Вчитель з власною планетою. Як Паул Пшенічка закохує дітей у фізику і готує до міжнародних перемог

47 років викладання, експерименти з фізики “на пальцях’, наукове товариство “Квазар’, де учні працюють над дослідницькими проектами, та мала планета, названа на його честь. Усе це – про переможця конкурсу Global Teacher Prize Ukraine і володаря титулу найкращого вчителя України Паула Пшенічку.

На премію його номінували колишні учні. За роки викладання їх назбиралося декілька сотень, серед яких є навіть професори українських та закордонних вишів.

Попереду в Паула Пшенічки, викладача фізики в Чернівецькому ліцеї №1, – поїздка до Естонії (це приз від ТСН, адже він здобув перемогу ще й за результатами народного голосування), а також поїздка до Дубаю разом з чотирма іншими фіналістами на всесвітню церемонію нагородження Global Teacher Prize.

Під час вручення премії вчитель жартома сказав, що 100 тисяч гривень – головний приз конкурсу – розділить на три частини: 33 тисячі віддасть у своє наукове товариство, 33 тисячі – на святкування перемоги разом з друзями і ще 33 – на комуналку.

Ми зустрічаємось наступного дня після церемонії нагородження. Нашу розмову раз-по-раз переривають телефонні дзвінки – пана Паула вітають учні та колеги, а він реагує на них усмішкою та жартами.

У розмові він поділився історією, як потрапив у школу, своїми методиками викладання та секретами налагодження контакту з дітьми.

“Я викладаю так, щоб було цікаво, – каже вчитель фізики. – Показую цікаві приклади – і з приладами, і без. Можу на ходу щось придумати і показати тему майже з нічого”.

На моє прохання продемонструвати щось, він дістає дві зубочистки зі словами: “Знаєте, що таке телекінез?”.

Тримає зубочистки одна на одній хрест навхрест, напружено дивиться на них – і згодом верхня починає підстрибувати. Шукаючи подвоху, дивлюся на його руки: може, вони непомітно хитають паличку. Та ні. І причина навіть не в телекінезі.

Це все фізика.

“Важливо, щоб учні себе відчували в безпеці. Щоб вони знали, що вчитель не поставить погану оцінку, не насварить, не покарає”. Фото: Global Teacher Prize Ukraine

Методики викладання. Іграшки, тести на креативність та різнорівневе навчання

Я розробив два підручники, за якими займаюся з учнями. У них розписані досліди, які можна зробити за допомогою підручних матеріалів. Наприклад, на звичайному папірці можна показати, як вирішити всі проблеми аеродинаміки.

У мене є купа всяких іграшок для дослідів. В якому місті чи країні я б не був, завжди заходжу в дитячий магазин та шукаю щось, що демонструє фізичні ефекти. Мої учні знають про цю мою пристрасть, і возять такі іграшки з усього світу.

Наприклад, на початку уроку я кажу учням: “Вгадайте, що в мене в руці”. Вони мають ставити запитання, на які можна відповісти “так” або “ні”. Потім я розкриваю долоню. А в ній – ніби шматок пластиліну. Та раптом він починає розправлятися і перетворюється в м’ячик. Далі ми думаємо, що це та як воно працює.

Я вчу учнів не лише відповідати на запитання – а ставити їх. Так ми вчимося. Хоча, я б сказав, радше спілкуємось.

Перше діло – не у викладанні. Треба знайти контакт з дітьми. Як тільки контакт є – то все буде добре. Я помітив, що учні люблять, щоб їм щось розповіли, крім предмету, щоб вчитель не був занудою, який тільки толочить про своє. Тому часто розказую анекдоти, пов’язані із фізикою.

Також важливо, щоб учні себе відчували в безпеці. Щоб вони знали, що вчитель не поставить погану оцінку, не насварить, не покарає. Якщо дитина біля дошки сказала речення і забулася (начебто знає, але стрес) і запитує, чи можна взяти конспект, – та будь ласка! Коли є таке середовище, то йде дружня розмова. Треба так зробити, щоб учні забули, що вони на уроці.

На уроках мої учні часто працюють у групах, навчаю їх працювати в команді. Я дозволяю ходити по класу та запитувати одне в одного. Це дуже хороший спосіб вчителю нічого не робити (сміється). Ти запускаєш процес, і потім на все це дивишся. Я жартома кажу, що дуже люблю дивитися, як люди працюють.

Також діти люблять змагання – бігають з папірцями, записують результати на дошці. Але такий формат роботи не може бути постійним.

Ще я пропоную учням тести, але з відкритими запитаннями, які потребують креативності. Наприклад: хто більший, слон чи бегемот?

Можна відповісти, що слон, можна відповісти – бегемот. А можна сказати, що вони обидва великі. І третя відповідь буде правильною, тому що вона найбільш наближена до реальності.

Цей тест на перший погляд дурний, але насправді за ним криється щось більше. Подібні навіть у Гарвардській школі економіки дають.

Також на уроках показую учням відео – у мене є нарізки фільмів з Discovery, ВВС тощо. Іноді в мене нема можливості показати якийсь дослід – бо це потребує обладнання – тому я показую його з фільму.

До речі, я подав заявку на конкурс громадських ініціатив на отримання мільйону гривень на обладнання (хоча насправді потрібно приблизно в шість більше).

Справа в тому, що 10 років тому ми вже отримали обладнання за тендером. Але тендери проводяться за неправильною системою – виграє той, хто призначить меншу ціну. А менша ціна означає гіршу якість. І ми отримали непотрібний мотлох.

Своїм найбільшим досягненням вважаю те, що навчився працювати з дітьми різного рівня одночасно. Це мистецтво, чесно кажучи, і я до цього довго не міг підійти.

На уроці діти відрізняються, в залежності від швидкості сприймання інформації, мотивації. Я можу одночасно працювати з ними всіма. Треба спеціально підібрати завдання, бо слабенькі не розуміють, що робиться, і починають або займатися своїми справами, або заважати. А сильним нецікаво, коли ти займаєшся слабенькими, вони починають нудьгувати.

Я знаю, кому який варіант дати, але дозволяю взяти сильніший, якщо людина хоче. Але буває, що вона пару разів пересвідчиться і сама потім бере той нижчий рівень. Свій рівень тримає, але намагається перейти на вищий. Також я придумую задачі, де є завдання зразу декількох рівнів. І учні обирають, який взяти.

Коли ж ідеться про якісь складні, навіть контраверсійні питання, звертаю увагу всіх.

Дослідницькі походи та практичні уроки

Взагалі я потрапив у школу, не закінчуючи педінституту, тож мене ніхто не вчив працювати. Я готувався на фізика, і пішов відробляти свої три роки, які всі відробляли в радянський час після закінчення вишу.

Коли я потрапив у клас, то дещо розгубився. Але я швидко придумав, що робити з учнями – з тими, хто тебе не хоче ні знати, ні слухати. Я почав водити їх в походи – брав з собою клас, де я був класним керівником, та дітей свого гуртка (про нього трохи далі – ред.).

Поступово в нас склалися гарні стосунки з учнями. Згодом почав брати у походи і батьків – щоб не проходити купу бюрократичних процедур, бо зараз просто так нікуди дітей не повезеш. Спочатку учням це страшно не подобалось, а потім вони звикли: батьки собі окремо і не дуже контролювали дітей.

У походи ми ходили не безцільно: брали з собою якісь прилади – барометр, термометр, телескоп. Це в нас називалося вже не походом, а науковою експедицією. Наприклад, ми дуже високо в гори забиралися, кип’ятили воду і міряли термометром. Виявляється, навіть у наших горах температура кипіння вже 93 градуси. А ми спочатку дивувалися: чого так довго готується їжа?

Для дітей одне діло прочитати в книжці, а інше – перевірити.

Я намагаюсь показувати учням прикладну сторону знань. От, іде урок. Учитель щось розповідає. Та учень повинен розуміти, нащо це. Де воно застосовується? І я кажу: “Подивись отам і отам”.

Людині треба дати можливість застосувати свої знання на практиці – щоб вона побачила, як воно працює.

Вам можна показувати велосипед і розказувати, як на ньому класно їздити, які там колеса, з чого гума зроблена. А ви сядете – і впадете. А коли дали вам пару разів покататись – зовсім інший ефект.

“Коли хтось зриває урок, я просто розмовляю з такою дитиною”

Звісно, завжди будуть ті, кому не цікаво. Буквально в минулому році вперше в моїй практиці учень заявив: “Я не розумію вашу фізику і не хочу її вчити”. Це було навіть більше для того, щоб усі подивилися, який він крутий. Я йому сказав: “Не хочеш – не вчи. Але оцінка твоя буде відповідною”.

Якщо дитина зриває урок, то я запрошую її на розмову після занять. Можу викликати й батьків, проте, як правило, в таких дітей є проблеми з ними, тому це не допоможе. Батьки й самі не знають, що робити.

Я з такою дитиною просто розмовляю на різні теми. Зрештою доходимо якогось консенсусу, хоча вона потім все одно може зірвати урок. Вони ж це роблять не по злій волі – просто всередині щось накипіло, якийсь конфлікт. Але після розмови це все м’якше відбувається. Вони розуміють, що я нічого поганого до них не відчуваю.

“У наших школах нема оцінки за поведінку, але я у своєму класі за згоди батьків ввів сінгапурську систему оцінювання. Вона не впливає на бали в журналі, але після цього діти почали краще вчитись та поводитись”. Фото: Global Teacher Prize Ukraine

У крайньому разі, якщо поведінка зовсім неприйнятна, я відправляю дитину в коридор – іди попий води, заспокойся, а потім приходь.

Одна така дитина може вивести з рівноваги весь клас. Я вважаю, у нас забагато демократії в цьому плані. Раніше теж були різні діти, але рівень неповаги до школи росте. Тому мені подобається азійська система.

Наприклад, я розмовляв на міжнародному форумі з японцем, і коли в нього запитали, як у них у школах з дисципліною, він узагалі не зрозумів, про що йдеться. Яка дисципліна? Там просто нема поняття, що учень може на уроці поводити себе не гідно. Не те, що його будуть карати чи щось таке. Там просто мови не може йти про те, що учень може собі дозволити якусь неввічливість до учителя. Він згорить від сорому, і свої ж товариші його не зрозуміють.

У наших школах нема оцінки за поведінку, але я у своєму класі за згоди батьків ввів сінгапурську систему оцінювання.

У чому полягає жорстокість цієї оцінки? Найнижча оцінка – одиниця, і це катастрофа. Задовільна оцінка – два (хоча в нашій свідомості це теж погано). Потім іде трійка, яка означає “добре”. Оцінка 4 – це відмінно. А п’ятірка – це супер. Таку оцінку я ставлю кожен тиждень. Ця оцінка не впливає на бали в журналі, але після цього діти почали краще вчитись та поводитись.

“Ми вирішили займатися серйозними проектами, тому заснували “Квазар”

Як тільки я прийшов до школи, заснував фізичний гурток – “факультатив’, “спецкурс”. Не має значення, як воно називається, головне – чи працює. У мене завжди працювало.

Спочатку ми займалися олімпіадами. А в 91 році разом з колишніми учнями вирішили, що треба це все поставити на серйозний рівень – і заснували наукове товариство. Кожен взяв якийсь напрям, і ми почали робити не просто задачки, які можна вирішити за годину чи дві, а серйозні практичні проекти – прилад зробити, явище дослідити.

У 92-му в нас було 2 чи 3 проекти, а в 93-му році ми вже почали здобувати призи на міжнародному рівні.

У гурток приходять усі охочі (в основному з 14 років). Учні теж працюють над проектами в командах, але вони мають серйозні ролі – наукового керівника, керівника проекту, менеджера.

Наші діти паралельно вчать англійську і роблять проекти не тільки з фізики. Буває, що вже у 8 класі вони роблять проект і навіть потрапляють на міжнародну арену. Я завжди кажу учням, що вони мають перспективу виступити на міжнародному рівні. Де вони тільки не були, навіть в Індонезії! За 25 років у нас захищено 150 учнівських проектів.

Ми офіційна організація – щоправда, віртуальна: де я, там і вона. Оскільки я працюю в школі, то в нас є місце, де ми можемо зустрічатись. Заняття безкоштовні, і мені не платять за це.

