію до особистого досвіду дітей.

“Режисер уроку – учитель, а не підручник.

Якщо в тексті немає важливої інформації – її можна й треба донести через живе спілкування, додаткові джерела, завдання для учнів. Це повністю в наших руках”, – наголошує історик.

Що кажуть у МОН?

У Міністерстві освіти і науки у відповідь на запит медіа “Нова українська школа” заявили, що нормативних підстав для додаткової експертизи підручника з історії України наразі немає. Проведення повторної перевірки можливе лише у випадках, чітко передбачених чинним Порядком здійснення експертизи, надання грифів навчальній літературі та навчальним програмам. Зокрема, підставами можуть бути:

• неякісна редакційна підготовка або поліграфічне виконання підручника;
• розбіжності між затвердженим електронним рукописом і фактично надрукованим примірником;
• непрацездатність цифрових форматів навчального матеріалу;
• порушення авторських прав чи принципів академічної доброчесності;
• спотворення або зміна грифа з боку видавця.

У МОН також зауважили, що підручник – лише один із можливих навчальних ресурсів. Учителі мають академічну свободу й можуть залучати до викладання додаткові джерела та матеріали, зокрема сучасні візуальні, мультимедійні чи текстові ресурси, які допомагають повніше й глибше висвітлити тему.

У МОН прокоментували й інформацію щодо термінів розповсюдження підручників у школи – їх доставили до обласних книжкових баз у середині лютого 2025 року.

Також у відомстві додали, що що цьогорічна програма НМТ не містить запитань щодо подій широкомасштабного вторгнення.

“Укладання завдань для сертифікаційних робіт НМТ (у формі тестів) з історії України здійснюватиметься відповідно до програми зовнішнього незалежного оцінювання результатів навчання з історії України, здобутих на основі повної загальної середньої освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України від 26.06.2018 № 696 (зі змінами)”, – йдеться у відповіді на запит.

Коментуючи дискусії навколо викладання сучасних подій, у МОН наголосили: попри те, що війна триває, говорити про неї з учнями необхідно вже зараз, адже, з одного боку, діти є безпосередніми свідками подій, з іншого – перебувають у зоні інформаційного ризику, зокрема через російські маніпуляції.

Фото – генеральний директор видавництва “Ранок” Віктор Круглов, Facebook, скриншот з підручника історії України