Напишіть нам

Всі проєкти

Всі теми

На стіні школи дві меморіальні дошки: одна – радянському генералу, інша – захиснику України. Чи можуть вони співіснувати в одному просторі?

Переосмислення спадщини комуністичного режиму та усунення його елементів в Україні почалися вже давно. Хоча системного характеру цей процес набув лише з квітня 2015 року – після ухвалення Закону України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки”.

Після цього в країні перейменували чимало вулиць, знесли сотні пам’ятників комуністичним діячам, у багатьох закладах освіти зникли вивіски, портрети, скульптури, повʼязані з комуністичним минулим (хоча подекуди їх просто перефарбували в синьо-жовтий колір). Водночас пам’ятники, надмогильні споруди часів Другої світової війни не підпадають під декомунізацію, а на надмогильних спорудах цього періоду закон як виняток дозволяє використання символів комуністичного режиму. Але як бути, коли цей режим зустрічається з теперішнім?

Наприклад, в одній зі шкіл донедавна на стіні продовжувало існувати два кардинально різних світи у вигляді двох пам’ятних дошок: одна – радянському генералу, а інша – теперішньому захиснику України, який загинув у боротьбі за її незалежність. Обидва свого часу навчалися в тій самій школі, розповідає громадський активіст Павло Кочерженко.

У колонці для “Нової української школи” він аналізує, чому таке співіснування може плутати дітей, та що з цим можна зробити.

Далі – пряма мова Павла.

[Думки в рубриці “Погляд” презентують позицію авторів колонок].

“НА ОДНІЙ СТІНІ ЗУСТРІЛИСЯ ДВА СВІТИ”

Досі в деяких громадах можна зустріти комуністичні назви вулиць, пам’ятники “радянським альошкам”, а на територіях окремих шкіл – пам’ятні дошки діячам часів комунізму.

Нещодавно в селі Березівка, що на Чернігівщині, на території місцевої школи відкрили меморіальну дошку, присвячену захиснику України, який колись навчався в закладі та загинув під час російсько-української війни. А повісили її поряд із дошкою радянському генералові – оформленій російською мовою із комуністичними серпом та молотом. Той чоловік теж родом із цього села, навчався в тій самій школі. За часів Другої світової війни він став генералом. У маленькому селі ймовірно теж мешкають його рідні.

Під українським прапором – пам’ятна дошка захиснику України, вище – радянському генералу

Дві дошки поряд. Та, що радянському генералу, – вище. Усе село схилило голову в скорботі, власне, до цих двох постатей. І тут виникає питання: чи не популяризуємо ми в такий спосіб СРСР, залишаючи на стінах шкіл дошки з радянськими символами та військовими чинами, ще й російською мовою?

А потім стається так, що в нас виростає покоління, яке, хоч не жило за часів Радянського Союзу, але досі цитує якісь радянські наративи. А на прикладах цих двох дошок бачимо, як відбувається змішування символів, цінностей та звичаїв.

Грубо кажучи, на одній стіні зустрілися два світи, які саме зараз ведуть війну один з одним. Й аналогічний попередньому імперському режиму, сучасний російський тепер вбив хлопця, який захищав незалежність України та демократію у світі. Але ж на очах дітей відбувається прославлення обох військових.

Як сприймає це все дитина? Вочевидь вона плутається. Але може запозичити настрої та поведінку дорослих. Мовляв, комуністичні символи варто поважати. На цьому діти формують своє ставлення до всього радянського та комуністичного. Згодом ці діти стануть дорослими, опанують різні професії. Хтось із них стане, наприклад, вчителями, хтось – депутатами й навіть міністрами, а передаватимуть вони ті цінності, які їм заклали в дитинстві, зокрема, і в школі.

Саме тому вже зараз під час розмов з учнями варто чітко розмежовувати та пояснювати, що Україна веде боротьбу саме з тією комуністичною, радянською, колоніальною, імперською культурою, яка залишила свої маркери у вигляді комуністичних назв вулиць, пам’ятників “альошкам”, табличок російською мовою, комуністичних зірок, серпів та молотів. А для здобутків земляка-комуніста є місце в музеї, а не на стіні школи. Діти не мають схиляти голову перед дошкою радянського генерала.

Маємо посилити наші освітні простори українськими цінностями. Діти ж активно збирають донати, проводять заходи для підтримки ЗСУ, знають, що під час кортежу “на щиті” потрібно ставати на коліно, а під час гімну – класти руку на серце. Саме в цьому напрямі варто змінювати просвітницькі акценти. Бо, залишаючи радянські маркери, ми створюємо бар’єри в головах дітей і, відповідно, бар’єри для України та її існування.

P.S.: Як пізніше повідомив Павло, після його звернень до низки державних установ, завдяки їхнім рекомендаціям, табличку, присвячену радянському генералу, перенесли до місцевого музею.

Відповідь Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя

Відповідь Чернігівської ОДА

Від редакції

Прокоментувати цю тему “Нова українська школа” попросила Юлію Топольницьку, кандидатку історичних наук, співавторку підручників з історії та методистку ГО “Смарт освіта”. Вона каже, що для розуміння повноцінної картини потрібно зважати на контекст.

Як мінімум треба знати прізвище та імʼя совєцького генерала. Чи був він українцем, яке його коріння і походження? Яка його біографія? Чи був він активним членом КПРС? Чи брав участь у сталінських репресіях? У яких воєнних діях брав участь у роки Другої світової війни? Який статус мав в армії тощо. Бо, наприклад, Петро Григоренко теж був совєцьким генералом, але він був і дисидентом, і правозахисником, і борцем за повернення кримських татар на батьківщину і, зрештою, вигнанцем із СРСР”, – зауважує Юлія.

Вона акцентує, що Друга світова війна, так само як і совєцька окупація України, є частиною нашої історії, нашого минулого. Болюча, страшна, але це наша історія. Історія, яку ми не маємо права відкидати чи забувати. Адже впродовж століть росія намагалася знищити памʼять про наше минуле, про російські, згодом совєцькі злочини проти українського народу.

За словами історикині, Другу світову війну український народ зустрів під окупацією (совєцькою, польською, румунською тощо). Українці не обирали окупаційну владу. Проте в лавах совєцької чи будь-якої іншої армії вони мусили стати на захист власної української землі, власних домівок і дітей. Наразі ми не говоримо, що зробили совєти, аби змусити українців бути покірними, хоч про це забувати також не можна. Втім, знецінювати колосальний внесок українського народу в перемогу над нацизмом ми також не маємо права.

“Як уживатися минулому й сучасному? Головне – це памʼять про перемоги й поразки, про злочини й подвиги, про зради й підтримку. З дітьми варто говорити чесно, пояснювати, вчити їх критично ставитися до інформації, аналізувати джерела, досліджувати й шукати правду.

Служба в совєцькій армії не обовʼязково означала фанатичну прихильність до тоталітарної совєцької влади (приклад Григоренка). Це могло бути про жагу до життя, про бажання врятувати рідних, звільнити від окупантів рідну землю, жити у вільній країні. Тобто це про ті самі цінності, що керують сучасними українцями й українками, які страшною ціною виборюють наше право на памʼять”, – підсумувала Юлія Топольницька.

Павло Кочерженко, Юлія Топольницька, спеціально для “Нової української школи”

Титульне фото: Facebook-сторінка Талалаївської селищної територіальної громади

Матеріали за темою

Обговорення