Оцінювати не можна цінувати, або Що насправді робить дітей сильнішими

Пригадуєте дотепну, обіграну в мультиках та фільмах амфіболію “стратити не можна помилувати”? У цьому випадку від місця коми залежить життя, але й кома в іншій фразі “оцінювати не можна цінувати” – не менш значима. Від неї залежить дитяча віра в себе, фундамент маленького “Я”.

Оцінювання дітей як традиція

Поняття “самооцінка” – мегапопулярне. Воно вживається чи не в кожній книжці про особистісний розвиток. Є тести самооцінки, тренінги самооцінки та програми саморозвитку самооцінки. Що ж в ньому не так? Власне, друга частина – та, що “оцінка”. Оцінка – це завжди щось пов’язане з визначенням ціни, якості, придатності до чогось або відповідності чомусь. Будь-яка оцінка передбачає порівняння себе з кимось та отримання результату такого порівняння – ярличка типу “придатний”, “найвищої якості” або “другий сорт”.

Радує те, що в наших школах поступово відходять від оцінювання дітей та їхніх знань з метою порівняння одне з одним. Дітям не ставлять оцінки в першому та другому класах. Нова українська школа пропонує компетентнісний підхід, в якому важливо не лише чого конкретно діти навчились (рахувати до десяти та складати двозначні числа) та що треба підтягнути, а й для чого ці навички їм знадобляться в житті (купувати продукти, планувати бюджет).

Важливо, для чого навички знадобляться дітям у житті. Фото: автор – IgorVetushko, Depositphotos

Ідея в тому, щоб не оцінювати, а лише визначати рівень розвитку навички й давати завдання, щоб її натренувати: наприклад, сходити у крамницю або допомогти батькам розпланувати купівлю різдвяних подарунків. Власне, якщо ми говоримо про компетентність дитини в майбутньому житті, то потреба в будь-яких оцінках відпадає. Йдеться не про те, добре чи погано я щось роблю в порівнянні з іншими, а про те – чи потрібна мені ця навичка, чи вдається мені це робити і чого ще я маю навчитись, щоб вдалось.

Не певна, що наша, звикла до оцінок школа одразу зможе перебудуватися і забути про шкалу “незадовільно / відмінно”, розтягнуту на дванадцять балів. Не впевнена, що дітей перестануть цими балами міряти та порівнювати між собою. Також не впевнена, що вдасться з легкістю відкинути прагнення підтягнути всіх до “потрібного” рівня та навчитись цінувати дітей без оцінок. Власне, я нікого не звинувачую, адже добре розумію, наскільки в’їлася в нашу свідомість оціночна парадигма, нав’язана радянським минулим.

Самооцінка VS Самоцінність

Якщо взяти англійський відповідник психологічної дефініції “самооцінка” – “self-esteem” і провести нехитрі семантичні розвідки, то перші словникові значення слова “esteem” будуть зовсім не “оцінювати”, а “поважати”, “шанувати”, “цінувати”, “захоплюватись”. А тому й найближче до слова “self-esteem” – зовсім не “самооцінка”, а “самоцінність”.

Не знаю, чому в 60-70-х роках у радянській психології так активно розвивалась проблема самооцінки та з яких причин загубили (чи не помітили) такий очевидний термін як “самоцінність”. Ймовірно, справа в цензурованому “правильному” перекладі. Бо ж звідки в радянської людини, будівничого комунізму, цінність свого “Я”?

Якщо глянути на дослідження, які розвивались в межах “російськомовної” (бо саме цій панівній в психології радянського часу мові ми й завдячуємо “самооцінкою”) та “англомовної” психології, – то побачимо разючу відмінність.

У той час, як Абрагам Маслоу (Maslow, 1987) писав про самоцінність (self-esteem) як про самоповагу (self-respect), а Карл Роджерс (Rogers, 1967) вважав безумовне прийняття (unconditional acceptance) основою здорової самоцінності та вживав як синоніми “self-esteem” та “self-worth” – один з найцитованіших радянських психологів Борис Ананьєв (Ананьев, 1980, С. 66) писав: “Правильне оціночне ставлення до іншої людини є основною умовою правильної самооцінки”.

Думаю, що підступність поняття “самооцінка” в тому, що з ним гарно сполучаються такі терміни як “правильна”, “адекватна”, “оптимальна” або “нормальна”. Спробуйте поєднати їх з поняттям “самоцінність” – навіть смішно, правда?

