Як говорити з підлітками на “складні” теми? Нотатки за мотивами шкільних презентацій книжки “Слово на літеру Ф”

Журналістка і письменниця Ірина Славінська на своїй сторінці у ФБ висловила своє бачення того, як саме треба говорити з підлітками на непрості теми. Ці думки – результат зустрічей у школах, де пані Ірина презентувала свою книжку “Слово на букву Ф”.

На прохання редакції медіа “Нова українська школа” пані Ірина дещо розширила свій допис і ділиться своїми думками з читачами нашого видання.

Від виходу книжки “Слово на літеру Ф” дорогі колеги з Видавництва Старого Лева регулярно організовують мені зустрічі з підлітками в школах. Пишу це з вдячністю кожній школі, що знаходить спосіб у розкладі уроків дати можливість для спілкування для свого учнівства, ще й на доволі непрості теми. Пишу це також із дуже сильним переживанням від розмов із підлітками. Хочу поділитися кількома особистими інсайтами.

Дисклеймер: насправді я не фахівчиня з підліткової психології, проте межі своєї компетенції розумію, маючи не найгіршу педагогічну освіту та роки практики у формальних і неформальних освітніх проєктах — від курсів в університетах до гостьових лекцій, воркшопів, тренінгів для аудиторій різного віку. Всього це 15 років стажу, вибачте. Хоча років журналістики все одно набігло більше, звичайно.

Отже, що я бачу та чую від дівчат і хлопців різного віку, переважно це 12+.

Фантастичні пташенята 10-11-річки: саме від них часто звучать найпарадоксальніші запитання. І в окремих ситуаціях мені здається, що про фемінізм та інші правозахисні штуки вони розібралися краще за багатьох старших колег. Про це покоління я дуже хвилююся, тому що ризиком є соцмережі, які в багатьох родинах таким юним юзерам чомусь дозволяють використовувати безконтрольно. Також хвилююся за них із думкою про подекуди безвідповідальних старших у близькому колі: окремі дикі речі, які чула від учнів і учениць цього віку, явно були ретрансляцією почутого від дорослих… і дорослі такі речі говорили при дітях не від великого розуму.

Хлопці та дівчата 14+ мене надихають не менше, змушуючи відчувати, як з журбою радість обнялась. Саме від них я найбільше бачила, скільки шкоди цим підліткам заподіяли безвідповідальні дорослі в школі чи вдома. Наприклад, десь на уроці “основи здоров’я” 8-класникам вчителька розповідала про “віктимну поведінку” та способи поведінки та вигляду, в які дівчата нібито провокують щодо себе насильство. А ще десь вчитель фізики вголос при ученицях і учнях переживав, що фемінізм намагається вплинути на його особисту думку про щось там, і це замах на його особисте щось там. І ще десь працівник сцени, котрий мені запускав слайди, цитував із упевненістю в голосі якийсь тг-канал, де написали, що в 100% автомобільних аварій винні жінки… не допомогла навіть ціннісна бібліотекарка, котра оперативно нагуглила офіційну статистику. Як бачите, безвідповідальні дорослі не лише в гендерній темі можуть бути безвідповідальними — це і про медіаграмотність, і про інші життєво важливі судження та компетенції.

Ви здивуєтеся, але підлітки в курсі великих політичних і протестних історій. Я всюди показую без підписів різні фотки — Пафф Дедді (відомий американський репер, якого ув’язнили за числені злочини, у т.ч. згвалтування – ред.), Жізель Пеліко (француженка, яку чоловік одурманював наркотиками та запрошував інших чоловіків гвалтувати її – ред.), фото протесту проти повернення звинуваченого в сексуальних домаганнях Андрія Білоуса в Молодий театр тощо. Всюди всі все впізнають і можуть у загальних рисах переповісти, про що йшлося в кожній із цих або інших процитованих історій.

Чого чекають від адекватних дорослих ці дорослі діти? Всюди, де я вже побувала, я бачу п’ять речей:

• певна пауза на старті, доки триває тест на те, чи я адекватна, і чи можна зі мною справді нормально говорити;
• цей тест пройдено, якщо підлітки чують, що я вмію помовчати, поки вони говорять, даючи можливість сформулювати думку, якої не злякаюся, навіть попри певну контраверсійність;
• є шалений запит не на мої слова, а на простір висловлювання їхньої власної думки. Дівчатам і хлопцям потрібна доросла людина, котра створить безпечні обставини, де можеш поговорити і не зазнати агресії у відповідь на свої слова;
• крім мовчання, всім, із ким я спілкувалася, потрібна доросла людина, що може дати адекватну реакцію на навколишню реальність. Хтось, хто у відповідь на історію про ті “основи здоров’я” просто скаже “ну це жесть”. Ніхто не чекає, що умовна я піду та розберуся з умовною вчителькою. Проте дуже потрібно дати фідбек про те, що обурюватися — можна, бути незгодними — можна, відчувати неприйняття жесті навколо — можна;
• і ця доросла людина мусить бути елементарно готовою говорити про неоднозначні теми. Про всі ці “так, але”. Точні відповіді підліткам навряд чи потрібні, я бачу радше пошук когось, хто разом із ними готовий помислити цю реальність як складну;
• підлітковий вік і наступні роки по тому часто вирізняються баченням реальності як чорно-білої. Саме тому правозахисна проблематика може бути складною для проговорення, оскільки в ній є чимало нюансів. Яких? Скажімо, визнання факту, що права людини мають і ті, хто нам не подобаються — і їх все одно треба захищати. До речі, ця думка доволі складна і для дорослих аудиторій. Тож тим, хто приходять говорити з підлітками, варто повноцінно володіти майстерністю описувати реальність у всій її складності — водночас підкреслюючи, що є речі, на які не може бути двох точок зору.

Сюди ж допишемо санітарний мінімум: вміти нормально вживати слова, які зазвичай дорослі бояться вживати у розмовах із дітьми, як то “сексуалізація” чи “сексуальний”. Ні, про секс ми поки не розмовляли, натомість регулярно виникає тема занадто відвертого одягу на жінках у спорті — про це говорять дівчата, котрі самі практикують спорт, а також фанатки-глядачки спортивних змагань. Також діти занадто сексуалізовані та сексистські зображення жінок у рекламі сприймають як проблему. Так, ці дві теми зазвичай піднімає саме аудиторія, без моїх підказок.

З хлопцями складніше говорити на гендерні теми, тому що досі їх часто оточує занадто токсичне маскулінне середовище. Тому подекуди я чую від них відтворення стереотипів у цитуванні якихось старших родичів. Але є декілька тем, які залишають прочинені двері у відверту розмову між усім класом, із учнями та ученицями разом — наприклад, тема стереотипів. Хлопці чудово підтримують розмову про ті стереотипи щодо чоловіків, які їм не подобаються, які їх обурюють. І в розмові дуже легко зазвичай ми разом приходимо до висновків, що в кожного стереотипа є дзеркало — ідентичний стеореотип про дівчат. На цій основі вже можна говорити про шкоду дискримінації та про те, що фемінізм може допомогти жити в справедливішому світі — прийнятнішому і для дівчат, і для хлопців.

Я чудово розумію розгубленість, яку можете відчувати, працюючи саме з такою аудиторією. Реальність змінюється так швидко та неоднорідно. Можливо, частина класу цитує сексистські стереотипи від популярних блогерів, а частина — долучається до акцій на захист прав людини. Всі вони разом навчаються, проводять перерви, читають новини, в найніжнішому віці проживаючи зустріч із світом, що буває несправедливим до дівчат і хлопців. Як про це говорити? Точної відповіді не дам… Проте щось із підказок намагалася сформулювати, працюючи над своєю книжкою “Слово на літеру Ф”.