Якщо потрібні кошти безпосередньо на проект, то звертаємось до батьків учнів, які цей проект роблять. Якщо вони не можуть, то я шукаю, домовляюсь з представниками бізнесу. У мене навіть є не мої учні, до яких можна звернутись. А часом допомагають і учні, які вже працюють та мають гроші. Навіть приходять самі й запитують, які є потреби. Іноді батьки учнів, які вже закінчили школу, запитують: “Можливо, треба якійсь дитині допомогти поїхати в якусь країну на конкурс?”.

Зараз одним проектом керує мій колишній учень. Він науковець в університеті Торонто. Ми з ним працюємо дистанційно, бо ж зараз – включили скайп, і поїхало. Світ став отаким – маленьким (великим та вказівним пальцями показує відстань у кілька сантиметрів).

Після церемонії (нагородження Global Teacher Prize Ukraine – ред.) до мене підійшов мій учень, якого я возив на міжнародну конференцію в Прагу на початку 2000-х. Він виконував роботу, яка була шматочком докторської дисертації науковця з університету Вісконсину. Він її зробив і доповів англійською – розумієте, як людина розвивається?

У цих дітей зовсім інше мислення. Вони розуміють, як що застосовується на практиці.

“За 25 років у нас захищено 150 учнівських проектів. Якщо на учнівський проект потрібні кошти, то звертаємось до батьків та представників бізнесу”. Фото: Global Teacher Prize Ukraine

“Буде час, коли люди з великими позиціями будуть іти в школу заради задоволення”

Я не жалкую, що після тих трьох років продовжив вчителювати. Я переконався, що це набагато цікавіше, ніж бути науковцем – писати дисертацію чи сидіти в лабораторії з приладами. Я все одно працюю з різними приладами, але в школі це креативніше і веселіше.

У мене учні так добре підготовлені, що багато науковців, поспілкувавшись з ними, просяться почитати їм лекції. Якось протягом місяця до нас приходив один директор інституту, і це приносило йому задоволення.

Тому я на церемонії сказав, що буде час, коли люди з дуже великими позиціями будуть іти в школу просто заради задоволення поспілкуватись з дітьми. Навіть якби в мене було багато грошей, і мені не треба було б працювати в школі, все одно б працював.

Поки дітям цікаво і хочеться зі мною спілкуватися –  то варто працювати.

Свою кваліфікацію підвищую сам. У мене учні часто талановитіші за мене, вони постійно ставлять запитання. Я не соромлюсь, якщо чогось не знаю. Але щоб відповісти, треба пошукати інформацію. Іноді даю їм завдання знайти інформацію в певній енциклопедії, а у випадку специфічних запитань домовляюсь з кимось, хто може дати відповідь, і учень іде до цієї людини.

Крім того, я їжджу на міжнародні форуми, є членом міжнародних організацій. Там  зустрічаюся з людьми дуже високого рівня, і розмови з ними підвищують кваліфікацію так, як ніщо і ніколи.

Часом буває, що мені заважають. Наприклад, начальство чи колеги. Є такі, що не розуміють, що вони – для людей, а не люди для них. Я роблю такі речі, які з точки зору адміністраторів неприйнятні. Якщо в мене гурток, а там відбувається нарада, то я не йду на нараду. Колеги заздрять і кажуть: “О, ти собі це можеш дозволити”. Але не в тому справа. Є Трудовий кодекс, який каже, що вчителю не сміють заважати. Треба відстоювати свої права.

Чи можеш ти йти проти системи, залежить від психології людини. Є дуже порядні та толерантні люди, але вони не можуть опиратися, коли на них тиснуть. Вони знають, що від них вимагають те, чого не можна. Вони знають, що люди порушують закон, але вони не мають сили на спротив. А є люди, які не наважуються це зробити.

Я на цьому конкурсі зустрів стільки хороших людей!.. Тож є надія, що наша освіта ставатиме кращою.

Титульне фото: Global Teacher Prize Ukraine

Матеріали за темою

Обговорення

  • Марина Рубінс

    Геніально!!! Щиро дякую Паулю Пшенічці за неймовірно компетентну і мудру думку.. Також,приємно і цікаво слухати поданий матеріал.