“Тепер усі знають, що є в селах вчителі, які хочуть розвиватися”, – вчителька про участь у проектах з іноземними школами

Вчителька англійської мови (працює 13 років) Ярослава Казарян долучилася до eTwinning минулого року. Перший проект, в якому вона брала участь, став проектом року в Україні. Ярослава розповіла, як їй працюється з проектами в маленькій школі (село Великомихайлівка, Дніпропетровська область), звідки там з’явилися планшети та інтернет і чому її ініціативу не підтримують колеги.

Я люблю шукати собі пригоди і не люблю сидіти на місці. Про eTwinning нам розказували на курсах підвищення кваліфікації: що це великі можливості і для учнів, і для вчителів – нові знайомства і завжди цікава проектна робота.

Перед тим як долучитися до eTwinning, я питала про цю платформу в однієї вчительки (бо мені було страшнувато). Вона сказала: “Коли ти туди потрапиш – ніколи не пошкодуєш”. І я не шкодую. Бо знайшла справді дуже багато друзів, освоїла нові технології, вмію робити презентації не тільки в PowerPoint, а також різні відео!

Коли я тільки зареєструвалася, то взагалі не розуміла, що потрібно робити. Розбиралася сама. Мене пообіцяла долучити до проекту вчителька з Туреччини, з якою я спілкувалася, але зрештою вона про це забула! У відчаї я листала проекти. Мені так хотілося щось спробувати… Знайшла, натиснула на кнопку “Долучитися”.

Я працюю в сільській школі, в якій зараз 180 учнів. Зрозуміло, наскільки “розвинені” тут комп’ютерні технології. Я билася як риба об лід. Зрештою за свої гроші підключила інтернет у комп’ютерному класі. Тепер я незалежна ні від кого. Друзі з Америки допомогли матеріально: тепер є ноутбук і п’ять планшетів. Деякі завдання діти виконують у своїх телефонах.

Ярослава зі своїми учнями. Фото надано вчителькою

Перший проект, який ми робили, називався “Маленькі ветеринари без кордонів”. Він був пов’язаний з домашніми улюбленцями. У ньому брали участь Іспанія, Туреччина, Румунія, Польща, Італія, Вірменія. До кінця дійшли не всі.

Я запитала, хто з учнів хоче долучитися. Спершу їх було тільки 8 з 20. Але коли діти побачили, як ми працюємо на уроках (ми робили деякі елементи для проекту), то долучився весь клас. Не було байдужих.

Ми складали онлайн-енциклопедію про тварин. Кожна країна мала своє завдання: хтось працював з їжею, хтось – з територіями проживання, хтось – з частинами тіла. Потім ми роздрукували цю енциклопедію, яку склали діти. Також відвідували ветлікарні.

Школи з інших країн їздили у притулки для тварин, збирали їжу, проводили акції в школі. Оскільки в нас немає притулків поблизу, то ми робили птахам годівнички. Підключали батьків. Діти розказували про домашніх улюбленців, складали спільний логотип у програмі, вітали зі святами. У мене було постійне онлайн-спілкування з вчителями у групі на Facebook і WhatsApp. А на Різдво була онлайн-конференція з усіма країнами, і кожна співала свою колядку.

Фото надано вчителькою

Через гру цікавіше вивчати іноземну мову, ніж з підручника. У дітей з’явилася мотивація. Під час відеоконференцій нехай елементарні речення, але діти говорили. Усе починається з маленького. Після завершення проекту діти довго приходили, щоб сказати, що хочуть продовження.

Зараз ми працюємо над трьома проектами. Участь беруть різні класи. Другий – у проекті, пов’язаному з мистецтвом. Є п’ять країн, в яких живуть феї і представляють якогось художника. У фіналі ми зробимо великий пазл у стилях, в яких вони малювали.

Сьомий клас працює над проектом про “Алісу в Країні чудес”, а п’ятий вивчає культуру різних країн. Наступного року я хочу сама створювати проект.

Часу мені не вистачає. Багато чого доробляю вдома. Але для мене це не проблема. Можливо, інколи шкільна програма відстає, але набуті навички ніколи не будуть зайвими. Перемога з першим проектом дала мені таку мотивацію! Я повірила в себе на 200%.

Мої колеги навіть не знають, чим я займаюся. Знають, що таке є, але коли чують, що англійська мова… Хоча я пропонувала допомогу з перекладом. Ніхто не хоче зв’язуватися, бо це комп’ютер, якого вчителі бояться, і час. Я залучила зараз вчительку з малювання в другому класі. Вона не зареєстрована, але допомагає.

Ніхто мені нічого не оплачує. Посилки школам-партнерам я пересилаю за свої кошти. Хоча знаю, що за кордоном в школах вчителів і підтримують, і мотивують. І посилки оплачують школи. Але це останнє, що мене хвилює. Мені цікаво самій, тому я намагаюся зацікавити й дітей.

Якщо раніше мене запитували на конференції, де та Великомихайлівська школа розташована, то тепер усі знають, що вона є! І що є в селах вчителі, які хочуть розвиватися.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – pressmaster, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення