Нотатки мами, або Як говорити з дітьми, щоб вони вчились

… Взагалі-то книжку “Як говорити з дітьми, щоб вони вчились” (Ф.Фабер/Е.Мазлиш) я придбала незаплановано. Ми з чоловіком вперше за дев’ять років опинилися вдома вдвох на кілька тижнів, холостякували в будівельному супермаркеті, обираючи нові садові інструменти – і я раптом побачила книги цих авторів.

У розпал навчального року, у так званий “високий сезон материнства”, я б ніколи не звернула увагу на подібну літературу. Адже за щоденною навколошкільною біганиною і клопотом головне – щоразу дожити до п’ятниці, солодко проспати суботній ранок – і “хай горить все вогнем”.

А тоді, у “самотній” період літа, коли дітей не було поруч, – навпаки, захотілось подивитися на себе з боку. Можливо, у чомусь переглянути свої погляди. Предстати перед ними “оновленою” мамою. Тим більше, моя найменша донька збиралася до першого класу й у свої сім років серед усіх дітей чекала цього найменше.

І. Найцінніше, що я винесла з книги і що я нині практикую в будь-яких ситуаціях, а не лише в контексті школи, – це не знецінювати труднощі, переживання і виклики, з якими дитина стикається, а навпаки, їх приймати і “співчувати”. 

Зазвичай, коли я натякала дитині, що треба вже уроки робити, я казала: “Ну там же так мало, ну всього кілька рядків написати, ну лише один приклад розв’язати, ну про що ми говоримо”.

Нам здається, що розповідаючи, “як все легко“, ми дитину втішаємо і надихаємо. Натомість вона це сприймає так, як жінка в декреті типові “підбадьорювання” від чоловіка: “Ну, мила, ну ти ж і так цілий день вдома відпочиваєш…”. Текст далі ви всі знаєте…

Тепер я роблю все за книжкою, навіть тими ж фразами: “Це, напевно, так важко, коли ти приходиш зі школи втомлений, а тобі знов треба думати про уроки і про навчання. Не уявляю, як би я змогла приходити з роботи і щодня її ще робити вдома. Тому треба обов’язково тобі відпочити (подивитися мультик/почитати улюблену книгу/пограти у футбол), а потім сідати за уроки”.

На мій подив, діти, коли чують, як їх розуміють і як їм співчувають – у більшості випадків роблять все навпаки. І мої перемовини закінчуються спільною перемогою: “Мамо, та я краще уроки спочатку зроблю…”.

“Тепер я роблю все за книжкою, навіть тими ж фразами: “Це, напевно, так важко, коли ти приходиш зі школи втомлений, а тобі знов треба думати про уроки і про навчання. Не уявляю, як би я змогла приходити з роботи і щодня її ще робити вдома. Тому треба обов’язково тобі відпочити (подивитися мультик/почитати улюблену книгу/пограти у футбол), а потім сідати за уроки”. Фото yacobchuk1 (Depositphotos)

ІІ. Друга річ, над якою як “працюю” після книги – це вміння роздивитися “успіх” і “прогрес” там, де навіть побачити його дуже складно.

Спочатку один “ліричний відступ”.

Два роки тому в державній школі, де навчаються мої діти, директор запровадив для дітей і батьків “Книгу успіху”. Кожну чверть дитина пише, чого вона досягла в житті, чого навчилася і що в неї було видатного. А на зборах батьки щоразу заповнюють сусідню сторінку. Єдина умова – ніяких “побажань” і “повчань” на кшталт “ну мені би хотілося, щоб він ще б…”, “їй треба ще навчитися це” і так далі.

На власному досвіді скажу, що перший “твір” батькам дається швидко, а коли розгледіти у власній дитині “досягнення” треба що два місяці – то тут і часу на написання дорослі потребують більше, і тексти стають коротшими.

Що цікаво, діти завжди знаходять, що прикметного сталося в їхньому житті.

А потім ти це читаєш і дивуєшся, що ти як мама не завжди помічаєш і усвідомлюєш дрібниці чи “маленькі події”, які для твоїх дітей є великою цінністю.

Чому я згадала про цю шкільну практику. Якщо вірити авторам “Як говорити з дітьми, щоб вони вчилися”, подібну “книгу успіху” зі своєю дитиною треба писати щодня. 

Скажімо, мій син має поганий почерк. Розібрати, що там написано, завжди складно, тим більше, похвалити. Автори вчать вказувати дитині хоч якусь ознаку того, що в неї щось виходить, або орієнтир того, що може щось вийти.

Тому тепер я кажу: “Я бачу дуже красиву літеру “а” і чітку літеру “р”. І можливо, це будуть єдині нормальні літери на весь абзац. “От якби всі інші були б такими” – продовжую я. Не знаю, як це працює, але прибираючись в дитячій минулого тижня, я ледь не сплутала зошит сина з зошитом доньки, яка пише ідеально. Я вперше змогла прочитати, що написав Міша.

А ще книга вчить не навішувати ярлики на дитину: “математика – це не твоє”, “англійська в тебе зовсім не виходить”, “ти нічого не читаєш” і так далі.

Чим більше ми “форматуємо” дитину, тим більше вона буде цьому “формату” відповідати.

І наостанок.

Зверніть ще раз увагу на назву книги – “Як говорити з дітьми, щоб вони вчились”, а не “як вчити дітей”.

“Говорити” – тут ключове для батьків. “Вчить”, усе-таки, школа.

Фото на титулі – ongap (Depositphotos)

Автор – Марічка Падалко, телеведуча каналу 1+1

Матеріали за темою

Обговорення