Що не так з українською транслітерацією і навіщо це освітянам

Менеджерка з PR і партнерства EdCamp Ukraine Ірина Міньковська розповідає, що не так українською транслітерацією на латиницю і чому це важливо для освітян.

ЧОМУ?

Після підписання у 2016-2017 роках Угоди про безвізовий режим України з ЄС і Угоди про асоціацію та про вільну торгівлю з ЄС відбувається переорієнтування великої частки українського бізнесу на ринки європейських країн. Тож виникає гостра потреба адекватної латинської транслітерації українських власних назв – імен, прізвищ, найменувань компаній, топонімів, урбанонімів, національно-культурних процесів тощо.

Не всі знають, що такі назви як Hitachi, Hirosima, Kawasaki, Burma, Hong Kong, Taiwan, Java, Jamaica, Delhi, Afghanistan, Jerusalem, Iraq, Iran записані не англійською мовою, а відповідними національними латиницями. Адже за світовими стандартами та угодами (зокрема резолюціями ООН: IV/20 – “Про зменшення кількості екзонімів” та V/13 – “Про переважність національних офіційних форм географічних назв”) власні назви в середовищі іншої мови повинні зберігати автентичне написання: San-Jose (місто в США), Cojіjo (провінція Канади).

Якщо ж вихідна форма написана нелатинською абеткою, то її заведено транслітерувати латиницею цієї ж мови. Наприклад, у грецьких містах назви вулиць подаються елліницею та латиницею. Сербохорватська мова має дві рівноправні графічні форми: латиницю (гаєвицю) і кирилицю (вуковицю) [1].

Тож і всі українські власні назви – топоніми, урбаноніми, імена, прізвища, найменування компаній, періодичних видань, фольклорних героїв, національно-культурних процесів тощо – потребують адекватного перекладу, що базувався б на принципах транслітераційного стандарту української латиниці.

ДЕ?

За результатами міні-опитування серед учительської спільноти, стандарт українсько-латинської транслітерації найбільше потрібен 1) під час заповнення власних і учнівських документів для міжнародних конкурсів і олімпіад, групових екскурсій, проектних заявок; 2) для публікації наукових статей й оформлення бібліографічних списків.

Говорячи науково, транслітерація потрібна там, де одна і та сама інформація має бути у двох еквівалентних графічних виглядах. Саме цей підхід застосовують в офіційній документації (кількамовні бланки, угоди, вивіски), у роботі телекомунікаційних мереж, інформаційних банків, в офіційному спілкуванні та листуванні на міжнародному рівні, у друкованій продукції, призначеній для іноземного читача.

Мовознавець Леонід Щерба призначення транслітерації визначав таким чином: “…1) для ідентифікації особистості (у суді, у банку, у торгівлі, на пошті тощо); 2) для ідентифікації суден далекого плавання; 3) на географічних мапах і у різного роду міжнародних списках населених пунктів […]; 4) у міжнародних бібліографічних списках, де без наявності єдиної системи транслітерування часто абсолютно неможливо знайти того чи іншого автора” [8, с. 119].

Алєксандр Рєформатскій додає до перерахованого вище такі пункти: 1) складання міжнародних прейскурантів і каталогів, проспектів докладів на міжнародних конференціях; 2) ідентифікацію особистості у сфері паспортизації [6, с. 98].

ЩО?

Відповідно до концепції українського лінгвіста Максима Вакуленка, транслітерація – це “перезапис літер за допомогою іншого правописного укладу, який регулюється орфографічними нормами даної мови” [2, с. 7]. У “Рекомендаціях щодо транслітерування літерами української абетки власних назв” подаються два терміни: транслітерування як “передавання тексту, написаного одною абеткою, літерами іншої абетки” та транслітерація як “текст, отриманий внаслідок транслітерування” [4].

Транслітерування має ряд ознак, які відрізняють його від усім відомого транскрибування:

  1. Об’єктом першого є літери, а другого  звуки; перший процес відбувається в межах однієї мови, а другий працює з різними мовами.
  2. На основі транскрибування слова однієї мови “вживаються” в іншу та підкоряються правилам “нової” мови, тобто поповнюють клас запозичених слів. Транслітерування ж має справу зі словами, що цілком належать своїй “рідній” мові, а іншою тільки зображуються, тобто з іншомовними словами. Ці слова продовжують належати своїм мовам і підкорятися їхнім законам.
  3. Незалежність першої від асортименту літер певного національного алфавіту [5, с. 97].

