Суспільне служіння. Навіщо дітям досвід волонтерства

У місті Вашингтон (округ Колумбія) діти з 12 років мусять працювати. Безоплатно, в межах шкільної програми…

Iдеться про 100 відпрацьованих годин на благо своєї громади. Без відпрацьованих 100 годин за період у 6 років учень не отримає шкільного атестату. Вашингтон пишається тим, що першим ввів таку діяльність як обов’язкову. У сусідньому штаті Меріленд учні мусять відпрацювати 75 годин за шестилітній період. У половині інших штатів волонтерство – вибірковий “предмет”, а в решті – взагалі не включене у шкільну програму.

У Вашингтоні ця діяльність називається “community service”, що найкраще перекласти як “служіння на користь громади” або “суспільне служіння”. Офіційне завдання програми – “надати можливість здобути необхідні навички та вміння для майбутньої кар’єри та освітнього зростання, а також мотивувати учнів стати активними лідерами власних громад”.

Поняття “community” (громади чи спільноти) у США дуже поширене в щоденному лексиконі. Спільнотою можуть бути мешканці одного будинку, школярі та їхні сім’ї з однієї школи, відвідувачі одного спортивного клубу, мешканці одного району чи міста (часом навіть штату чи держави).

Термін “служіння громаді” передбачає здатність ділитися з цією громадою чимось важливим для себе. Це може бути піаніно, яке виставили в холі будинку для спільного користування, або віддані на користь інших одяг чи їжа, може бути донорство крові. Дуже часто це власний час і зусилля, витрачені з певною метою. Як сказав старшокласник Тейлор, допомагаючи чистити й засаджувати парк: “Є різниця між роботою, за яку платять, і тим – коли робиш щось з доброї волі, коли віддаєш свій дорогоцінний час іншим людям, допомагаєш їм”.

Тейлор. Скріншот з YouTube

Про шкільну програму “служіння громаді” я дізналася… у музеї. Справа в тому, що програма передбачає можливість волонтерити лише в неприбуткових організаціях. Це мусять бути державні установи або неурядові організації. Музеї сюди теж належать. Вони ведуть активну роботу з підлітками – у межах годин “служіння громаді” і поза ними. Школа чи місцевий аналог управління освіти пропонують учням досить широкий перелік організацій, до яких можна піти волонтером.

Водночас, навіть серед неприбуткових організацій учням не з усіма можна співпрацювати – наприклад, у заклади паліативної допомоги підлітки не ходять. Але школярі – активні помічники в будинках престарілих: вони можуть відвідувати тих людей, до кого рідко хтось приходить (волонтерська програма “всиновити бабусю чи дідуся” також емпатично передбачає, що підліток буде активним у важливих для старшої людини життєвих подіях, наприклад, святкуванні дня народження).

У теплішу погоду учні можуть виводити людей, яким важко пересуватися, у візках на прогулянки. Цікаво, що волонтер має також подбати про те, щоб його підопічний чи підопічна були вбрані відповідно до погоди – це спонукає не лише “відбути” свій обов’язок, а включитися, вирішити самим, відчути потреби іншої людини. “Так дізнаєшся, що деяким людям потрібна допомога. Якщо жити замкнено у своєму маленькому світі, то ніколи не дізнаєшся, які випробування людям доводиться переживати”, – каже Шаєн, старшокласниця з Меріленду.

Перелік можливих громадських робіт, до яких долучаються школярі, величезний – вони чистять прибережні зони, прибирають парки, сортують зібраний для бідних одяг чи їжу, працюють на кухнях для бездомних, ведуть освітні гуртки для молодших школярів з потребуючих сімей, адмініструють різні волонтерські події, грають на інструментах у закладах для літніх людей чи використовують знання інших мов в різних організаціях.


Учні можуть і самі придумати й запропонувати якийсь тип “суспільного служіння” – для цього треба узгодити це зі шкільним радником і написати заявку у відповідний орган з переконливим роз’ясненням.

На своїй сторінці про “community service” вашингтонське управління освіти на прикладах намагається пояснити, які типи робіт вважаються служінням на користь громади, а які – ні. Школярі не можуть працювати під керівництвом батьків. Безкоштовний догляд за дитиною друзів не буде зараховуватися як “служіння громаді”.

Натомість, догляд за дитиною у притулку для постраждалих від насилля жінок таким буде. Покосити траву на палісаднику сусіда – не громадське служіння. Але покосити траву в немічної людини, якою опікується соціальна служба, – зараховується. Віддавати власний одяг, їжу, гроші – не вважається елементом шкільного служіння громаді, бо всі ці речі належать не школяреві, а батькам. Тож школа не може ставити таких вимог. Як не зараховується і донорство крові, хоч вважається дуже престижною діяльністю.

Ціль програми “служіння громаді” – виховання активного й відповідального громадянина – схожа з цілями українського шкільного курсу з патріотичного виховання. З тією різницею, що волонтерство – діяльність суто практична і відбувається не у формі уроків, а переважно “у полі”, за межами школи. В окремих штатах є також теоретична складова – наприклад, курс з історії волонтерства у США.

Для учнів програма “служіння громаді” надає очевидні переваги:

  • відчуття важливості однієї особи, її здатність змінювати світ на краще;
  • розширення горизонту професійних можливостей: школяр може спробувати щось цікаве для себе, а також познайомитися з людьми, дізнатися про професії, про які він досі не знав;
  • це знайомство з людьми різних вікових категорій, з різними потребами та інтересами, які об’єднуються заради спільної справи або потребують допомоги; в інших умовах школяр не мав би можливості познайомитися з таким широким спектром досвідів;
  • це здатність ділитися, вправа на розвиток та зміцнення емпатії;
  • це налагодження комунікаційних навичок, вміння працювати в команді з дуже різними людьми;
  • зміцнення почуття впевненості в собі і у своїх силах – “дорослі мені довіряють”, “я відповідальна доросла людина”, “я можу!”.

Коли я запитала підлітків, які прийшли працювати волонтерами в музей, чи радили би вони таку програму там, де її ще не має, – відповіддю було однозначне “так”. “Особливо тепер, коли в мене вже всі години позаду, я вважаю, що це був дуже корисний досвід”, – сказала Кейтлін.

Так я з’ясувала, що всі четверо моїх співрозмовниць прийшли працювати у піврічний музейно-бібліотечний проект, не маючи потреби у волонтерських годинах. Шкільні вимоги щодо “служіння громаді” в них уже виконані – вони просто люблять музеї, новий досвід, знайомства і волонтерство.

“Проблема з браком часу справді актуальна, – зазначила Кейтлін на моє запитання про завантаженість в останніх класах школи. – Але все залежить від здатності самоорганізуватися. Наприклад, раніше я приходила після уроків і завжди лягала спати. А нещодавно придумала, що можна спершу зайти у громадську бібліотеку і зробити домашнє завдання. Там спати я не хочу, зате часу після того маю вдосталь. Шкодую, що не здогадалася до цього раніше”.

Приклад цих підлітків у музеї показує, як волонтерство з обов’язкової шкільної програми стало знайомою і бажаною діяльністю. А четверо з 20-ти зареєстрованих осіб на згадану музейно-бібліотечну програму прийшли до музею працювати повторно. Кожні вихідні вони будуть співпрацювати з сім’ями з малими дітьми в музеї сучасного мистецтва (Музей Гіршгорна), а також коментувати бібліотечну виставку про колекціонування книжок у сусідньому музеї (Національний музей американської історії).

Обидві програми передбачають активну комунікацію з відвідувачами та статус “обличчя музею” для тих відвідувачів, з якими будуть спілкуватися учні. Так підлітки стають громадськими активістами і представниками культурного життя спільноти свого міста.

Софія Рябчук, досліджує культурний розвиток дитини, креативне мислення, музейну освіту. Едукаторка, перекладачка, мама трьох дітей. Зараз вивчає дитячі програми у музеях США як стипендіатка Fulbright Research and Development Program у Вашингтоні.

Титульне фото: автор – AllaSerebrina, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення