“Клята гуманітарка”, або Чому Україні потрібні не лише інженери

Після 30 років посиленого штампування культурологів та політологів нас хитнуло в іншу крайність – ну це й не дивно, турбулентність надвисока, добре хоч, що ми хитаємось, але не падаємо. Ми згадали, що в країні немає інженерів – і це катастрофа, бо нема кому проєктувати, розробляти і виготовляти зброю.

Так, із науково-природничою освітою в нас дійсно біда. Ця фінансово затратна галузь системно, роками недофінансована, престиж інженерних професій втрачено, бо не дуже зрозуміло, де людина має працювати, щоб заробити пристойні гроші. Ну а далі класичне замкнене коло: на математичні спеціальності недобір студентів, відповідно скорочуються факультети, відповідно викладачі йдуть, закриваються лабораторії, відповідно зникає наукове середовище, відповідно ніхто не вишукує обдарованих дітей для вступу на математичні спеціальності та й самі ці обдаровані діти воліють шукати інших шляхів професійної реалізації. Сумне замкнене коло, про яке всім було відомо, всім все зрозуміло, але в держави не було ресурсів, а в суспільства – волі його розірвати.

Власне, це все було не про математичну науку як таку – багато років в Україні йшов процес знищення за непотрібністю науки і вищої освіти як такої. В своєму первинному, класичному сенсі вона не була потрібна державі, яка не мала стратегічного бачення свого розвитку, та суспільству, яке вже не бачило, як наукова зайнятість дозволяє мінімально пристойно виживати. Але, позаяк вища освіта як система існувала, в неї з’явились інші функції.

Одним з наслідків профанації вищої освіти – всієї в цілому – став феномен псевдонауки.

Здебільшого він торкнувся гуманітарного знання, адже в точних та природничих науках основою наукової роботи є експеримент: і його або проведено, або ні – все просто. Звісно, можна використати чужі експерименти або провести експеримент, що не має наукової цінності та новизни – але завдяки загальній прозорості системи це були поодинокі випадки.

Найбільших етичних, репутаційних та структурних руйнувань зазнало гуманітарне знання. Величезна частина сучасної науки, де експеримент неможливий, отже якість наукової роботи підтверджується фактично виключно власне науковою спільнотою. В цій ситуації етична деградація і моральне розкладання української наукової гуманітарної спільноти стрімко призвело до деградації наукової.

Рутиною стали замовне написання та договірний захист дисертацій в галузі права, юриспруденції, політології, педагогіки, культурології тощо.

Час від часу щоденна деградація української гуманітарної науки підсвічувалась гучними скандалами, що виходили назовні і ставали мемами. Однією з найвідоміших антизірок цієї ганебної сцени стала так звана “Лептонівна” – Катерина Михайлівна Кириленко, що в 2015 році захистила докторську дисертацію з педагогіки. В роботі було знайдено великий обсяг плагіату, а також антинаукові твердження про “лептони”, завдяки чому власне і виник цей мем. Попри фаховий аналіз і доведений плагіат робота була зарахована і науковий ступінь не скасовано.

Окрім гучних скандалів із науковцями в гуманітарну псевдонауку спорадично стрімко вриваються абсолютно випадкові фігури, як от колишній депутат Ілля “жомова яма” Кива, за фахом, до речі, педагог-психолог, який 26 квітня 2021 року захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління (перевірочні слова “держава і держава” – так гугл-перекладач, яким, вочевидь, користувались для створення тексту роботи, переклав “country and state”) або український боксер – чемпіон Олександр Усик, який місяць тому, у березні 2025 року захистив дисертацію у Харківському національному університеті внутрішніх справ та отримав науковий ступінь доктора філософії (PhD) у галузі “Право”. Безперечно, такі епізоди не сприяють підвищенню престижу і суспільної довіри до гуманітарної науки в Україні.

За минулі 20 років в країні відкрилась безліч кафедр і відділень із гуманітарних знань – навіть в тих ЗВО, де це не доречно, не передбачено і для цього нема наукового та викладацького ресурсу. Це відбулось як відповідь на суспільний запит на розширення “камери схову” дітей, якою раніше вважалась тільки школа (тема окремої колонки) та спричинило появу безлічі дипломованих спеціалістів із гуманітарних предметів, які були підготовлені неналежним чином або взагалі не підготовлені.

Все це сформувало зрозумілу і, якщо чесно, багато в чому обгрунтовану суспільну зневагу – але зневагу до псевдо, несправжньої гуманітарної науки. На жаль, широко вкорінилась думка, що невігластво, переливання з пустого в порожнє і бездоказове базікання – це і є гуманітарна наука і, звісно, вона не потрібна.

І якщо ми поблажливо дозволяли оцьому всьому існувати в порівняно мирні часи, зараз ми гостро потребуємо справжньої науки: якісної та конкурентної. Адже держава та суспільство мають спрямувати всі ресурси, зокрема наукові, для виживання України та захисту українців.

Саме роки повномасштабного вторгнення наочно довели, що світом керують гуманітарні ідеї. Керують у буквальному сенсі, адже люди, віддані своїм ідеям, здатні як вмирати за них, так і вбивати інших.

Питання мови, історії України, української культури зараз не просто на часі – вони мають бути як основою патріотичного виховання всередині країни, так і меседжем, із яким ми звертаємось до світу.

Феномен України, яка століттями була колонією, чия історія та культура були написані метрополією, та наочний, буквально в режимі реального часу, процес “розпаковки”, деконструкції та “перезборки” цієї історії – не просто приголомшлива гуманітарна робота, зупиняти яку ми не маємо права ні на мить, а й важливий, натхненний приклад, яким ми можемо залучити на свій бік безліч прихильників по всьому світу. Зрештою, це, власне, сучасний внесок України в світову науку та розвиток людства нині.

Тому – звісно, країни потрібні інженери, багато інженерів. Звісно треба піднімати математичну та природничу галузь, і піднімати доведеться, на жаль, практично з нуля. Але знаєте що? Гуманітарну галузь теж треба піднімати, і там навіть не нуль – там авгієві стайні, які ще треба спочатку вичистити.

Розумію, це важка робота і невідомо, хто може її зробити – але принаймні непристойними мають стати вислови на кшталт “та нащо нам ця гуманітарка”. Бо люди, які це кажуть, схожі на тих, що вкусили кольорову пахучу гумку у вигляді цукерки, трохи пожували гуму, виплюнули і сказали – та ну їх, ці цукерки, взагалі не смачні, не розумію, чому вони людям так подобаються.

Зоя Звиняцьківська, мистецтвознавиця, співзасновниця ГО “Смарт освіта”