Максим Вакуленко виробив наукові принципи для транслітераційного стандарту української латиниці. На його думку, основа цього стандарту – транслітераційна таблиця – повинна базуватися на таких принципах:

  • системність (елементи латиниці не існують розрізнено, а пов’язані між собою за певними ознаками);
  • точність (обов’язкове в усіх випадках, таке, що не підлягає обговоренню, адекватне відтворення кожної букви кирилиці);
  • взаємна однозначність (взаємооднозначна відповідність між кожною літерою кирилиці та символом латиниці, що може включати кілька літер);
  • зворотність (можливість відновлення початкового тексту після повторного транслітерування);
  • безпосередність (відсутність мови-посередника – англійської, французької, російської тощо);
  • традиційність (врахування фонетично-графічних традицій української мови та вживання окремих графем латинської абетки);
  • нормативність (відповідність нормам чинного українського правопису);
  • кодованість (уживання латинських символів з кодами ASCII 0  127  без діакритичних знаків, що є необхідним для комп’ютерного пересилання) [2, с. 15]. Діакритичним знаком називається надрядковий або підрядковий знак при букві, що вказує на вимову, яка відрізняється від вимови звука, позначеного цією ж буквою без знака. В українській мові діакритичними знаками відрізняються літери “г” та “ґ”, “і” та “ї”, “и” та “й”, “ш” та “щ”.

Крім згаданого вище, Алєксандр Рєформатскій виділяв ще три обов’язкові принципи майбутньої системи транслітерування: вона має бути міжнародною, однозначною та такою, яку регулюють елементарні правила, розуміння яких не потребує ані знання іноземних мов, ані знання специфічної лінгвістичної термінології [5, с. 97].

Не варто розуміти під транслітерацією механічну заміну літери чужого алфавіту літерою свого алфавіту або навпаки. Але в будь-якому разі, як наголошував Юрій Маслов, “наукова транслітерація повинна будуватися за принципом взаємно-однозначної відповідності між транслітераційними знаками й графемами оригіналу. Це забезпечує стовідсоткову можливість зворотного переведення транслітерованого запису” [3, с. 252]. На цій особливості транслітерації наполягали й Алєксандр Рєформатскій [6, с. 21], і Максим Вакуленко [2, с. 15].

Фото: автор  dimaberkut, Depositphotos

ЯКА?

На жаль, теоретичні знання не завжди можуть допомогти нам у реальному житті. Яким має бути стандарт українсько-латинської транслітерації? Як засобами латинського алфавіту мають передаватися такі “суперечливі” літери як в, г, ґ, є, ж, ї, й, х, ц, ч, ш, щ, ь, ю, я, а також апостроф?

Як мусимо відтворити, наприклад: Kvitka-Osnov’janenko street чи vul. Kvitky-Osnov’ianenka, чи, може, Kvitka-Osnovyanenko street, або vul. Kvitky-Osnov’’ianenka? А як бути з Бурсацьким узвозом? Це буде Bursacjkyj descent? Або Bursats’kyi uzviz? Чи не заважатиме ідентифікації особистості той факт, що моє прізвище у закордонному паспорті Minkovska, а мого батька  Mynkovskyі, і з юридичної точки зору ми навіть не родичі? І якщо виправити цю помилку, то як потрібно писати прізвище: Minkovskyj чи Minjkovsjkyj?

Зараз в Україні відомі понад 20 стандартів українсько-латинської транслітерації. Частина з них (науковий, ALA-LC, Британський, BGN/PCGN, ISO 9, українська латинка, французький, німецький, іспанський, португальський) створені іноземцями і затверджені урядами інших держав.

Друга частина розроблена на території України  ГОСТ 1971, ГОСТ 1986, ТКПН 1994, Держстандарт 1995, УКППТ 1996, ГОСТ 7.79-2000 Б, Паспортний 2004, Паспортний 2007, система В. Грицеляка, Ukrainian URL 2013. До цього списку можна додати системи окремих країн для транслітерації української, наприклад Польщі, Нідерландів, Данії, Латвії, Естонії тощо, які відрізняються від перерахованих і використовують літери та їх сполуки, властиві тільки національним мовам цих держав.

Дослідивши у статті “Транскрибування і транслітерування: можливості та проблеми застосування в Україні” всі з цих стандартів, я дійшла висновку, що найбільш зручною у використанні та водночас такою, що враховує більшість фонетичних і граматичних особливостей української мови, є схема, розроблена Термінологічною комісією з природничих наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 1994 році (ТКПН).

Незважаючи на схвальні відгуки про неї як від українського експертного кола, так і від закордонних лінгвістів і лінгвісток, Постанова Кабінету Міністрів від 27 січня 2010 р. N 55 “Про впорядкування транслітерації українського алфавіту латиницею” затвердила так званий Паспортний стандарт (КМУ 2010). Він більшою мірою базується на англійській практичній транслітерації, яку описав Ярослав Рудницький (є = ye, ж = zh, ї = yi, й = i, х = kh, ч = ch, ш = sh, щ = shch, ю = yu, я = ya, ь =’, невідтворюваність апострофа) [7].

Виняток  тільки передача літери ц як ts, що походить з французької транслітерації. Більше про зв’язок між різновидами української латинки 19-20 століть і сучасним стандартом можна дізнатися з моєї статті.

Основними ж перевагами транслітерації Максима Вакуленка є однозначна транслітерація є=je, ю=ju, я=ja, ї=ji (завжди, не в залежності від місця знака у слові), відвторюваність м’якого знаку (ь=j), відтворюваність апострофа (“=”) і відсутність діакритичних знаків (ж=zh, ш=sh, а не ž і č відповідно тощо).

Більшість інших стандартів, зокрема і офіційний, не відповідають принципам українсько-латинської транслітерації, питання відтворення “спірних” літер залишилося нерозв’язаним. Зараз велика кількість варіантів призводить до постійних помилок, неоднозначності зворотної транслітерації, а також до правових колізій міжнародного рівня. Є навіть є експериментальні веб-сайти, які пропагують перехід української мови на латиничну абетку – Na chasi і UKRAJINA.tak.today.

Фото: автор – yacobchuk1, Depositphotos

ЩО РОБИТИ?

Мова завжди – результат культурних, освітніх, політичних і мистецьких подій на території її становлення. Велика кількість стандартів українсько-латинської транслітерації та “гарячі” дискусії щодо кожної літери відбивають складну історію нашої держави, зокрема її мовну політику в складі різних політичних формувань, починаючи з 17 століття і до наших днів.

Яку ж систему можна використовувати зараз? Тільки КМУ 2010. Він – хоча і не відтворює м’який знак і апостроф – наразі є єдиним офіційно затвердженим урядом країни стандартом українсько-латинської транслітерації. Але вироблення нової системи, єдиної для внутрішнього і зовнішнього використання і такої, що враховувала би фонетичні особливості української мови, має відбутися найближчим часом на рівні правописної комісії Інституту української мови Академії наук України. Варто було б зібрати не тільки фахове лінгвістичне, але й IT-кола, щоб вироблене рішення було сталим.

Мова є складовою політичних механізмів, а структурні зміни в мові тягнуть за собою зміни соціальні та політичні. Україна повинна створити таку “мову на експорт”, щоб світ нарешті мав можливість творити об’єктивний образ українства та не бути таким безпорадним перед подіями у нашій державі. Мова має працювати на безпеку держави Україна.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Лише 90 років тому в українських прогресивних колах серйозно обговорювалося питання щодо переходу української мови на латиницю. У 1927-му під час Всеукраїнської правописної конференції в Харкові мовознавець Майк Йогансен (автор праці “Пристосування латиниці до потреб української мови”) разом із Борисом Ткаченком і Михайлом Наконечним, борючись проти все жорстокішої русифікації, запропонували прийняти латинку як частину правопису. Після тривалої дискусії під час голосування переважили лише 2 голоси “проти”.

Раніші спроби латинізації українського письма зробив Йосип Лозинський зачинатель так званої азбучної війни на Галичині в 30-40-х роках 19 століття і уряд Австро-Угорської імперії з Йосефом Їречеком (видатним чеським ученим, політиком і депутатом партії чеських консерваторів, зятем Павел Шафарика). Більше про це можна дізнатися зі статті “Букви і політика”. Питання розвитку українсько-латинської транслітерації у 17-18 століттях висвітлено у моїй статті “Польська, чеська та угорська латинки для української мови у 17-18 столітті”.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Вакуленко М.О. Українська латиниця як засіб представлення державної мови в міжнародному спілкування.  Київ. Режим доступу: https://hostmaster.ua/docs/UL.html.
  2. Вакуленко М. О. Наукові засади відтворювання запозичених та іншомовних слів: інваріантна транскрипція і транслітерація.  К.: Вісник книжкової палати.  1999.  № 10.  40 с.
  3. Маслов Ю.С. Введение в языкознание.  М., 1987.  272 с.
  4. Рекомендації щодо транслітерування літерами української абетки власних назв, поданих англійською, французькою, німецькою та італійською мовами / Офіційний веб-портал державної служби інтелектуальної власності України.
  5. Рєформатский А.А. Транслитерация русских текстов латинскими буквами / Вопр. языкознания.  1960. – № 5.  103 с.
  6. Рєформатский А.А. Введение в языкознание.  М., 1996.  542 с.
  7. Рудницький, Я.-Б.А. Чужомовні транслітерації українських назв: Інтернаціональна, англійська, французька, німецька, еспанська й португальська / Праці відділу назвознавства / Інститут родо- й знаменознавства. Вип. 1. Серія: бібліографічна й загальна, ч. 1.  1948.  8 с.
  8. Щерба Л.В. Транслитерация латинскими буквами русских фамилий и географических названий.  М., 1940.  № 3.

Ірина Міньковська, менеджерка з PR і партнерства EdCamp Ukraine

Фото: автор – 4masik, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення