Волонтерити і вчитись – історії молодих і активних про поїздки за кордон

Для чого молодь подається на закордонні програми, чого там можна навчитися, кому варто це робити, а кому ні? Про це “Новій українській школі” розповіли учасники програм, що реалізуються ЄС в Україні.

Вікторія Пристінська, учениця 11 класу. Побувала на міжнародному учнівському обміні “Європейський діалог”.

Фото надане Вікторією

Я другий рік поспіль їжджу в Польщу на програму “Європейський діалог”. У ній беруть участь підлітки з України, Німеччини та Польщі. Мета – поділитися знаннями і розвіяти деякі міфи про наші країни.

Щодня в нас були воркшопи, на яких ми знайомилися, говорили про людей, обговорювали соціальні та інші проблеми.

Формат роботи дуже відрізняється від шкільного, ми завжди сиділи в колі – на підлозі або на стільцях, так щоб нам було комфортно. Виконували завдання в інтернаціональних групах та грали у спортивні ігри. Як на мене, коли тобі зручно – працюється краще. Крім того, під час спілкування ми краще засвоюємо інформацію і практикуємо розмовну англійську.

Частина одного воркшопу була присвячена тому, щоб нам стало легше спілкуватися і щоб ми були ближчими один до одного. Це тибетська медитативна практика “Мандала”. Ми всі заплющили очі під спокійну музику і мали уявити, як розчиняємося, стаємо хмаринкою і потім знову стаємо людиною. Потім нам сипали на руку сіль. (Це було трішки дивно). А далі ми розфарбували сіль у склянці й малювали нею свої відчуття. На душі стало добре, і ми справді всі стали ближчими.

Був іще один воркшоп, де команда кожної країни мала обрати п’ять головних історичних подій своєї Батьківщини. Я помітила, що Німеччина та Польща спокійно сиділи на стільцях і, мабуть, за хвилин 10 вирішили. На відміну від них, у нас були великі емоційні дебати з кількома етапами виборів. (Демократія – найкращий шлях вирішення проблем!) Зазвичай, у школі ми індивідуально працюємо, а тут всі мали виробити спільне рішення, але кожний мав власну думку. Нам було складно домовитись! Зрештою, ми попросили, щоб нам дозволили обрати не п‘ять, як усім, а шість подій. Потім ми зрозуміли, що відрізняємося від наших друзів з Польщі та Німеччини тим, що завжди хочемо йти проти правил, і нам важко перебувати в заданих рамках.

Ми ще потім думали, чому так сталося, і хтось припустив, що це тому, що ми часто хочемо йти проти правил та не підкорюватися ним – наприклад, переходимо дорогу в недозволеному місці… І цього разу сталось так само.

Був ще один воркшоп, на якому ми обговорювали, що знають команди про інші країни, з яких приїхали учасники. Про Україну знали дуже мало. І це мене здивувало. Мені здавалося, якщо я багато знаю про Німеччину, то німецькі учні мають багато знати і про Україну. Але сталось взагалі не так! Всі знали про війну і деякі географічні факти, але ніхто – про відомих діячів та письменників. Виявилося, що коли нам у школі кажуть, що Тарас Шевченко відомий на весь світ – це міф. Наші іноземні однолітки про нього нічого ніколи не чули. Навіть у Польщі, що розташована поруч, підлітки не чули про Шевченка! Ми прочитали їм кілька віршів, і тепер 30 дітей з Німеччини та Польщі вже точно чули про Кобзаря.

Дуже люблю такі зустрічі і дуже вдячна нашим вчителям та школі, що дають таку можливість спілкуватись та зустрічатись з дітьми, близькими за віком та думками, але різними за національністю.

Володимир Соколовський. Відвідав 22 країни, останні чотири роки займається громадською діяльністю: організовує табори з активного громадянства, тренінги з прав людини, проектного менеджменту, клуби для вивчення англійської. Два тижні тому повернувся з культурного проекту у Великій Британії.

Фото з Facebook-сторінки Володимира

Перша моя поїздка була з Еразмус. Після – я почав їздити в різні країни. У 2015 побував у Вірменії на тренінгу з коучингу, менторства і неформальної освіти. Вісім днів з представниками дев’яти країн ми вивчали, що це все таке, як працювати з молоддю, як подавати їм матеріал, а також про методи неформальної освіти – гейміфікацію, симуляційні ігри.

Інколи я приїжджаю проводити тренінги в школи. Тоді передаю вчителям методики, яких навчився на програмі: наприклад, ігри й енерджайзери (спосіб розворушити втомлену аудиторію). Ви кажете: встаньте і покладіть руки один одному на плечі, закрийте очі, уявіть, що ви на Канарських островах.

Або інше: всі стають у коло, і людина в центрі каже “блендер”, показуючи на іншу рукою. Та ставить руки в боки, а її сусіди праворуч і ліворуч починають крутитися. Потім людина з центру вказує на когось іншого – “пральна машинка”. І двоє людей поруч складають руки в коло, а обранець починає крутити головою як барабан у машинці. Цю штуку можна використовувати не тільки як енерджайзер, а й в освітніх цілях. Наприклад, якщо називати слова англійською, то вивчати їх стає дуже цікаво.

Ще є гра “Еволюція”, коли діти грають у парах камінь-ножиці-папір. Хто виграв – еволюціонує. Цю гру можна накласти на вивчення історії. Я, наприклад, ніколи не міг вивчити послідовність князів. А тут можна подати так: починаєш гру з Володимира Великого і є якась певна поза (всі ходять, як він). Якщо програв – залишаєшся Володимиром, виграв – стаєш Ярославом Мудрим. І так далі. І діти вивчать історію через гру.

Для мене всі мої поїздки – це персональна освіта. Я прокачався в багатьох темах, з яких можу зараз проводити тренінги: неформальна освіта, критичне і креативне мислення, проектний менеджмент, тайм-менеджмент, публічні виступи, конфліктний менеджмент.

Звичайно, мене не завжди брали на програми, було багато відмов, бо інколи з двохсот аплікантів беруть дві людини. Але в мене виходило на п’ять заявок одна успішна. Щоб взяли на програму, потрібен досвід громадської і суспільнокорисної діяльності, власні проекти, щоб люди, які відбирають учасників, бачили: коли ти повернешся додому – у тебе буде достатньо соціальних зв’язків і ти пошириш отриману інформацію.

Варто їхати, щоб подолати свої стереотипи. Коли я поїхав, то побачив, що в Україні круто і я хочу тут жити. Я бачу багато можливостей, я хочу тут розвивати себе та інших. І усвідомлюю, що це вплине і на розвиток країни, що я сам створюю собі класне середовище. Крім того, це завжди нові знайомства по всій Європі. Друзі, до яких можеш потім заїхати в гості.

Не варто подаватися на програму, якщо ти хочеш просто покататися, отримати щось на халяву і не плануєш нікому передавати здобуті знання. І треба розуміти, що ти на проекті – обличчя країни. Яким бачать тебе – така думка про країну.

Буває так, що про Україну нічого не знають, думають, що це частина Росії і у нас тут все дуже страшно, немає розвинутої інфраструктури і архітектури. Коли я показував закордонним друзям фотографії зі Львова і Києва – вони були вражені, що в нас так красиво, є що подивитися і де відпочити.

Рената Налисник, культуролог. Десять років прожила у Києві, а після волонтерства в Болгарії та Італії повернулася до рідного Івано-Франківська.

Фото: з Facebook-сторінки Ренати

Якщо я вже не студентка, то можливості поїхати волонтерити вже немає. Так я думала до минулого року. Тоді мене підзадовбала робота і я вирішила щось змінити. Подала заявку і поїхала на три місці волонтеркою в Болгарію з EVS (Європейська волонтерська служба від Еразмус). Роботу кинула, три місяці жила у Варні на березі Чорного моря. Програма оплачувала переліт, проживання і давала кошти на витрати. Натомість я з іншими волонтерами організовувала лекції, кінопокази, квартирники для молоді, їздила викладати в школу для ромських дітей. Ми навіть створювали онлайн-видання.

Є люди, які бояться подаватися на такі проекти, бо не впевнені у своїх мовних здібностях, але в кінці проекту всі більш-менш можуть спілкуватися англійською. Тому боятися не варто. Наша координаторка зі Швеції знала 30 мов. Була наче ходяча Вікіпедія. Протягом трьох місяців спілкування з нею у мене стався великий прорив у мові і знаннях.

Нас вчили, як отримувати гранти з ЄС, як провести майстер-клас (потім ми самі й проводили). Також ми тренували вчительські навички, коли викладали англійську для ромських дітей.

Крім того, у нас були національні вечори. Я більше дізналася про культуру і традиції Грузії та Італії від учасників з цих країни.

Після цього проекту я зрозуміла, що можливостей для волонтерства насправді є дуже багато, але про них мало знають. Є багато організацій, які співпрацюють з Еразмусом. Потрібно тільки заповнити заявку на проект. І якщо на українському етапі відберуть – пройти співбесіду з організаторами. А їм зазвичай цікаво, як ти будеш використовувати здобутий досвід у своєму житті.

Після Болгарії я не хотіла додому, мені хотілося подорожувати ще. Тож як тільки закінчився проект – я подалася на молодіжний обмін в Італії, в якому брали участь італійці, іспанці, українці і росіяни. Десять днів ми жили в еко-хостелі на вершині гори в заповіднику Монте Барро. Нас вчили, як робити бізнес-проекти, розвивати свою ідею.

Проект був екологічного спрямування. Кожен наш день був розписаний погодинно: лекції, тренінги, інтерактив, коли тобі, наприклад, треба спланувати ідеальне екологічне середовище для дітей. Програма дуже насичена. Тут ти не гуляєш, а працюєш. Такі проекти я люблю більше. Тут я навчилася, що бізнес має бути соціально відповідальним. Якщо робиш якусь справу, то так, щоб дбати про навколишнє середовище.

Після цих проектів я зрозуміла, що не хочу жити в Києві, і не хочу працювати на когось. Мені хочеться активності й руху, відкрити свою справу. Я почала роботу над проектом, який допомагатиме українській молоді брати участь у проектах за кордоном, стажуватися там, а потім повертатися в Україну. Зараз я почуваюся більш впевнено і можу робити більше сама.

Хоча є багато нарікань, що всі їдуть за кордон і хочуть там залишатися, я після Болгарії навпаки зрозуміла, що Україна класна. Бо в Болгарії у мене було враження, що я повернулася на 10 років назад.

Після таких проектів ти бачиш, чого не вистачає твоїй країні і хочеш, щоб всі ці ідеї були втілені в тебе вдома. Це дуже надихає.

Дмитро Зірка. Родом з Краматорська. У 2014 році переїхав у Харків.

Дмитро Зірка

Фото надане Дмитром

Волонтерити я пробував ще в Краматорську і вже там зрозумів, що це цікаво. Потім волонтерив на фестивалі “Соціальний вітамін” у Харкові. Тож коли на рутинній роботі я відчув, що мені чогось не вистачає, стає нудно – подався у волонтери.

Спочатку подавав заявки на все, що траплялося, але на деякі мої анкети просто не відповідали, а на інші у відповідь казали, що в мене не достатньо досвіду. І я вирішив спершу поїхати за прогамою Еразмус+ Youth Exchanges у Румунію.

Згодом почав подаватися на проекти більш свідомо і отримувати відповіді. Я змінив підхід до написання мотиваційного листа: спочатку він був загальний – можна було просто редагувати і відправляти на інший проект. Потім я почав детальніше вивчати інформацію про кожен проект.

Я пройшов на проект у місто Монтандр (Франція) недалеко від Бордо. У нас були чотири довгострокові волонтери й ми жили всі в одному домі впродовж всього року. Періодично приймали групи підлітків, працювали з ними. У першій половині дня – у саду з каменями, у другій м ігри, футбол. Решту часу, коли підлітків не було, ми працювали – реставрували замок. У нас був технічний лідер, який навчив нас працювати з інструментами, з каменем, будувати і займатися городом. Такий еко-проект.

Але важливий момент у цьому, як люди змінювали одне одного. Я виріс, мабуть. Ментально. Ці зміни усвідомлюються досі. Ти бачиш, як люди реагують у ситуаціях, бачиш, що вони різні і однакові водночас, і в кожного своя історія, яку потрібно дізнатися. Думаю, кожен там може змінитися, але тільки якщо відкриється для змін.

Я жив в одній кімнаті з учасником з Росії. У нього були якісь стереотипи, він казав, що все навколо – російське. Тому я пояснив, що не все крутиться навколо Росії. Що є інші країни і вони незалежні. Так я популяризував Україну не тільки для нього, а й для інших волонтерів. Він змінив своє ставлення.

Загалом їхати волонтерити варто. Я бачив два типи волонтерів. Перший – люди, в яких це в крові і в розумі, яким близька ця ідея і вони хочуть розвиватися в цьому напрямі. А інші с які хочуть втекти від проблем, які бачать, що можна поїхати в Європу на повне забезпечення, подорожувати.

У липні-серпні планую поїхати працювати в міжнародний табір.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Фото: Фото: автор – fizkes,  Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення