Школа нашого життя: фільм про те, як працюють українські школи під час війни

Вчора, 20 лютого 2025 року, в основній програмі Берлінського міжнародного кінофестивалю відбулась прем’єра українського фільму “Стрічка часу” (режисерка Катерина Горностай, виконавча продюсерка  Зоя Литвин) про вчителів та учнів, які під час військових дій продовжують навчати та навчатися, зокрема на деокупованих і прифронтових територіях. 

Це великий, неймовірно щемкий і водночас епічний кінодокумент, в якому є все, що має бути в фільмі про школу: і перше вересня, і НМТ, і нескінченні танці та “монтажі” на нескінченних урочистих лінійках і, звісно, фрагменти уроків. Але все це в напівзруйнованих школах, між повітряних тривог, частково онлайн – бо, наприклад, школи в Бахмуті фізично не існує. 

Кадр із фільму: тут був кабінет фізики, каже директор школи в екран комп’ютера. В фільмі показані школи Харкова, Миколаєва, Бучі та низки невеликих міст, близьких до лінії фронту

При цьому всі в кадрі – і вчителі, і діти, і батьки – сповнені енергії.  Час від часу, подорожуючи разом із численними героями фільму цим ландшафтом ретельно розпланованої активності, безмежного терпіння і відданості своїй справі, звикнувши до його в цілому позитивного заспокійливого вайбу і зрозумілих шкільних рутин – ти потрапляєш в емоційні ями, коли бракне повітря. Приміром, коли раптом бачиш похорон директорки школи на тлі руїн тієї школи: вона загинула від авіабомби, затримавшись на роботі. 

Бракне повітря, коли ти бачиш, як раптом починає тихо плакати дівчинка років семи, коли група продовженого дня заходить в кімнату відпочинку з пуфиками і книжковими полицями. Вчителька, немов вибачаючись, тихо каже в камеру – це вона побачила портрет тата. Камера їде вгору – і ти бачиш на полицях зверху під стелею великі портрети полеглих героїв. На одному з фото всміхається на все своє кругле обличчя веселий трохи повний чоловік в мультикамі. І обнімаючи дівчинку, втішаючи її, вчителька м’яко каже: не треба плакати, краще покажи татові, як ти гарно читаєш. І дівчинка справді робить над собою зусилля і відкриває книжку: це спеціальна дитяча освітня казка, написана з ретельним урахуванням усіх останніх педагогічних методик, красива яскрава книжка. 

Кадр із фільму: головні герої фільму – діти, учнівство. Зовсім маленькі, підлітки і майже дорослі, вони весь час в кадрі, бо все, що робиться – для них і про них

І твоє серце летить в безодню разом із мотлохом із пошматованих текстів з психологічної допомоги, ретравматизації, проживання горя і всього того, що просто не влазить в наш теперішній світ. Насправді, в нього влазить досить небагато. В нас є загиблі герої, ми їх вшановуємо, їхні портрети є в школі. Один із цих героїв – батько дитини з класу. Таке життя. Це не привід для неї щодня не читати в цій кімнаті вголос, бо для того дитина і ходить в школу, щоб навчитись читати.

Загалом у фільмі багато гіркої, страшної науки війни.

Тобто насправді в ньому повно власне школи і уроків – і професійне око вмить впізнає і НУШ, і інклюзію, і дитиноцентризм, і вже звичний для нас, а насправді фантастичний рівень онлайн-занять – все це миле, виплекане, знайоме. 

Але поряд, затуляючи його, в програмі є  навчання стрільбі, змагання гри “Джура”, невпинне  повторювання малечі, що небезпечно, як захиститись. Хлопці збирають дрони на гуртку, без коментарів. Не так ми всі бачили цілі реформи середньої освіти, ох не так – але час коригує їх просто зараз в дуже жорстокий, але дієвий спосіб. “Чи не думає хтось з вас у майбутньому пов’язати своє життя з армією? – питає військова на уроці мужності. – Так, піду в бригаду, де мій тато зараз”, – відгукується учень… 

У фільмі можна було б виділити багато важливих тем.

• Тема того, як Україна зберігає життя дітей і школи для дітей – попри все. Ми маємо спустити всіх в бомбосховище за дві хвилини, стурбовано каже директорка під звуки сирени, повз неї вчителі ведуть малечу прямо з урочистої лінійки у дворі по сходах в підвал. 
• Тема того, як все, кожна розмова в школі просякнута війною – свідомо чи ненавмисно. Діти вивчають слово danger на уроці англійської, приклад-картинка – іграшковий ведмедик із примотаною до нього міною. 
• Тема щоденної близької смерті і абсолютно невпинної щоденної праці без натяку на втому чи відчай – просто перед обличчям цієї смерті. Відірваний палець не дає масивну кровотечу, турнікет не потрібний. Накладати треба, якщо вже всю кисть відірвало, вчить інструктор підлітків на уроці з домедичної підготовки.

Але все це не хочеться розкладати на теми, бо наша країна загалом погано піддається аналізу – адже вона уособлює синтез, поєднання всього і разом. 

Українські вчителі, учні та їхні батьки – фантастичні, бо вони нормалізують неможливе і унормовують його за допомогою рутин. Перетворюють смерть на життя. 

Останні роки багато говориться про те, що нам треба міняти застарілі наративи, надавати своє бачення ситуації і правильне уявлення про Україну. Зазвичай це проговорюється як нагальне завдання для роботи на міжнародних майданчиках. Але не менш затребувана ця робота і всередині країни. Ми маємо змінити власне уявлення про нас самих. І я почну це робити просто зараз. 

Україна – фантастична країна, бо вона робить те, що ніхто не зміг би. Наприкінці третього року страшної повномасштабної геноцидальної війни  з агресором, що більший за нас у 10 разів, Україна зберегла повністю функціонуючу систему середньої освіти, яка працює системно і постійно, використовуючи всі можливі і неможливі способи з навчанням в метро та спеціально побудованих підземних школах включно, систему, яка до того ж оновлюється просто з коліс згідно викликів часу. 

Ми самі не розуміємо, які ми. Бо для того, щоб зрозуміти, треба час від часу  припиняти дивитись впритул на дрібні недоліки і негаразди і трохи відходити, щоб побачити загальну картину того, що саме відбувається. І ми можемо це зробити – подивившись документальне кіно про нас самих.

Команда фільму на сцені Берліналє. Праворуч із мікрофоном – режисерка Катерина Горностай. Фото: Kateryna Tarabukina

Довідка: Катерина Горностай — сценаристка і режисерка. Її дебютний ігровий фільм “СТОП-ЗЕМЛЯ” отримав “Кришталевого ведмедя” на Берлінале 2021 у секції Generation 14+ та Національну премію України імені Тараса Шевченка.  Зоя Литвин — виконавча продюсерка, голова  ГС Освіторія

Фото надані знімальною групою фільму “Стрічка часу”