Як реагувати на стрес. Поради Світлани Ройз, яка сама пережила обстріли

Під час нещодавної масованої російської атаки на столицю та Київську область ворожі безпілотники знищили половину вулиці в одному з селищ на Київщині.

Світлана Ройз, відома дитяча та сімейна психологиня, опинилася в епіцентрі атаки. Через декілька днів після цього вона змогла зібратись думками та проаналізувати, що відчувала сама, як на стрес реагували її діти, сусіди. На своїй сторінці у Фейсбуці вона поділилася своїм досвідом, висновками та порадами, зі сподіванням, що це допоможе і іншим пережити кризові моменти під час війни.

З дозволу пані Світлани медіа “Нова українська школа” ділиться цими думками та порадами з нашими читачами.

В неділю, на наступний день після ракетного обстрілу, що знищив у нас в селі половину вулиці, я спіймала себе на думці: “Боже, нехай просто це припиниться. Як завгодно. Нехай просто припиниться цей жах”. І одразу собі сказала: стоп! Саме на це все й розраховано. Що ми будемо настільки виснажені, що згодні на все. Що будемо впевнені, що ми більше не витримаємо і не зможемо чинити опір. Ти просто виснажена і ще не опрацювала те, що пережила. Ти впораєшся.

Я вирішила розповісти про наш досвід переживання стресу, щоб, можливо, було більш зрозуміло, що може відбуватись із нами та близькими. І в чому ми маємо бути уважними. Досвід – живий та чесний. Для мене важливо те, що я одночасно перебуваю в різних позиціях – того, хто переживає і реагує, хто усвідомлює досвід, стабілізує і пояснює іншим. Намагалась писати конкретне. Але текст великий.

Важливо пам’ятати, що реакції у всіх різні – немає шаблонів. І реакції та стани динамічні.

Сама подія – ракетний обстріл – була в ніч на неділю. Але ось тільки сьогодні, у вівторок, у мене з’явилась можливість структурувати думки. І сам досвід ще потребує опрацювання.

Наше безпечне місце – в коридорі між гаражем і підвалом. (Він непридатний для укриття). Ми з дітьми під час тривоги були там. В цей раз одна з ударних хвиль від влучання ракет прийшлася саме по стіні, де гараж. А хвиля від вибуху шахедів некритично пошкодила іншу сторону будинку.

Зазвичай в екстремальних ситуаціях я мобілізуюсь. І кажу, що мені не страшно – а в цей раз було не просто страшно, жахливо. І я самій собі казала – це нормально. І дітям казала – нормально в цьому жаху боятись.

Пояснювала дітям і сусідам, що були на зв’язку, що тремтіння – це нормально. Так реагує тіло. Блювотіння, розлад шлунку, заїкання – нормальна реакція на стрес.

Для мене було дивно, з одного боку, як швидко працює мозок, але із всієї величезної кількості практик, що у мене є в запасі, я пропонувала єдине (і те, що насправді працювало) – пити воду маленькими ковтками. Дихати разом зі мною. Торкатись тіла, щоб не втрачати з ним контакт.

Для себе відзначила, що так стискала щелепи, що верхні зуби аж почали хитатись. Намагалась розслабити щелепи.

Реакція на стрес дуже різна. Одна дитина почервоніла, почала багато говорити, одразу описувала всі свої відчуття та всі події – вона відреагувала. З нею ми відпрацювали один з протоколів EMDR.

У другої дитини була інша реакція – блідість, мовчазність, заціпеніння. І мені важливо було підтримувати контакт та пропонувати дії. Хоч син та донька й самі – просили мене пити воду, зупиняли, коли я намагалась шукати кішку. Бо ще було небезпечно.

Донька казала – я так хочу лаятись. Ми з сином “дали дозвіл” – та лайся на здоров’я. (Вона казала, що рус…ня козли та потвори). Але в листуванні з кимось із наших близьких, коли вона сказала ці слова, їй відповіли: ти маєш бути вищою за це, не уподоблятись ворогам. Я сказала: можеш і цю людину послати. Тепер це буде нашим мемом.

В реакції на стрес – не можна соромити, виховувати!

Дійсним відчуттям підтримки було те, що ми були в контакті з друзями та сусідами. Списувались. Це дійсно стабілізує. Потім, коли я аналізувала, – відмітила, як важливо тримати контакт з кимось зовні. Хто поруч, але не з тобою в будинку.

Розгубилась, коли написала сусідка: “Світлана, це у вас пожежа? Я бачу вогонь”.

І ось тут я не знала, що швидко робити. Потрібно відпрацювати дії. Ми маємо тримати всередині можливі алгоритми дій.

Після відбою тривоги ми були настільки виснажені, що всі одразу заснули. Син пропонував побігти допомагати сусідам. Але в чаті написали, що там багато спеціалістів ДСНС. Та й ми насправді не могли.

В сам момент нам допомагали

Дихання. Вода. Контакт із тілом. Контакт із іншими. Нормалізація та пояснення стану.

Моєю помилкою було те, що я не написала одразу – що з нами все добре. Будинок на перший погляд цілий. Бо мені почали дзвонити ті, хто прочитав новини. Із турботи. І це було важливим і цінним. Але я так і не змогла поспати.

Відмітила собі – намагатись подбати про себе і дати інформацію іншим.

Поки діти спали, оглянула будинок. Зрозуміла, де найкритичніше. Що потрібно зробити негайно, бо це пов’язано з безпекою. Одразу мені дивом допомогли відшукати майстрів.

Відмітила – виписати собі контакти тих, до кого можна звернутись швидко за допомогою.

Коли діти прокинулись, син допомагав майстрам. І ми пішли до друзів доньки, що живуть на вулиці, що постраждала. Віднести іграшки – “Обіймики” – і допомогти. Я не знаю, чи це було помилкою. Йти з дітьми цією вулицею. Потім донька казала: “Я боюсь це пам’ятати. І не хочу забувати”. Напевно, все ж таки це було моєю помилкою – не відновившись йти в місце болю.

Але те, що нам з дітьми допомогло – коли ми самі пропонували допомогу. У нас на вулиці багато літніх людей. Бути дієвими – відчувати, що можеш діяти – виводить зі стану безпомічності.

Коли ремонтникам вдалось розблокувати гараж, дивом машина була не ушкоджена, ми вирішили поїздити. Ось ця можливість переміщення в просторі, можливість бачити людей, що виглядають “неушкодженими” – бо у нас в селі ми всі були в цей день “тінями” – теж була рятівним рішенням. Наче вдалось “змінити фокус”.

І ось після цього я вимкнулась. Фаза мобілізації змінилась.

Я вже не могла зв’язно говорити, зазвичай я дуже уважна і вдячна за всі коментарі. Дякую всім за турботу. Я не могла нікому відповідати. І насправді, думки і зараз складно формулюються.

Лише після того, як друзі запропонували привезти їжу, я пригадала, що ще не годувала дитину. В таких ситуаціях потрібна тепла їжа! Пропонуйте, будь ласка, привезти близьким те, що вони б хотіли з’їсти.

Але будь ласка, пам’ятайте, що іноді є потреба в тому, щоб хтось був поруч. Просто мовчки. А іноді це навпаки – виснажує. Не ображайтесь, якщо вам відмовляють.

У мене відреагування пішло в слабкості і розфокусованості. І в тому, що я боялась відвести погляд від дітей. Контролювала постійно, щоб вони були в полі зору. У однієї дитини в головному болі та дратівливості, у іншої – в сонливості.

Навіть кішка їла замість двох – чотири порції їжі. І не відходила від мене.

У всіх нас дуже загострилась чутливість на всі сенсорні подразники.

Я просила всіх, хто хотів допомогти, не приїжджати. Не телефонувати.

Коли все ж приїхали друзі – привезти смаколиків – я розуміла, що мені складно підтримувати зоровий контакт, що я з кожним словом втрачаю сили.

І навіть вже вчора (а я вчора ще примудрилась провести практикум – і це було для мене особисто правильною ідеєю. Бо я робила те, що є моєю ціннісною опорою, я на неї спиралась. Але це підсилило втому), коли приїхали родичі, я пояснювала – кожен звук, дотик, питання, сигнал в телефоні, роблення комусь чаю – підсилює виснаження. Ми не “не раді їх бачити”, ми просто не можемо бути в контакті. І пояснювала дітям, що така чутливість, неможливість зосередитись, дратівливість – це нормально.

Важливо дати нервовій системі час. Сьогодні я пояснювала це сусідам, щоб зняти почуття провини в їхніх стосунках з близькими.

На цій фазі для нас були допоміжні

Дія. Допомога іншим. Якщо є сили, робити те, що є “несучою опорою”

чи спати.

Відчепитися від себе.

І пам’ятати, що стан динамічний.

Сьогодні у мене були фази, коли я засинала на ходу, і балакучості – коли мені потрібно було виговоритись. Але ті, кому я сказала, що не можу говорити – вже дбайливо мене не турбували. Будь ласка, звіряйте стан своїх близьких – він змінюється і потреби теж.

Ще сьогодні я зрозуміла: перш ніж написати комусь повідомлення, варто заглянути до нього на сторінку. Щоб, можливо, зрозуміти, чи доречне воно для цієї людини.

Бо питання до мене вчора і сьогодні були: що подивитись для спокійного вечора, де купити вашу книгу (яка точно є у всіх інтернет-магазинах). Запити про виїзд на інтерв’ю.

Бажання поділитись чимось із життя, з іншої реальності може бути недоречним. Як і голосові повідомлення.

Коли ти телефонуєш чи пишеш коментар – якщо людина вже розповідає про свій досвід, важливо не переривати її: “У мене теж таке було”. Навіть якщо було.

Сьогодні говорили з сусідкою про те, як люди зустрічаються. Розповідають один одному про те, що відбулося, і наче починають мірятись болем і руйнуванням.

У кожного з нас він свій і досвід свій.

І реакції свої. (І реакція на стрес може відрізнятись від тих, що я описала, бути відкладеною).

І всі важливі.

І дуже важлива щира турбота і питання – як ви, чим допомогти. Навіть якщо скажеш – дякую, ми в нормі.

А ще – фіксація часу. Сьогодні я розмовляла з дитиною, сказала щось про подію, наче вона була ось-ось. Донька сказала: мама, сьогодні вівторок.

Нам важливо фіксувати, що час пройшов. Досвід вже в минулому. Сьогодні вечір вівторка.

Донька мені сказала: я зрозуміла, чому ти завжди, навіть коли ми сваримось, прощаєшся і кажеш, що любиш. Я теж так робитиму. Бо невідомо, що може бути далі.

Я сьогодні думала, що ми – своїми досвідами, своєю стійкістю – стверджуємо життя. Нехай Життя нас береже. І ми впораємось!

Світлана Ройз, дитяча і сімейна психологиня

Матеріали, які розміщуються у рубриці “Погляд”, відображають особисту позицію автора. Думки і оцінки, які висловлені автором у цій рубриці, не обов’язково поділяються редакцією медіа “Нова українська школа”. У випадку, якщо в авторській публікації згадуються конкретні установи чи особи, медіа “Нова українська школа” готове надати їм можливість висловити свою позицію.

Фото — ДСНС