Як пілотує новий Стандарт школа на Одещині

Головний корпус Балтської школи (місто Балта розташоване на півночі Одещини і має близько 20 тисяч мешканців) дивиться на своїх відвідувачів потрісканими дерев’яними віконницями. Старовинна будівля, кінематографічна і загадкова, яка цілком пасувала б, наприклад, Чернівцям, таємницю свого віку не приховує.

“Пожертвовано 1912”, – кажуть друковані літери на підлозі. Це означає, що саме в 1912-му тутешня єврейська громада подарувала місту Талмуд-Тору початкову іудейську релігійну школу, яка зараз – українська і загальнооствітня – має архітектурно-невибагливу бічну добудову і такий же сусідній корпус для молодших школярів.

Втім, ці корпуси чекають на оновлення – школа пройшла відбір до проекту “Новий освітній простір“.

Крім того, з 2017-го вона стала опорною, отримала нового директора, а два перші класи пілотують новий Стандарт початкової освіти. Вчителі наголошують, що діти в них – “звичайні”, близько третини не ходили в дитсадок, більшість до вступу не вміли читати.

Журналістка “Нової української школи” подивилася, як змінюється навчання в молодшій школі.

Двері до 1-Б обрамлені весняними дитячими роботами. Насправді так тепер тут роблять усі класи, але виходила ця творча енергія саме з цього кабінету. У ньому – яскравий простір, два ряди нових парт, килимок, діти, вчителька і вовк.

Вовк, звичайно, рукотворний – тканинна лялька, яка надягається на руку вчительки і включається в уроки несподіваними репліками й цілковито інакшими інтонаціями.

Вікторія Андріївна, класна керівниця 1-Б, щойно у вересні повернулася з декрету. Двадцять чотири учні – її другий набір, і їй (з цим погоджуються чимало колег) з новим Стандартом працюється легше, аніж, скажімо, Валентині Григорівні з 1-В, з 37-ми роками педагогічного стажу. Але до неї на урок ми заглянемо пізніше.

Зміни в просторі і зміни в учнях

Вікторія Андріївна завершує перший урок запитанням до дітей: “Вам сподобалось?”. А почувши ствердну відповідь, каже: “Дякую, мені теж з вами було приємно”.

Щоб розглянути всі деталі у її класі, потрібно трохи часу. Ось виставка дитячих робіт на стіні навпроти дошки. Раніше така допомогла одному з учнів включитися в роботу. Достатньо було повісити його малюнок поряд з малюнком лідера класу, щоб хлопчик відчув мотивацію і сили.

На іншій стіні висить кілька роздруківок зі словами, де діти шукають одно- і багатоскладові, а також чарівні букви в цих словах. Все це потрібно не тільки називати, а й вміти доводити. На стіні навпроти – малюнки тварин. Зверху – дорослі коза, свиня і корова, знизу – їхні діти. Це для наступних уроків, щоб показати відмінність назв: у кози – козеня, але в корови – теля.

Над дошкою висять правила (піднятої руки, чистоти тощо), алфавіт, на дошці – кольорові роздруківки тварин, у кутку – книжкова виставка. Теж про тварин, бо така тема тижня. У шафі – іграшки, під дверима – коробки з щойно прибулим конструктором Lego.

Щоб розглянути всі деталі в класі, потрібно трохи часу.

Серед цього різноманіття середовища прошу Вікторію Андріївну пригадати сутнісні зміни, які вона бачить у своїх учнях і в собі.

У відповідь вчителька має історію про спільну ранкову зустріч для свого і четвертого класів.

“Нууу?, – першокласник нетерпляче вдивлявся в обличчя учня четвертого класу, – Вікторіє Андріївно, коли він буде говорити?”. Старші діти виявилися незвиклими до розмов і компліментів, і, порівняно з першачками, куди менш розкутими.

Ті можуть сміливо сказати вчительці, яка вона гарна, і подарувати директорці аркуш паперу, просто тому, що дуже хочеться зробити приємне. Вікторія Андріївна вважає, що такій поведінці сприяють саме ранкові зустрічі.

Першачки можуть сміливо сказати вчительці, яка вона гарна, і подарувати директорці аркуш паперу, просто тому, що дуже хочеться зробити приємне.

Наклейок за досягнення в 1-Б немає. Вчителька каже, діти повинні знати, для чого вони тут і їм має бути цікаво.

Щодо змін у вчителюванні, то щоб підготуватися до уроку, Вікторії Андріївні доводиться перелопачувати енциклопедії.

“Я не знаю, що мене запитають. Перед Пасхою, наприклад, було про те, як саме Ісус ніс хрест, з якого дерева, і хто такий Іуда”.

Апостроф-гулька і особливості дисципліни

“Далеко-далеко була собі чарівна абеткова країна. Як думаєте, які міста там були?”, – Вікторія Андріївна розпочинає урок, на якому діти вивчатимуть апостроф.

“Букви!”

“Ще які?”

“Букволяндія”.

“Так, могла бути. Ще”, – просить продовжувати вчителька.

Хоча це неправильні відповіді, слово “неправильно” від вчительки цілеспрямовано не звучить. У будь-якому випадку діти висловлюють ідеї, а вже потім самі доходять висновку, правильні вони чи ні.

Зрештою, перша група дітей вирушає в мандрівку в міста букв, а друга – до звуків, а потім усі хором, схожим на спів, перелічують: “Буква “а” – звук “а”, “Буква “бе” – звук “б”.

“Чим цікавий м’який знак?”, “Чим особлива буква “щ”?”, “А коли родина йотованих позначає два звуки?” – за урок Вікторія Андріївна ставить багато запитань.

“На-початку-після-голосного”, – раптово вчителька перетворюється на репера і речетативить правило з дітьми, закінчуючи повтори тріумфальним “Йоу!”.

Слово “неправильно” від вчительки цілеспрямовано не звучить.

Так само у формі пісні клас повторює вивчене про буквосполучення “дж” і “дз”, і починається знайомство з апострофом. Для цього Вікторія Андріївна розповідає історію.

“Для букв існує великий ліс, в який вони ходять відпочити, – голос вчительки робиться загадковим. – Отже букви “б”, “п”, “в”, “м”, “ф” вирішили піти погуляти серед квітів. “Я”, “ю”, “є”, “ї” взяли корзинки і теж пішли гуляти. Йдуть, хочеться відпочити, а жодного пеньочка немає. Аж вдалині всі пеньочок бачать. Біжать перші, біжать другі. І що сталось?”

“Вони зіткнулися!”, – миттєво вигукують діти.

“Правильно, аж гуля на лобі вилізла. Відтоді почала з’являтися в українській мові така незвичайна гулька, яка називається апостроф. Букви так голосно кричали – аж на цілі два звуки! “Я” кричала на “й” і “а”, “ю” – на “й” і “у”, “ї” – на “й” та “е”. Тільки зустрічаються – і одразу згадують про цю гульку на лобі”.

Після цього діти хором проговорюють, що букви “я”, “ю”, “є”, “ї” позначають два звуки після апострофа.

Коли діти втомлюються і не зважають на вчительку, вона пропонує їм лягти на парту і відпочити. Або просить подивитися на себе і помахати руками тих, хто її бачить. Чи підключає театральну складову і вовка – він і веселить, і зосереджує дітей водночас.

Діти можуть відпочити посеред уроку.

Зауважень Вікторія Андріївна не робить. Уточнюю, наскільки це свідоме рішення і чи завжди так було.

“Я ж прийшла з університету. Ви що! – сміється. – Дисципліни “отак руки” (показує складені на парті одна на одній) у мене ніколи не було. Коли “отак” – вони не стараються сприйняти матеріал, а стараються, щоб руки мені сподобалися. Я й сама так не висиджу навіть десять хвилин. Але тут все залежить від особистості вчителя. Хоч у мене на уроці строгої дисципліни немає, діти слово “п’ятниця” розібрали без жодної помилки. В оцьому шумі і бесіді вони все схоплюють. Але, звичайно, у попередньому класі я робила зауваження”.

Старі й нові методи

Поки в 1-В перерва, Валентина Григорівна пригадує, що нового у її класі. Наприклад, ранкове коло. Валентині Григорівні не важко сісти серед дітей. Але є і кумедне: “У мене колега мого віку, – каже. – Вона запитує: “Ну що? Сідаєш у коло? Бо я сідати навчилася, а вставати – ні. Діти помагають”.

Крім того, перелічує вчителька, немає домашніх завдань, хоча є завдання для розвитку. Але це тільки за бажанням батьків. Ніхто виконувати не змушує. Зрозуміло, що є нові парти, мультимедійна дошка, яку, зізнається вчителька, опанувала ще не до кінця, але робить це самостійно. На стінах – фотографії дітей з домашніми улюбленцями до теми “Звірі”.

Не влаштовує вчительку хіба що шафа. Вона вже була в школі і не відповідає новим вимогам: велика і висока – діти не дотягуються. У ній і розміщені всі необхідні для НУШ зони. По суті, під кожну відведена окрема полиця з матеріалами.

Чому Валентина Григорівна рада, то це підручникам – є з чого вибрати: букварів, наприклад, три види. Але все це (як і обладнання) прийшло з двомісячним запізненням.

“Важкість в тому, – каже вчителька, – що менше годин. Якщо раніше на читання було чотири, то зараз три, а матеріал той же. Треба освоїти в процесі гри. Вже втягнулася, але на початку було важко. Наочності не було. Треба було групувати, а парти ж стояли старі. Нас виручав тільки парк”.

Перед уроком вчителька встигає трішки розказати про клас:

“Діти прийшли непідготовлені. Десятеро читали по складах. Букви знали чотирнадцять, сімнадцять не знали. Але зараз багато літератури і наочності, тому це все легше підтягнути. Як на мене, то пілотний клас, порівняно з попереднім, читає трішки гірше, але рахує і пише на рівні. Але у нас є час, щоб наздогнати. Зате діти більш розкуті, комунікабельні, соціально адаптовані. У групі не завжди лідером є той, хто краще знає. Вони самі обирають”.

На початку уроку читання вчителька просить клас пригадати, які існують тварини. Опитування відбувається швидко. Валентина Григорівна приймає відповіді тільки повним реченням. (Тільки так зрозуміла відповідь, пояснює вона, і розвивається мовлення, а одне слово – не відповідь. Вікторія Андріївна має дещо інший підхід: “Якщо дитина сказала скільки букв в одному слові, я не вимагатиму від неї повну відповідь. Я запитаю в іншої – доведи мені. І тоді скажу першій: бачиш, треба не просто сказати, а й довести. І наступного разу вона говоритиме повну”.)

Після опитування вчителька вмикає на ноутбуці пісню про слоненятка, і клас встає поспівати.

“Про кого була пісня? Як ви думаєте, слон – велика тваринка чи маленька? Слон – дика тварина?”, – сипляться питання від вчительки.

“Ми з вами закінчили вивчення алфавіту і знаємо усі буквочки, а сьогодні починаємо по-дорослому читати”, – Валентина Григорівна анонсує новий вид роботи.

Після діти хором повторюють алфавіт і так само хором розповідають вірші про букви і звірів. А далі – записують звукову схему слів “білочка” і “слоник”. У кожного на парті з’являються паперові значки з кругами і відрізками, які позначають голосні й приголосні. Діти складають схеми в групах, інколи сперечаючись.

“Молодці, – хвалить вчителька. – Встанемо відпочити швиденько”.

І клас хором розказує вірш з рухами, які ілюструють зміст. По тому діти відкривають книжки і відповідають на ще одну серію запитань, які ведуть до математики.

“Скільки букв є в українській мові?”

“В українській мові букв 33”, – відповідає учень. І ще раз весь клас повторює хором.

“Дайте характеристику цьому числу! Будь ласка – в цьому числі…”, – починає вчителька.

“Три десятки і три одиниці”.

“Воно некругле”, – продовжуються варіанти.

“Двоцифрове”.

“Живе у двох клітинках”.

Валентина Григорівна рада підручникам – є з чого вибрати.

По завершенні математичної частини, діти беруться до читання вірша. Читають по черзі. Валентина Григорівна просить: “Ручки!”, і її учні слухняно на кілька хвилин кладуть руку на руку. Тоді вчителька нагадує ще раз.

Після уроку вона пояснює, для чого це потрібно:

“Мені здається, так вони краще налаштовуються. Щоб сконцентрувати їхню увагу я, можливо, використовую ще старі методи. Це неправильно, але не буде уваги – не буде знань. Моя ідеальна атмосфера – це коли є шум, але робочий. Ми трошки порушуємо і даємо заохочення групам, які краще поводяться. Наліпки даємо, хоча не можна. Так формується конкурентність. Якщо сьогодні одна група добре працювала, то завтра буде інша наздоганяти і старатися”.

Загалом Валентина Григорівна готується до уроків тепер утричі довше, аніж раніше. “Раніше були методички – глянув, додав своє і вперед, а тепер кожен вчитель танцює по-своєму. Така свобода сприймається непогано. Нема вже, що треба ось так і не інакше. Але я хочу бачити кінцевий результат. Що вони знатимуть. Думаю, буде непоганий. Я стараюсь. Не може життя стояти на місці. Діти змінюються, суспільство. Куди я дінуся?”

Не обрубати крила в старшій школі

Виявляється, дивитися на уроки пілотних класів у Балтській школі приходять не тільки вчителі молодшої школи, а й старшої.

Директорка Надія Валентинівна пояснює: це для того, щоб у старшій школі не обрубувати дітям крила: “Ми переживаємо, як у нас ці діти все сприймуть. Окремі предмети, дисципліну… Не кожен вчитель готовий, що у нього будуть вільно ходити. Тобто більшість будуть неготові. І дивлячись на те, як діти засвоюють матеріал тут, можна побоюватися і за фаховий рівень вчителів. Бо якщо учні звикли, що можуть на мові поговорити і про комах, то де гарантія, що вони мене про це не запитають? А я про це не знаю докладно.

Тут вони два роки працюють і граються, а як далі зможуть ввійти і зрозуміти, що рівень їхніх знань вимірюється? (з третього класу в початковій школі з’являються оцінки – ред.). У нас в молодшій і старшій школі є великі перепади і несумісність програм, вимог до оцінювання (для НУШ створять нові Стандарти і програми для базової і старшої шкіл, щоб забезпечити неперервність освіти – ред.). Ще мене цікавить, до якої мети мають прийти, який кінцевий результат. Який має бути випускник четвертого класу?”.

Це запитання я переадресовую до Вікторії Андріївни.

Вона каже:

“Це обізнана людина, яка здатна дати собі раду в житті. Яка, якщо не зможе порахувати гроші в магазині, то запитає: мені вистачить чи ні? А не буде стояти і думати: вистачить чи вийти. У кожного свої можливості. Я не можу вимагати від усіх одного рівня, але маю дати кожному навички соціалізації”.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Фото авторки