Але українська психологія (з щасливими винятками) і досі розуміє, досліджує та розвиває самооцінку дітей у спосіб оптимальності, правильності, нормальності… Українські дослідники в найкращих радянських традиціях пишуть про розвиток адекватної самооцінки дітей і підлітків. А тести, які використовують для визначення рівня цієї адекватності, базуються на порівнянні даних самооцінки та так званої експертної оцінки – тих балів, які дитині приписують інші люди (наприклад однокласники чи вчитель). Знову ж таки, йдеться про те, що чиясь самооцінка правильна, а чиясь – ні. Що визначити її правильність можуть тільки інші люди.

Виявляється, що більшість з наших дітлахів та нас самих має не стільки “самооцінку”, скільки “мамооцінку”, “татооцінку”, “вчителькооцінку”, “тренерооцінку”… Виникають алюзії до лінійки, ростоміра, ваг чи інших інструментів, які ми ніби маємо носити всередині, щоб розуміти та адекватно визначати власну вартість.

“Виникають алюзії до лінійки, ростоміра, ваг чи інших інструментів, які ми ніби маємо носити всередині”. Фото: автор – choreograph, Depositphotos

Я не вказуватиму конкретних робіт передусім з міркувань економії тексту, а також через розуміння культурно-історичних причин перекосу в дослідженнях. Зрештою, ви можете легко знайти всі ці “самооціночні” роботи в Google Академії, ввівши в стрічку пошуку слова “самооцінка” та “діти”. І навіть звуження пошуку до останніх кількох років покаже вам сотні таких робіт.

Те саме дасть вам і пошук у каталозі авторефератів дисертацій з психології та педагогіки бібліотеки Вернадського. Цікаво, що в тому самому каталозі ви знайдете лише одну дисертацію з вікової та педагогічної психології з ключовим словом “самоцінність” (Єрмакова, 2008). Добра ж новина в тому, що Google Академія буде набагато щедрішою на україномовні роботи, в яких згадується дитяча самоцінність.

Виходить, що втрата частини значень вплинула, не багато, не мало, на хід досліджень та підходів до розвитку дитячої особистості. Радянська та пострадянська школи мали правильно оцінювати дітлахів, щоб стимулювати в них розвиток правильної самооцінки. Зараз таке формулювання викликає посмішку, але ж і досі – у школі, гуртках та й вдома – ми оцінюємо дітей замість того, щоб цінувати їх; досі порівнюємо та вішаємо ярлички, замість зауважувати цінне. І робимо це за звичкою, за традицією, за відсутністю іншого досвіду.

Оцінювання VS Поціновування

Відразу хочу сказати, що ми не можемо відмовитись від самооцінки як такої, не можемо викреслити і забути слово – явище однаково лишиться. Як би не старались і батьки, і вчителі, які б чудові освітні моделі не з’являлися в пореформованій школі – діти матимуть цю саму самооцінку. Матимуть, бо попри все їх оцінюватимуть. Але поряд з нею вони можуть мати та розвивати самоцінність, відчуття своєї цінності, важливості, унікальності та неповторності. Секрет розвитку цього – у поціновуванні, унікальному способі зворотного зв’язку, принципово відмінному від оцінювання.

Особисто я вперше почула про поціновування дітей від мого вчителя О. Музики (Музика, 2004), який, поміж іншого, розробив унікальну програму ціннісної підтримки розвитку творчих здібностей дітлахів “Три кроки”. Ця програма пропонує три прості речі, які може зробити для дитини будь-який дорослий – і батьки, і шкільний вчитель, і керівник гуртка.

Крок перший. Створити ситуацію успіху, організувати діяльність так, щоб дитина досягла значного результату. Не важливо, що це буде – виразне читання чи зав’язування шнурків. Головне – успіх, що спричинює віру у власні сили та захват від досягнення.

Крок другий. Цінувати дитячі зусилля і вчити дітей з повагою ставитись до своїх та чужих успіхів.

Третій (найважливіший) крок. Зробити так, щоб успіх та поціновування в дитячому житті стали нормою.

Фото: автор – ArturVerkhovetskiy, Depositphotos

Щоб зрозуміти відмінність між оцінюванням та поціновуванням, спробуймо, передусім, дати послідовні відповіді на такі запитання: “Що ми оцінюємо?” / “Що ми цінуємо?”; “Як ми оцінюємо?” / “Як ми цінуємо?”; “До чого призводить оцінка?” / “До чого призводить поціновування?”.

А ще перед цим спробуйте пройти малесенький тест – відмітити для себе, які з цих фраз є оцінювальними, а які – поціновувальними: “Молодець!”, “З тобою цікаво!”, “Я завжди знав, що ти найрозумніший!”, “Для мене була важлива твоя підтримка!”, “Ти знову, як завжди…”, “Дякую за відвертість!”, “Математика – це не твоє…”, “Я ціную твою допомогу!”, “Мене надихає твоя сміливість!”.

“Що ми оцінюємо?” / “Що ми цінуємо?”

Оцінка завжди містить відсилання до того, яка дитина (“Я завжди знав, що ти найрозумніший!”), як вона вчиняє (“Ти знову, як завжди…”), які здібності має (“Математика – це не твоє!”)…, порівняно з кимось чи чимось. І тут може йтись про якийсь стандарт, ідеал, “те, як треба”, інших дітей, ідеальну дитину… Власне, відповідь на запитання буде такою – оцінюючи, ми завжди в той або інший спосіб встановлюємо відповідність дитини чи її дій певному стандарту.

Цікаво, що поціновування взагалі не має стосунку до визначення міри (ваги, розвитку…) якоїсь якості чи вчинку. Цінуючи, ми в жодному випадку не порівнюємо, проте завжди виказуємо, проявляємо особисте ставлення: захоплення (“Мене надихає твоя сміливість!”), вдячність (“Дякую за відвертість!”), важливість (“Для мене була важлива твоя підтримка!”), цінність для нас дитини та її вчинків (“Я ціную твою допомогу!”). Помітьте, що, на відміну від оцінки, поціновування не може бути негативним. Цінуючи, ми завжди зауважуємо цінність людини та її вчинків.

“Як ми оцінюємо?” / “Як ми цінуємо?”

Якщо міркувати про відмінність у процесах, то, оцінюючи, ми ніби застосовуємо якийсь спеціальний прилад для виміру “відповідності”. Тобто завжди – словом, поглядом, інтонацією, мімікою – порівнюємо дитину з певним стандартом. Як багато, наприклад, такого порівняння ховається за звичайним “Молодець!” (“був кращим за інших”, “був таким же розумним, як й інші діти”, “зробив завдання правильно”, “вчинив так, як я чекала”…)?!

Цінуючи ж, ми кажемо дитині, що в її вчинках викликає вдячність, повагу, захоплення, цікавість, про те, що тішить, надихає, веселить… Ми помічаємо важливе і даємо знати дитині, що помітили і що цінуємо це. “З тобою цікаво!”, – говоримо ми дитині й даємо їй знати, що її захоплення варті уваги, що її знання про динозаврів чи вміння складати оригамі цікаве для нас, важливе для стосунківв, робить її цікавою та особливою в наших очах.

“До чого призводить оцінка?” / “До чого призводить поціновування?”

Щоденна оцінка та постійні нагадування про відповідність чи невідповідність очікуванням, порівняння з іншими дітьми, зауважування успіхів та невдач, налаштування на перемоги та інші “стимулювальні” впливи завжди провокують загрозу невідповідності. Навіть найкраща та найпозитивніша оцінка рано чи пізно наштовхне дитину на думку, що вона може програти, може не стати кращою, не виправдати очікувань, не витримати порівняння…

Я наведу єдиний приклад про те, як постійна та висока оцінка дитячих досягнень може вплинути на доросле життя.

Одна моя клієнтка, донька шкільного директора та вчительки, звернулась за допомогою через панічні атаки. Вона, інтерн-хірург, часто відмовлялась від пацієнтів – особливо тоді, коли випадок здавався їй надто серйозним. У такі моменти в неї починали тремтіти й пітніли руки, калатало серце, підкошувались ноги та крутилось у голові. Це ламало кар’єру, викликало нерозуміння серед колег, загрожувало проблемами з працевлаштуванням та ставило питання зміни професії.

Що ж їй не дозволяло оперувати? Вона, відмінниця у школі й університеті, випускниця з найвищим рейтингом, боялась допустити помилку, бо в ній могли розчаруватись – колеги, начальник. Але найстрашніше, що могли розчаруватись батьки, які своє життя поклали, щоб дати їй якісну освіту. Вона завжди жила у світі, де нею пишались за те, що вона відмінниця, завжди хвалили, завжди ставили найвищі бали, завжди оцінювали якнайкраще. Але життя – не школа і не університет, у роботі хірурга – і відповідальність, і ризик, а отже – і величезна можливість схибити.

Наявність же досвіду поціновування, розуміння того, що інші люди бачать у тобі важливе, надихаються тобою, радіють твоєму існуванню, захоплюються твоїми вміннями та розуміють твою особливість – найперше веде до усвідомлення своєї цінності. А ще – до усвідомлення того, що, навіть помиляючись, ти маєш і шанс, і можливість лишатися цінним – виправити помилку, розвинути вміння, стати кращим.

Відчуття щастя і близькості – найкраща профілактика багатьох фізичних хвороб. Фото: автор – IgorVetushko, Depositphotos

Нейробіологія оцінки

Останні кілька слів про те, як наш мозок та нервова система реагують на оцінку. Адже, окрім психології, ми маємо нейрогуморальні, фізіологічні реакції. Цікаво, що за позитивного оцінювання в нас задіюється дофамінергічна система регуляції (дофамін – гормон та нейротрансміттер, який відповідає за задоволення від досягнення та за очікування того, що ось-ось має відбутись). Проблема в тому, що за короткий час дофамін розпадається, і організм вимагає його повторно. Власне, дофамінове підкріплення лежить в основі, наприклад, ігрової залежності.

У випадку постійного позитивного оцінювання ввключається схожий механізм – дитячий організм ніби потребує дофамінових вкидів, і через це дитина робить усе, аби отримати позитивну оцінку. І вже тут ховаються і ризики розвитку соціальної тривоги (високий рівень тривоги та переживань з приводу того, що про мене думають інші), і перфекціонізму (намагання все робити якнайкраще в очікуванні високої оцінки та схвалення), й інших розладів.

У випадку негативної оцінки спрацьовують адренергічна та глюкокортикоїдна системи, які завжди активуються у випадках стресу. Адреналін, норадреналін, а за ними кортизол – наповнюють дитячий організм, переводять його в своєрідний режим “нападу чи втечі”, за якого лобна кора мозку – та, що відповідає за обґрунтовані рішення – перестає працювати в звичайному режимі. Дітлахи стають дратівливими, тривожними, можуть злитись, грубіянити, втрачають здатність швидко думати, добре запам’ятовувати матеріал… До всього, надлишок кортизолу призводить до послаблення імунних реакцій, діти стають вразливішими не лише до стресу, а й до вірусних та інфекційних хвороб.

Поцінувування веде до принципово іншого функціонування нервової системи. Близькість з іншими людьми, їхні добрі слова, контакт з ними, веселощі, ніжність, обійми – вмикають окситоцинергічну та серотонінергічну системи регуляції. Окситоцин та серотонін – нейромедіатори, які відповідають за відчуття близькості та щастя. Їхня наявність в дитячому організмі – найкраща профілактика багатьох фізичних хвороб – застуд, гастритів, проблем серцево-судинної системи, а також депресії та тривожних розладів.

Усе описане є висновками досліджень, посилання на окремі з яких є в переліку літератури до цієї статті (Marazziti et al., 2012; Neff, 2012; Will et al., 2017).

Сподіваюсь, що ми з вами однаково розуміємо, де має бути кома, а ще краще тире, у фразі “оцінювати не можна цінувати”. Щиро зичу і вам, і вашим дітлахам та учням більше поціновування, менше оцінювання та міцної самоцінності!

  1. Ананьев, Б. Г. (1980). “Избранные психологические труды”. Т. 2./под редакцией Бодолева АА, Ломова БФ, Кузьминой Н. В. С. 66
  2. Єрмакова, Н. О. (2008). Психологічні особливості становлення довіри до себе в юнацькому віці. Київ: Національний педагогічний університет імені МП Драгоманова.
  3. Музика, О. Л. (2004). ” Три кроки”–концепція програми розвитку здібностей та обдарованості. Гуманізація взаємин учителя та учнів–необхідна умова особистісно орієнтованої освіти: науково-методичний збірник/За ред. СД Максименка, ГО Балла, ММ Заброцького, 81-88.
  4. Marazziti, D., Baroni, S., Giannaccini, G., Betti, L., Massimetti, G., Carmassi, C., & Catena-Dell’Osso, M. (2012). A link between oxytocin and serotonin in humans: supporting evidence from peripheral markers. European Neuropsychopharmacology, 22(8), 578-583.
  5. Maslow, A. H. (1987). Motivation and Personality (Third ed.). New York: Harper & Row.
  6. Neff, K. D. (2012). The science of self-compassion. Compassion and wisdom in psychotherapy, 79-92.
  7. Rogers, C. R. (1967). On Becoming a Person: A Therapist’s View of Psychotherapy: by Carl R. Rogers. Constable.
  8. Will, G. J., Rutledge, R. B., Moutoussis, M., & Dolan, R. J. (2017). Neural and computational processes underlying dynamic changes in self-esteem. Elife, 6, e28098.

Вікторія Горбунова, доктор психологічних наук, психотерапевт

Титульне фото: автор – stokkete, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення